Чибип

Доброволець Олександр Двойнос із Коропа через чотири дні навчання був вже на донецькому напрямку

2024-04-03 15:44:10
869 0
Олександр Двойнос із Коропа – один із тих воїнів, котрий пішов на війну добровільно. Літо 2022-го могло б бути для нього останнім у житті. Аби не побратими-земляки, котрі вивели його після контузії з поля бою, міг би загинути під Покровським.



ЗУСТРІЧ, НА ЯКУ ДОВГО ЧЕКАЛИ

Липень 2022-го… Саме тоді ми познайомилися із Олександром Двойносом із Коропа. Щоправда, телефонне знайомство відбулося за сумних подій. Загинув коропчанин Віктор Осовик, із яким Олександр ішов на фронт, із яким пройшов невеликий відрізок пекельної дороги. Тоді для газети – теплий і гіркий спомин про полеглого побратима, з яким Олександр мав одну мрію. А мріяли воїни про те, що після цієї клятої війни вони разом із сім’ями спустять на Десну сплав і на ньому попливуть до самісінького Дніпра, води якого вже гойдатимуться під мирним небом. Не судилося…

Ще тоді, коли Олександр був на лінії вогню, домовилися: «Дасть Бог, зустрінемося колись. Поговоримо». І ось ця зустріч, про яку говорили півтора року тому. З’явилася можливість побачитися вживу: Олександр свій військовий обов’язок виконує наразі на теренах Коропщини.

Щира розмова. Одкровення, у яких багато душевного болю від пережитого. От буває, приходить такий момент, коли хочеться вихлюпнути все, що болить. Усього з почутого не напишеш, занадто особисте, але воїну того дня хотілося виговоритися, хай і не про все…

- Те, що ви пишете про воїнів, - це потрібно. Люди мають знати тих, хто боронить країну. Але я - не той, про кого варто писати. Я – не герой і навіть не воїн. Я – просто людина, яка виконувала свій військовий обов’язок: захищав свою країну. Там, на лінії вогню, пробув недовго, хоча, відверто кажучи, і цього достатньо. Є хлопці, котрі на передовій по року-півтора. Без відпочинку. Утомлені. Виснажені. Щодня під обстрілами. У грязюці і воді. У заметах і холоді… Про таких треба писати. Саме вони – справжні воїни, - починає розмову Олександр. - А знаєте, що найбільше мені зараз болить? Це жінки й матері, чиї чоловіки і сини воюють. Чи хтось із представників влади хоч раз поцікавився, чи є у них дрова на зиму, наприклад, чи є кому допомогти викопати картоплю, чи просто хтось спитав: як ти виживаєш без чоловіка? Більшість навіть і на краплинку не уявляє, що твориться у душах тих жінок, чиї рідні воюють, коли чоловік чи син іде на завдання, коли не виходить по декілька днів на зв’язок. Цим жінкам дуже важко, і морально, і фізично. Часом крає серце і ставлення інших до нас, воїнів. Декілька місяців тому потрапив до нашої лікарні. «Швидкою» доставили. Гіпертонічний криз. А через три дні мене… виписали. Чому?- спитаєте. Бо здоровий, - з іронією каже воїн. - Коли лікар мені вперше заявив, мовляв, немає чого прикидатися, я ще стерпів, проковтнув образу, але коли він про це заявив мені вдруге, в палаті, при інших хлопцях, я не витримав. Сказав, що думаю з цього приводу. Мене і виписали відразу. Чесно, вийшов з лікарні – заплакав. Образливо і боляче. Я здоров’я своє віддав на війні, а тобі кажуть: хворим не прикидайся…

НА ВІЙНУ – ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Воєнна сторінка Олександра почала писатися у лютому 2022-го. У перші ж дні записався у тероборону. А коли прийшов час підписувати контракт, навіть не вагався: підписав документ - і на війну. Навесні того ж року він, як і багато наших земляків, вирушив на фронт. Полтава. Навчання.

- Навчання те для галочки, - говорить герой нашої розповіді. – Хто там що навчав. Спасибі Олексію Сунку з Коропа. Каже: «Давайте, хлопці, хоч покажу, як турнікети накладати. Це потрібно знати». Ото і все наше навчання.
А за чотири дні наші земляки були вже на донецькому напрямку у складі 58-ї бригади. Тримали рубіж на річці Сіверський Донець. Окремі фрагменти тієї кривавої весни, як кадри із фільму, виринають із пам’яті воїна. Але то був, на жаль, не фільм про війну…

- Коли прибули на місце призначення, був своєрідний відбір: кого куди, залежно від того, хто що може, хто що вміє. Співбесіда із ротним. Перше враження про нього - за спинами інших не ховається, у хаті не сидить, на лінії вогню разом з іншими бійцями. Видно, тільки повернувся із бою: брудний, небритий, утомлений. І я не помилився: його грамотні дії врятували багатьом життя. На жаль, не всім. Це війна…

