Валентина Чусь cама за пасікою доглядає, сама і мед качає, сама і вулики робить

Про що говорять бджоли, коли збирають нектар, які мелодії наспівують, коли повертаються до вулика, знають не лише чоловіки, котрі займаються пасікою. Пізнати таємничу мову божих комах, почути їхню пісню можуть і представниці чарівної статі. Про незвичайну жінку, її захоплен­ня читайте у матеріалі. На знімку - Валентина Миколаївна Чусь із Оболоння.



Жінка і пасіка... Дивне все-таки поєднання, але воно - поруч із нами. В Оболонні. Саме там живе жінка- пасічниця. Валентина Миколаївна Чусь уже п'ять років займається бджоляр- ством, пасіка її чималенька: аж 35 вуликів. Жінка не тільки сама доглядає за пасікою і мед качає, вона ще і вулики та рамки власноруч робить. Що ж спонукало її зайнятися цією непростою і копіткою справою і що для неї значать бджоли, у нашій розповіді

Світ захоплень сільської жінки

Здавалося б, жінка і пасіка - речі не зовсім сумісні, бо ж бджолярство - це скоріш справа чоловіча, але то тільки здається. І яскраве свідчення цього - Вален­тина Миколаївна Чусь з Оболон­ня, котра ламає всі стереотипи щодо чоловічих і жіночих справ. Знаю цю жінку, досить-таки уні­кальну, давно, ще навіть коли не була особисто з нею знайома. Бо ж там, де відбувалися культурні заходи, де звучала пісня, - завжди зустрічала Валентину Миколаївну з баяном. До речі, у сфері культу­ри вона - чи не все життя, нині працює директором місцевого будинку культури.

Та років шість тому для нас відкрилися нові грані її непере­січної особистості. І тоді у гості до Валентини Миколаївни нас заманили, не повірите, ... пальми і крокодил. Цю сільську екзотику майстриня створила власноруч, а ще - їжачків, домовиків, лебе­дів. У хід пішли гумові шини, пластикові пляшки, пробки тощо. Словом, із побутового непотребу вона зробила красу у своєму обійсті.

Саме тоді ми дізналися, що Валентина Миколаївна - дуже цікава людина, котра має чима­ло захоплень, не притаманних жінкам. Вона всерйоз і вже давно займається художньою різьбою по дереву. В арсеналі - усе необхідне для улюбленої справи. Тільки працюй.

Треба у хазяйство корзину чи верейку - та без проблем: сплете. Потрібно ремонт у бу­динку зробити. Зробить. Сама і з чоловічою роботою, і з жіночою вправляється: чи-то дерево, чи-то вагонка, чи-то цегла.

Був час, коли вона підсіла на вишивання бісером. Чим не загориться - усе робить до ладу, з інтересом, бажанням.
Не можемо промовчати і той факт, що оболонська жінка - за­тята рибалка. З вудкою - з ди­тинства. І літня рибалка - то її, і зимова - теж. Ця стихія - від тата. Кажуть у селі, що Микола­ївна може будь-якому чоловікові- рибалці носа втерти. Така вона досвідчена і класна рибачка. Із технікою наша героїня на «ти». Машина, мотоцикл - ключ по­вернула і вперед. Мабуть, такого і немає, з чим би не впоралася ця бідова, невгомонна і непосидюча жінка, на життєвому календарі якої 61 рік.

Нова любов

А п'ять років тому Валентина Миколаївна захопилася новою справою - бджолярством. І той вогник до нового і незвіданого нею захоплення запалив її рідний брат Віктор. На жаль, рік, як чо­ловік відійшов в інший світ. Перш ніж подружитися із бджолами, жінка всерйоз почала готувати­ся. Перечитала море літератури, «перерила» весь інтернет і взя­лася до справи.

