Чибип

Родина коропчанина Петра Ручки вірить, що він живий і чекає його з війни

2024-04-03 14:29:27
530 0
Родина коропчанина Петра Ручки у листопаді минулого року отримала сповіщення, що їхній захисник вважається безвісти зниклим. Рідні оббили всі інстанції, обірвали всі телефони, аби дізнатися про долю свого воїна, котрий не повернувся із бойового завдання. Мама, дружина, діти вірять: їхній син, чоловік, тато живий. Чекають на нього і моляться. І віра їхня міцна…



Подяка мамі за сина

Скільки вже їх, наших воїнів, доля яких невідома: чи-то загинув на полі бою і там залишився навіки, чи-то в полоні. У реєстрі зниклих безвісти є дані про близько 15 тисяч українських військових. Уявіть собі – п’ятнадцять тисяч! Це тільки офіційно. У реальності, кажуть експерти, ця цифра у рази більша. І за цією сухою цифрою - людські долі, втрачені, скалічені, зламані, невимовний біль і трагедія українських родин…

Невідомість, тривога, сльози поселилися з осені минулого року і в родині коропчанина Петра Ручки. Днями завітала до рідних воїна. У квартирі мене зустріло жіноче царство: мама Валентина Василівна, дружина Наталія і донечка-третьокласниця Полінка. Син Максим уже студент, вдома саме не було: на навчанні.

Чомусь відразу погляд впав на нагороду, що висіла в рамочці на стіні.

- То подяка мені за сина від командира бригади, у якій служить Петя, - пояснює мама воїна. Читаю вголос подяку, а мама плаче.

«…Шановна Валентино Василівно! Висловлюємо вам щиру вдячність за виховання сина Петра, який проходить військову службу в 31-й окремій механізованій бригаді, чесно та сумлінно виконує свій військовий обов’язок. Ваше виховання та навчання сина дозволило йому стати справжнім лицарем-патріотом, свідомим громадянином та захисником рідної землі. Ваш син неодноразово заохочувався за зразкову службу та сумлінне виконання службового обов’язку. Своїм сумлінним відношенням до виконання військового обов’язку ваш син Петро є прикладом сили духу, справжнього героїзму та зразком самовідданого служіння Батьківщині. Прийміть слова щирої вдячності за зразкове виховання сина…». Та подяка – і гордість за сина, і біль за нього…

«Черпаком воювати не буду, хочу в гарячу точку»

Мобілізували Петра Ручку 27 січня минулого року. Спочатку була Житомирщина, військова частина у Звягелі.

- На службу чоловік не скаржився. Усе йому подобалося, - розповідає дружина. – Його служба була на кухні: хлопцям їсти варив. Та одного разу, як приїздив у відпустку, сказав: «Не піду я більше на кухню. Черпаком воювати не буду, хочу в гарячу точку». Просили-благали, щоб не рвався на передову, але…

Була Донеччина, Дніпропетровщина, знову Донеччина.

Про війну своїм рідним правди не розповідав. Було, як говорить, то якимись загадками. Хоча на зв’язок виходив щодня.

- Колись запитую у нього, а що ти робив, що телефон не брав. А він мені: «Моркву вантажили». Це він про снаряди. У Петі військова посада була - номер обслуги, нашими словами був помічником. Про справи військові – ні слова, - продовжує дружина. - Знаю, жили воїни просто неба, у лісосмузі. Місяців чотири. Та на будні воєнні він ніколи не скаржився, усе тільки жартував.

- Їх дуже часто перекидали з місця на місце. А я щодня відкривала карту і шукала той населений пункт, де був Петя. За новинами слідкувала, що там відбувається на фронті, - долучається до розмови мама. – А коли син був два тижні на навчанні в Новоекономічному (Покровський район Донецької обл.) зустрів земляка Едуарда Хачина з Вільного. Як він радів цій зустрічі. Казав: «Я б оце з ним і залишився служити у його частині». Але де служити, не вибирають…

Полоненим може бути і Петро

У листопаді минулого року Петро був під Авдіївкою. Та на зв’язок з рідними виходив щодня. Була домовленість, о котрій телефонуватиме.

- Аж тут 11 листопада телефонує мені Петя раніш, ніж домовлялися, - розповідає Наталія. - Каже: «Ідемо на завдання. Днів два, три, а може, і чотири телефонувати не буду». Цікавлюся, а куди, з ким ідеш? «Куди, і самі не знаємо ще. А йдемо вчотирьох: я, Едик Хачин і ще двоє побратимів». Раніше він на такі завдання не ходив, принаймні, нам не говорив, що буде декілька днів без зв’язку. Але на зв’язок він не вийшов ні через два дні, ні через чотири.

А ми чекаємо від нього звісточки. Аж тут дзвінок. Не від чоловіка. Від дружини Едуарда. Каже, отримала сповіщення про те, що її чоловік вважається безвісти зниклим. А нам – жодної звісточки про Петра. Я за телефон, набрала старшину. А той: «Нічого не знаю. Я у відпустці». Але ввечері того дня старшина зателефонував. Розповів, що, дійсно, на завдання пішло четверо, серед них і Петро. «Наш дрон зафіксував те місце, де були хлопці, і побачив, що троє бійців лежало на землі, поранені вони чи полеглі, невідомо. А одного воїна рашисти, видно, взяли в полон. Хто той воїн, невідомо. Ймовірно, це і був Петро, але достеменно сказати не можу», - почула Наталія від старшини таку інформацію.