- Запитував тоді ротний у кожного, і в мене теж: «На скільки відсотків ти готовий померти?». Відповів: «На всі сто. Я знав, куди ішов. Знав, що війна, що можу загинути». «Даремно ти так кажеш, - почув від ротного. – Я вижив при обороні Чернігова, тут воюю. Але вмирати не хочу. Жити хочу».
Ще в Коропі згуртувалася компанія земляків: крім Олександра - Анатолій Шаповал, Віктор Осовик, Сергій Мурашко, Олексій Сунко. Трималися купи, разом ходили на бойові завдання, разом переживали страхіття фронтових буднів.

ЮВІЛЕЙНИЙ «САЛЮТ»

Для людини її день народження - особливий день, бо ж вона цієї днини з’явилася на світ. Чи то буденний цей день, чи то святковий, але він є на життєвому календарі людини. Для Олександра його п’ятдесятирічний ювілей став датою, яку важко забути, як би того не хотів. 26 травня 2022-го. Коропчанин із побратимами тримали рубіж на Сіверському Донцю…

- Я саме захворів. Температура валить. Лікуватися нічим. Ми - на завданні. Аж тут по рації прийшов наказ: залишати цю позицію. На наше місце йшла 80-та бригада. А ворог того дня лютував: поливав вогнем – і голови не піднімеш, - згадує воїн. - А хлопці ще і жартують: «Бачиш, як тебе рашики вітають. Навіть «салют» на честь твого ювілею організували: мінами он як щедро криють. Де б ти, Саня, як не тут, «замовив» би такий феєрверк».
Насилу вирвалися тоді наші бійці з-під того салюту. Насилу здолали дорогу на Лисичанськ, котру безпощадно обстрілювали.

- Ми все-таки вийшли звідти, - продовжує розповідь боєць. – Без речей, щоправда, вони згоріли під час обстрілу. У руках - тільки зброя. Але, слава Богу, всі живі…

У ПАСТЦІ ВОРОГА


На воїнів відразу ж чекав новий маршрут, який пролягав до Бахмута. Ніч провели у якійсь напівзруйнованій школі – і нове завдання.

- На ранок нам кажуть: «Хто не боїться, той - на нові позиції - за селище Покровське». Ми всі, наша компанія, - не із лякливих. Таких набралося десь чоловік двадцять. Нас на бронік – і вперед. На мені висять якісь п’ять труб. Гранатомети. Чесно, я ними і стріляти не вмів, коли йшов на те завдання. До позиції добиралися знову під обстрілами. Ворог мінометами нас загнав у водоспускну трубу, що пролягала під трасою, ми там змушені були ховатися. Тільки хтось намагався вийти із неї – відразу на нас летіли міни. Ворожі дрони нас «пасли» тоді конкретно. А нам до позиції – кілометрів вісім. Треба дійти до неї та окопатися. І ось перша спроба. Ворог відпустив нас від труби метрів на п’ятсот і почав лупити по нас прицільно. Ми назад. Знову чекаємо, поки втихне. Знову намагаємося вирватися звідти – наказ же маємо: зайняти позицію. Декілька разів ми пробували вириватися з укриття.

Молоді – бідові, чкурнули бігом. А в мене швидкість уже не та. На тобі - бронік, гранатомет, бігом не побіжиш, - згадує воїн один з епізодів бойового завдання. - Пам’ятаю колючий кущ глоду. Щось бабахнуло. Отямився від того, що хтось ляскає по обличчю. «Живий?», - питають. Живий. Наче не поранений. Те, що отримав контузію, зрозумів не відразу. Ми в черговий раз повернулися у трубу. Вирватися із тієї пастки ніяк не могли. Нам треба було там окопуватися. Виставляти пости. Переживали, щоб нас у трубі не закидали гранатами.

Ніч я відмучився: контузія почала проявлятися у всій своїй красі. А вранці командир каже: «Тебе треба на евакуацію». «Яка евакуація? Тут усі мої хлопці. Мене кудись завезуть, де тоді я їх шукати буду». Але мене все-таки вирішили евакуювати. Якось умудрилися добратися ближче до позицій, де були українські війська. Принаймні, ми так тоді думали. Мене лишили на краю лісосмуги чекати на машину. А вогонь-то не вщухає. Я лежу, а через мене, то в один бік, то в інший, літають снаряди. Чую вибухи. Зовсім поруч. І тут потужний вибух… Очунявся, не можу зрозуміти, де я. Мабуть, знову контузія, подумав. Шукаю свої речі, зброю. Дивлюся: хлопці мої поруч. Бачу, Сергія Козуба з Риботина. Виявляється, ми заблукали, пішли не в той бік. А вони повернулися, щоб мене забрати. Аби побратими не повернулися, я б там і залишився. Навіки…

Було лікування: шпиталі, лікарні. Був запорізький напрямок фронту. Але там, каже воїн, було по-іншому, порівнюючи з донецьким напрямком. Дещо спокійніше. Про свої проблеми зі здоров’ям воїн нічого не говорив, але, видно, права рука і нога працюють неповноцінно. Але то, каже, дрібниці, порівнюючи з тим, як, буває, болить душа.

