Інвалід Петро Баранов , який два рази хотів покінчити життя самогубством, через нестерпні болі розповів про погані умови проживання у Чернігівському геріатрічному пансіонаті

"Аби не відрізали ногу і жив дома, то корівку б тримав і розсада досі б на підвіконні сходила. А зараз я не живу - існую. Болі такі, що два рази хотів покінчити життя самогубством". Так говорить Петро Баранов, що вже рік знаходиться в Чернігівському геріатрічному пансіонаті, який називає "богодельнею". А перед цим рік жив у Бутівському будинку престарілих, який закрили і те місце порівнює з раєм.



Петру Баранову 53 роки. В Сосниці, на Покрові, стоїть його будинок. Жив собі чоловік, працював на роботі, до­глядав стареньку маму, тримав корів­ку, вирощував помідори. Та і подума­ти не міг, що доля так поверне - бу­динок стоятиме порожній, а він жи­тиме в пансіонаті. Колись довгий час працював пожежним десантни­ком на вертольоті, що стояв на ма­ленькому аеродромі під лісом, за Сосницею. А після скорочення вла­штувався в Укртелеком, де минуло 12 років його праці. Проживав зі ста­ренькою мамою, яка потребувала до­гляду за станом здоров'я. Косив сіно, рубав дрова, готував, прав, прибирав.

Любив порядок у всьому, тому на по­двір'ї, в будинку завжди було охайно, чистенько. Біля будинку маленький клаптик землі слугував віддушиною - там чоловік вирощував городину. На роботі попав під скорочення. Корівку-годувальницю сім'ї довелось збути не за власним бажанням.

А тоді з'явився цукровий діабет і стан здоров'я різко погіршився. На пальцях ноги з'явилась гангрена, яка нестерпно боліла. Чоловік був у роз­пачі. На лікування грошей нема, адже жили тільки на мізерну мамину пен­сію, з якої нічого не відкладеш. Стан був такий поганий, що і світ немилий.

Його врятував сусід Ігор Холмецький. Молодий чоловік жив навпроти через дорогу і бачив - щось не те з господа­рем коїться. Прийшов, а хвіртка кіл­ком підперта. Переліз через паркан і зайшов до хати. Побачив - треба не­гайно в лікарню. І щоб врятувати су­сіда, пішов збирати гроші по хатах.
Люди відгукнулись. Петра відвезли до обласної лікарні, де видалили поло­вину ступні з гангреною на пальцях.
Через цукровий діабет рана не заживала. Лікувався в Сосницькій лікар­ні, звідки його відвезли в Корюківку.
Довелось відрізати ногу по коліно.

Ось тоді і постало питання, як йому жити далі, адже вдома немічна мама, а він сам в інвалідному візку. Дякувати родичам, вони оббивали пороги інстанцій, щоб його вла­штували в Бутівський будинок престарілих. Туди забрали і недієздатну маму. Жили вдвох в одній кімнаті. На жаль, невдовзі вона покинула цей світ. А тоді Бутівську устано­ву влада просто закрила. Так вчинили з усіма будинками престарілих по області. Інвалідів 1 та 2 груп перевели до Чернігівського геріатричного пансіонату.

Петро мав третю групу, попри те, що без однієї ноги пе­ресувався тільки в інвалідному візку. Його мали відпра­вити... додому. Працівники територіальної служби при­їхали подивитись будинок, щоб підготувати оселю для повернення господаря. На даху виявили 7 місць проті­кання. Груба потребувала переробки. Вода в будинку, але ні туалету, ні ванної кімнати. Газ не підведений, по­трібно топити дровами. Умов для інваліда ніяких. Крім того в нього стались два інсульти. Ліва рука згинається, але пальці взагалі не працюють. Ні ложки, ні чашки не тримають. Керівництво територіального центру знайшло вихід. Об'їздивши лікарні, добились, щоб йому дали дру­гу групу інвалідності і тоді чоловіка прийняли в обласну установу. Вже рік, як Петро перебуває там, з великим те­плом згадує Бутівку і каже, що проживання в селі було просто раєм. А тут він просто існує.