- Я з осені надумалася займатися пасікою, тому всю зиму вивчала все про бджіл, бо ж справа для мене нова, а про божих комах знати треба все до дрібниць. Починалася моя справа із чотирьох вуликів, які я купила. А потім сама наробила роївнів (таких собі пасток для бджіл), порозвішувала їх на деревах, по тих маршрутах, за якими можуть літати комахи. У роївню встановила приманку, щоб комахи відчували запах, що там були бджоли, що там можна селитися. До речі, коли бджоли надумалися роїтися, вони не просто так усі гуртом тікають і потрапляють у цю пастку. Спо­чатку бджоли-розвідниці йдуть на завдання, шукають у декількох напрямках, де ж їм краще «при­сісти». А тоді вже і решта рою підтягується до нового «житла». Час від часу їжджу дивитися, чи немає кого у моїй роївні. Бачу, трішки, десятків півтора, є, зна­чить, розвідка вже працює. Через два днів приїжджаю: о, повністю льот іде. Комахи поселилися і мед носять. Обживаються. До зими оперативно готуються. Ну, мені вдалося п'ять роїв спіймати, - згадує початок свого бджолярства пасічниця.
- А у вас таке траплялося, що рої тікали?
- Було. Як прогавиш - так і полетіли у невідомому напрям­ку. Я то стараюся, аби вони не тікали, але бджоли все-таки уміють обдурити людину, - по­сміхаючись, каже бджолярка. - Як уважно не передивляйся рій, але комахи умудряються кудись «заникати» маточника. І ото вже як надумалися вони роїтися, то у вулику такий шум стоїть: комахи бігають туди-сюди. А матка вже напоготові сидить, скидає трохи своє черевце, щоб легше летіти. Прилітають розвідниці і повідо­мляють мовою танців, куди летіти, де краще. І коли вже вони між со­бою домовилися, де саме будуть «селитися», усім роєм летять на нове місце.

- А як ви перевозите спіймані рої? Це ж не кота у мішка пере­везти?
- По свої роївні виїжджаємо пізно ввечері. На ніч комахи майже всі збираються «додо­му». Пастки висять високо. На драбину - і вперед. На роївнях роблю спеціальні защіпки: і на верхньому, і на нижньому «льо- точку» (вхід до пастки). Закрили защіпки і з роєм додому.

Слухаю Валентину Миколаїв­ну, яка в деталях розповіла лише про один невеличкий фрагмент бджолярства, і ловлю себе на думці: це ж скільки всього треба знати про тих комах, аби займати­ся пасікою і їсти свій мед. А жінка дуже скрупульозно до всього ставиться. У неї є спеціальний зошит, у якому записано про кожен вулик: а їх - аж тридцять п'ять.
- У кожному вулику свої по­рядки, - каже оболонська бджо- лярка, - у кожної комахи - свої обов'язки і функції.

Про своїх смугастих трудів­ниць жінка могла б із захоплен­ням розповідати дуже довго. Стільки всього багато знає про них, а інакше, вочевидь, і не можна. Але знати, мабуть, теж замало. Треба ще дуже любити цих комах і горіти справою.



Розмова із бджолами

Пасіка - задоволення не із дешевих. На той час, коли Ва­лентина Миколаївна купувала вулики, вони коштували по дві з половиною тисячі гривень разом з бджолиною сімє'ю.

Та майстровита жінка на решту вуликів не витрачалася. Купила тільки деревину. Вулики та рамки поробила сама.
- Станок у мене є, інструмент теж. Робота з деревом для мене не нова, - розповідає майстриня. - Хлопці дали мені один вулик на зразок. Розібрала його, ви­міряла все до міліметра, це дуже важливо, щоб все було точно, і поробила сама. Уже виготовила сорок штук. У мене вулики великі, звуться дадан, це ті, що вмішають 12 рамок, є і менші вулики, рута.

- А що для вас найскладніше у бджолярській справі?
- Перевезення, - почули у відповідь. - Повантажити, роз­вантажити, довезти, щоб не по­вилітали. Та і взагалі, роботи біля бджіл чимало, не з легких труд пасічника, та і своєчасно треба все зробити: і погодувати, примі­ром, і від хвороб усяких обробити комах. Та і для того, щоб щось мати, треба вкласти спочатку: і ту саму дошку для вуликів купити, і медогонку, і до медогонки, і вощи­ну. Цього «і» дуже багато. Перші два роки я тільки працювала для того, аби повернути те, що вклала в пасіку. Тільки на третій рік відчула, що бджоли можуть приносити якийсь прибуток, але.. Війна... Сьогодні кілограм меду - лишень сорок гривень, такі гроші дають оптовики. Це дуже дешево. А мед, до речі, цього сезону по­радував не дуже.

- А що для вас особисто зна­чать оці смугасті комахи, яких ви, вочевидь, дуже любите?
- Це таке собі заспокійливе, - каже бджолярка. - Коли при­ходжу до вулика, розмовляю з комахами, питаю: «Де сьогодні літали, мої трудівники? Що роби­ли». З ними дуже цікаво. Яким би втомленим не був, яке б погане самопочуття не було, а приходиш до бджіл - і втому, і хворобу, і на­стрій поганий - як рукою знімає.

Людмила Власко, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)