ОБЕРІГ ВІД НЕЗНАЙОМЦЯ

За кожного воїна - щоденна молитва матері, дружини, молитва щира, молитва у сльозах: аби Бог уберіг від смерті, аби живим додому повернувся її найрідніший. Чи не в кожного захисника - на грудях хрестик, у душі – віра в Бога. А в когось ще і особливий оберіг. Є він, оберіг, і в нашого захисника. Його подарував незнайомець, там, на Донеччині.

- Ми зупинилися під Покровським – тільки приїхали, можна сказати, з дому. Нас було тоді чимало, та ми з Сергієм Мурашком на декілька хвилин відійшли від своїх. Аж тут, невідомо звідки, з’явився чоловік. Пошарпаний такий, схожий, чесно кажучи, на безхатька. Витягнув із кишені маленьку книжечку і нам дав. Не встигли ми і оком моргнути, як незнайомець миттєво кудись зник. Розглядаємо, що то таке: а то молитовник. Сергій питає: «І що з ним робить?». «У кишеню ховай. Поближче до серця», - кажу йому. І цей молитовничок став для мене оберегом. Вірю у це. Скільки наших полягло тоді. А я живий лишився.

Олександр на декілька хвилин замовкає. Щось шукає в нагрудній кишені.

- Ось він, мій оберіг, – показує молитовник із Покровського. – А ось ще й стрічка із молитвами. Психологиня із Мени подарувала. Завжди зі мною молитви, написані на аркуші моєю дружиною. Вірю: ці обереги – мій захист.

ПЕКУЧИЙ СПОМИН ПРО ПОБРАТИМІВ

Скільки ми говорили, стільки Олександр згадував своїх побратимів, яких убила війна.

- Толя Шаповал... Він перший з нашої компанії загинув. Ніхто і не почув, коли прилетіла міна: ні виходу, ні приходу. Тільки вибух – і людини немає. Вітя Осовик… Дружив я з ним, але й не знав, що він стільки багато подорожує. От уже хотіли після війни рвонути у подорож разом. Уже нікуди не поїдемо... А якби ви знали, який розумний хлопець Петро Торшин із Риботина. У Лисичанську грали з ним у шахи. Виграв у мене, хоч і я добре граю. Каже: «Сашко, умій програвати. Не нервуй. Ще колись зіграємо». Та, на жаль, партію з ним уже не зіграємо, - слова, у яких багато болю, ллються і ллються з вуст Олександра. - А Коля Качура з Риботина. Такий міцний. Красивий. АТО пройшов. Вірив, що виживемо і в цій війні. Планували, що перемогу зберемося святкувати всі гуртом і відсвяткуємо її по повній програмі. Але і Коля – навіки Герой… Як тільки важко втрачати своїх… Та у стократ важче рідним, які хоронять свого воїна. Полеглим – Царство Небесне. Вони віддали у цій війні все, що мали, - життя. А нам дай Боже дожити до того дня, коли почуємо: «Перемога».

Джерело: "Нові горизонти", Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
У Корюківці зробили перші операції із заміни суглобів 2024-04-19 17:12:04 Чернігівські медики розповіли, як врятували немовля, що вдавилося груд... 2024-04-19 16:56:28 У Хрещатому з'явилась своя пожежна команда, якої не було понад 30 рокі... 2024-04-19 16:19:25 Альона Щербина, фізична терапевтка: «Процес старіння кісток можна відк... 2024-04-19 15:37:16 На Чернігівщині попрощалися з чотирма військовими 2024-04-19 15:14:41 У Чернігові триває ліквідація наслідків ракетної атаки 2024-04-19 14:34:24 Біологічні препарати чернігівських науковців підкорюють Європу 2024-04-19 14:17:58 Електромонтери AT «Чернігівобленерго» розповіли, як їх автівка підірва... 2024-04-19 14:08:21 За матеріалами СБУ винесено вирок двом рашистам, які знущалися над меш... 2024-04-19 13:20:22 Чернігівці збирають кошти на допомогу родині, загиблого під час ракетн... 2024-04-19 11:59:42