- Навіть у страшному сні не снилось, куди попаду і що так може бути. Ти тут нікому не потрібен. В мене на дру­гій нозі палець почорнів. Вже з першого гіркого досвіду знав, що гангрена пішла. Біль не вщухав. Став казати, та нікому діла до мене нема. Аби не подзвонив зі скар­гою на урядову гарячу лінію, то досі б здох. Хірург жод­ного разу на поверх до мене до цього не піднімався, а тут прибіг, вибачення просить. А я кажу: вам тільки ма­шину дати, щоб мене до лікарів доправили, хіба це бага­то? Відвезли мене до обласної лікарні, а там військових багато ранених. Звідти відправили в першу міську лікар­ню. Там відрізали палець. Хірург, який оперував, сказав, що знизу так вигнило, що повністю біла кістка виднілась. Мені ж самому того не видно. Тільки біль нестерпний, що на стіну ліз.

Чесно признаюсь: два рази було таке, що хотів покінчити життя самогубством. Ще до операції від страшного болю хотів повіситись, а вдруге думав з балкону головою униз, аби мук позбутись. Дякую Богу, що зупинив. Каліка, а жити хочеться, - заплакав чоло­вік. - Знайшлась дівчина спонсор, яка дала гроші на лі­кування. Пішло 26 тисяч. Операцію робили в травні, від болю майже знепритомнів - анестезія не взяла. Через цукровий діабет зробили пересадку шкіри для заживлення рани. А вона не прижилася і згнила. Тільки намучив­ся. Без таблеток знеболювальних і зараз не живу. Ті , що дають в пансіонаті, біла крейда, нічого не допомагають. Одного разу медсестра вибила для мене 5 уколів мор­фію. Це єдиний раз, що мої страждання зникли на 5 днів.

В листопаді вдруге возили до лікарів, бо не заживає. Наш хірург називає мене «кляузніком», через скаргу. А я кажу йому: не «кляузнік». Хоч інвалід, а жити хочу. Та повірте, це вже була крайність. Тут таке кругом робиться, а ми мовчки терпимо - дітись нікуди. Їжа жахлива. Мені, як діабетику, дають окреме харчування. Вівсянка груд­кою, ніби клейстер. Риба варена всередині часто зовсім сира. Мабуть кидають мерзлі шматки, зверху ніби готова, а далі не питайте. Якось принесли рибу, розламав її, а там черви. Уявляєте? Зате торби такі додому тягнуть не соромлячись, - розповідає Петро Баранов.


- На вихідні один раз на тиждень і на свята дають по 5 шоколадних цукерок. Мені 3 батончики, вони менш солодкі. Іноді ке­фір дають, соки, мій - томатний. Перед Новим роком по пару мандарин дісталось. Раз на тиждень м'ясо куряти­на, майже одні кістки і пару печива. Іноді так домашнього захочеться. Дякую Олегу та Ігорю Холмецьким - два рази друзі організували мені передачу з Сосниці, Вітя Двойнос привіз. То хоч смакіток з'їв. Молоко тут порошкове, вода і білий колір.

Тримав корівку і пив натуральне, тому це мені ніяке. Хоч би раз справжнього молока чашку випи­ти. Востаннє пив його в Бутівці. Під час окупації фермер Швед привозив нам молоко бідонами. І телят різав, м'я­сом наділяв безкоштовно. Мені видають пенсії 600 гри­вень. Що за них можна купити? Йде на таблетки знебо­лювальні. Двоюрідна сестра Тамара Стельмах присла­ла не так давно 600 гривень. Дав картку медсестрі. Вона зняла і купила мені знеболювальні - 10 таблеток 480 гри­вень. А що робити, коли біль постійно? Три рази на мі­сяць повинні перевіряти рівень цукру в крові. За півроку ніхто жодного разу цього не зробив.

Зараз не топлять взагалі. Начмед сказав, що на вулиці тепло і треба вклас­тись в ліміт. Спати лягаю вдягнений - в штанах, светрі, жилетці. Поправ білизну, добу висить на батареї і не ви­сохла. З вікна видно трубу котельні, так дим взагалі не йде. В сусідній кімнаті є градусник, показує 12 тепла. Хай я ще на одній нозі туди-сюди шевелюсь, а є ж повністю лежачі. В декого в кімнатах є дуйчики, то на трохи вмика­ють. У мене коштів, щоб його купити, нема взагалі, тому і мерзну. На нашому поверсі усі каліки, без ніг, рук і так далі.