Рідні Петра почали пошуки. Телефонували у всі шпиталі – немає такого. Писали листи у різні інстанції, телефонували на гарячу лінію, залучили волонтерів, аби хоч щось дізнатися про долю свого воїна. Отримали лист із військової частини. Пишуть, що на полі бою тіл воїнів не виявлено. Мама Петра відразу рвалася їхати на пошуки сина у зону бойових дій, та і зараз у неї такий настрій. «Куди їхати? Вас туди ніхто не пустить, - пояснили їй. - А зараз та територія, куди хлопці ходили на завдання, окупована».

- Згодом я дізналася, що один побратим Антон, який був на завданні з моїм чоловіком, усе-таки вижив. Він у шпиталі. Його поранило. Але він зумів якось добратися до позицій своїх. Антон розповів, що коли його поранило, Петро був живий. Він біг, відстрілювався, своїх прикривав. Можливо, саме Петра і взяли в полон. Доля ще двох бійців, що були з Антоном, йому невідома, - переказує почуте Наталія.

Усю глибину переживань рідних, які живуть у невідомості про долю свого воїна, знають лише ті, хто сам опинився в такій ситуації, решта і на краплинку навіть не уявляє, наскільки важко і боляче жити і не знати, що з чоловіком, сином, батьком… Дай Боже і не знати, як кажуть. Але людська безтактність, м’яко кажучи, часом робить дуже боляче тим, кому і без того важко.

- Ви знаєте, як мені було боляче чути, коли мене питає одна: «А коли вже твого привезуть?». «Кого привезуть?», - питаю. «Ну, чоловіка твого…», - продовжує та. «Він живий! Чуєте, живий. Він не загинув!», – відповіла їй. А інша прямо в очі мені кинула: «Даю 99,9 відсотка, що твого Петра серед живих уже немає»… А одна на базарі каже, що Петра та Едика знайшли у хаті застреленими. Так і хочеться закричати: «Люди, не лізьте до мене в душу», - з болем промовляє Наталія. - Та я вдячна своїй кумі, дівчатам з роботи (працює жінка у шкільній їдальні), які підтримали мене, коли отримала сповіщення, що Петя безвісти зниклий. І зараз вони не дають мені впасти духом. Кажуть: «Ти дочекаєшся свого Петра. Вір у це». І я вірю.

«Мамо, а чому тато не телефонує?»

Важко дорослим з таким жити. Щодня думки про свого воїна, і молитва за нього теж. А що робиться у душах дітей, котрі чекають на свого тата. Максим уже дорослий. Багато чого розуміє. Він теж намагався різними способами дізнатися про батька, коли той не повернувся із завдання. Але спроби були марними. Нещодавно у хлопця був день народження. 18 років. Зібралися у тіснесенькому колі. Але свята не було. Поруч не було тата… І дзвінка від нього теж.

- Досить часто, як лягаємо спати, Полінка запитує: «Мамо, а де наш тато? Чому не телефонує?», - крізь сльози говорить Наташа. – Тато нас захищає, всю країну. Поки не телефонує, бо не має телефона. Колись подзвонить. Колись приїде.

Вікна квартири, де мешкають Ручки, виходять на автобусну зупинку, що біля магазину «Апельсин». Буває, як проїде автобус, Валентина Василівна – до вікна. А може, Петя їхній приїхав. Він може і не повідомити, що їде. Таке вже було.

- Коли ще був у навчальній частині, відпустили його на два дні додому. Нічого ж не сказав, що приїде. Увечері говорила з ним, каже, не дзвони, зайнятий буду: по продукти їдемо. Прийшла додому. Бачу, автобус проїхав, але не зупинився. Тут дзвінок. Петя телефонує. «Ти що робиш?», - запитує. Додому прийшла, їсти готую. Чую, наче хвіртка наша ляпнула. Чую у телефон голос сусіда: «Петя, а ти надовго приїхав?». Вирішив нам зробити такий сюрприз. Йому це вдалося.

Востаннє Петро був удома у серпні минулого року. Коли йшов на автобус, промовив Наташі: «Жди мене. Я повернуся». Обійми. Сльози. Розлука. «Я чекатиму. Чекатиму стільки, скільки треба», - сказала на прощання дружина.

- І ми чекаємо Петю, - каже мама. - Віримо: він живий. І ми його дочекаємося.

Джерело: "Нові горизонти", Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
У Корюківці зробили перші операції із заміни суглобів 2024-04-19 17:12:04 Чернігівські медики розповіли, як врятували немовля, що вдавилося груд... 2024-04-19 16:56:28 У Хрещатому з'явилась своя пожежна команда, якої не було понад 30 рокі... 2024-04-19 16:19:25 Альона Щербина, фізична терапевтка: «Процес старіння кісток можна відк... 2024-04-19 15:37:16 На Чернігівщині попрощалися з чотирма військовими 2024-04-19 15:14:41 У Чернігові триває ліквідація наслідків ракетної атаки 2024-04-19 14:34:24 Біологічні препарати чернігівських науковців підкорюють Європу 2024-04-19 14:17:58 Електромонтери AT «Чернігівобленерго» розповіли, як їх автівка підірва... 2024-04-19 14:08:21 За матеріалами СБУ винесено вирок двом рашистам, які знущалися над меш... 2024-04-19 13:20:22 Чернігівці збирають кошти на допомогу родині, загиблого під час ракетн... 2024-04-19 11:59:42