Тут така «богодільня», що половину треба відпра­вити в психлікарню навіть без обстеження. Випивохи є. Півлітра 100 гривень. Принесуть і відро, аби твої гро­ші. А тоді щовечора кричать, співають, б'ються.

Навпроти моєї кімнати живуть двоє без ніг - молодий і старий, яко­му за 80. Він півжиття по тюрмах просидів. Не поділили пляшки, той колишній зек так молодого палкою відгамселив, що і око вибив. Зробили операцію, довелось око взагалі видалити. А одна 80 річна п'яна бабуся на сані­тарку з ножем кидалась. Ось вчора в сусідній кімнаті пів­ночі п'яна жінка бубоніла. Є на поверсі два телевізори, не має бажання їх дивитись. Пультом тільки клацають ту­ди-сюди. А що їм скажеш? Лікарню в Халявині розбомби­ли, звідти всіх сюди переселили. І зібрали всіх калік з усі­єї області, адже будинки престарілих по всій області по­закривали. Тут дійсно контингент різний, серед всіх і ко­лишні зеки. Що від них можна очікувати? Звісно серед персоналу є і добрі жінки. Поспівчувають, допоможуть. А є такі, якщо грошей не даси, то і не підходь. Я жодного разу не давав, нема з чого, - розповідає Петро Баранов.

Цілком віриться, що нічого доброго нема від життя в пансіонаті. Та серед темних хмар, що зібрались над чо­ловіком, все ж блиснув світлий промінь. Спершу Петро жив сам, а вже півроку, як ділить свою кімнату з жінкою. Людмила приїхала на Чернігівщину з Донбасу до донь­ки. Чоловік помер, а за ним і донька пішла у вічний світ. Через поламане бедро Людмила ледь пересувається на милицях. Можна поставити жінку на ноги, та складна операція коштує понад 120 тисяч гривень. Таких коштів їй взяти взагалі ніде. На руки їй віддають....360 гривень від призначеної «допомоги». Вона старша від Петра на 10 років, та це взагалі не важливо. Один одному стали розрадою - є з ким добрим словом перекинутись і підтри­мати один одного, коли на душі зовсім тяжко як фізично, так і душевно.

«Ми о 18 годині свою кімнату замикаємо, щоб ніхто не заходив. Я не боюсь нікого, а Люді страшно, що п'яний хтось може забратись. Тільки й чути п'яні чвари з кори­дору. Люда в начмеда питала, чи можемо ми жити ра­зом. Сказав, що ні - тільки через РАЦС. А тоді дозво­лив. На нашому поверсі 5 пар, що тут зійшлися і живуть разом. Вже півроку, як разом. Про минуле говоримо. Я любив розсаду вирощувати. Оце дивлюсь на підвіконня і думаю, що вже б в цей час досі б пікірував. Нічого не за­був. Якби хоч рачки по землі - лазив би. І корівку три­мав би, аби була можливість. Та додому, мабуть, вже ніколи не повернуся. Дуже вдячний людям, хто тоді допо­міг врятувати мені життя. Через безгрошів'я змирився зі смертю. Якби Ігор не переліз через паркан, не зібрав гро­ші для операції, то досі б згнив у землі. Дякую кожно­му, хто мене підтримав. І Олегу Холмецькому, і Віктору Двойносу, і сестрам двоюрідним, і всім, всім, хто не зали­шив мене наодинці. Я хоч і мучусь зараз, та живий. Якби ви знали, як жити хочеться, хоч і калікою, - зі сльозами на очах промовив Петро Баранов.

Добрі люди були, є і будуть добрими завжди - час тому свідок! Не дай, Боже, просити - краще давати. Нема більшої благодаті, ніж дати нужденному най­важливіше: голодному - хліба, спраглому - води, а хворому - ліки. Звісно, що цукровий діабет не ліку­ється . І протез чоловіку не потрібен - ще в Бутівці впав на милицях, адже паралізовані пальці лівої руки не тримають нічого. Боїться щось зламати і ста­ти зовсім немічним. Все, що йому необхідне, це та­блетки, аби не відчувати болю. А купити їх нізащо. 

Джерело: газета "Вісті Сосниччини”, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (18)