У селі Шевченка живе одинокий сліпий інвалід, який щоденно страждає від головного болю

2024-06-11 14:49:09
1816 1


Життя у розмитих рисах

Йому лише сорок. І всі ці сорок років, попри вади зору від самого на­родження, він дуже чітко бачив біль, несправедливість, байдужість, злість, самотність, які його оточували. Він боровся і продовжує боротися за влас­не місце під сонцем, хоч інколи здається, на це йдуть останні сили. Він не вимагає чогось особливого чи надмірно, задовольняється тим, що має, не тримає зла на серці та каменю за душею. Максим Олефіров із села Шевчен­ка - про своє життя, як воно є...

Без батьківської любові

Свій перший подих він зробив у Дніпропе­тровську. Подих невпев­нений, слабий, адже від народження Максим був дуже кволий, мав кіль­ка діагнозів, серед яких - гідроцефальний син­дром та дуже слабкий зір. Через підвищений внутрішньочерепний тиск чоловік і до сьогодні страждає від нестерп­ного, майже щоденного головного болю. А через слабкозорість на обидва ока він закінчував спеці­алізовану місцеву школу, де проводили спеціальні тренувальні уроки для очей, вітамінотерапію. Все це не могло покра­щити зір - намагалися зберегти хоча б той, що мав.

«Мені було трішки більше року, коли мати з декрету повернулася на роботу, - згадує дитин­ство Максим Сергійович. - Жили ми разом із ді­дусем і бабусею. Бабуся, Ганна Яківна, все життя, до останнього свого дня, працювала санітаркою у лікарні, добу через три. Тож вона мене й тішила.

Разом із дідусем, Петром Кузьмичем, вони пізніше навчили мене порядку­вати по господарству.

Коли мені було сім, на­родився молодший брат, батькам від заводу дали однокімнатну квартиру, куди вони втрьох і переїхали. Мене ж залишили на діда з бабою. З того часу з батьками я більше не жив».

Стареньким непросто було піднімати онука, та вони були його єдиною підтримкою, єдиними, хто розумів, як сильно йому болить, і душевно, і фізично.

«У мене були такі сильні головні болі, що я навіть міг загубитися у просторі. А могло ста­ти зле прямо на уроці, тому інколи я пропускав заняття у школі. Вчителі одразу телефонували батькам (вони вперто не розуміли, що я з ними не живу), до нас приїздила мати і починався скан­дал - батьки вважали, я просто прикидаюся хво­рим. Було дуже непри­ємно... Після закінчення школи я вступив до тран­спортно-економічного технікуму, провчився два роки, а тоді довелося по­кинути: в один рік помер­ли двоє моїх найдорож­чих людей. Спочатку, у травні, не стало бабусі, у вересні поховали й ді­дуся. У 18 років я зали­шився один. Мені до­велося піти з рідної хати, бо мати й дядько - прямі спадкоємці - ділили спа­док. Приїхав на квартиру до батьків, а там почув: «У нас лише дві кімнати, не забувай, що ще й мо­лодший брат є, а тепер і тебе треба годувати». Для батьків я став зовсім чужим. У руках був лише паспорт та посвід­чення інваліда. Я пішов звідти лише в тому, в чому був, і більше ніко­ли не повертався. Яке навчання? Довелося йти працювати, щоб якось вижити.»

Нове життя через втрату

Юний хлопець подав­ся на заробітки. Спочат­ку три роки куховарив у будівельній бригаді, у росії, а тоді повернуся до України. У Києві брався за будь-яку роботу, яку міг фізично витримати: був і сторожем, і про­давцем, і консьєржем, і двірником, і кухарем при монастирі у столиці. Одного разу чоловікові треба було готувати до одного зі свят. Була дру­га година ночі, на пли­ті - важенна 50-літрова каструля, яку треба зня­ти з плити. А гукнути на допомогу нікого. Само­тужки зніс її спочатку на табуретку, тоді - на під­логу, але таке фізичне навантаження вже на ранок мало жахливі на­слідки: внутрішньоче­репний тиск піднявся, відшарувалася сітківка - чоловік повністю осліп на одне око. Щоб врятувати зір потрібні були дві операції. Пер­шу Максим Сергійо­вич зробити спромігся, знайшовши на неї 4 ти­сячі гривень (у ті роки - майже 800 доларів, - Авт.), а ось на повтор­ну за рік грошей вже не знайшов. Тож око довелося видалити... Через 2 тисячі гривень, які ніде і ні в кого було взяти.

«Знайшлися добрі люди, які забрали мене пожити до себе на кіль­ка місяців, - веде далі розповідь чоловік. - Адже коли я втратив роботу, сплачувати за орендоване житло з пенсії по інвалідності було складно. Треба було далі якось влаштовувати нове життя. Саме у той час спілку­вався зі знайомими, у яких так само був дуже складний період. На стільки складний, що молодій родині не було за що купити їжу. І вони вирішили пере­їхати у село, саджати город, розводити гос­подарство, мати щось своє. Вони допомогли й мені знайти хату тут, у селі Шевченка. Недорогу, ще й на виплату: домовився з власни­цею щомісяця віддава­ти по 500 гривень (на той час - третина від пенсії чоловіка, - Авт.).

Хатка, звісно, ста­ренька, одинадцять років тут ніхто не жив, проте вона не була зо­всім занедбаною чи розграбованою. Зна­йомі, друзі, колишні колеги зібрали, хто що міг: стіл, стільці, шаф­ки, полиці, фіранки на вікна, щось із постіль­ної білизни, щось із по­суду. 20 грудня 2017 року я вперше пере­ночував у своїй новій хаті.»

І один у полі воїн

За словами Олефірова, нині село - ма­лолюдне, переважна більшість - пенсіонери, за 70 років. Його вули­ця - одна з «найжвавіших», адже з 30 дворів тут хат шість, у вікнах яких вечорами спала­хує світло.

Зараз Максим Сергі­йович порядкує на зем­лі: щороку обробляє під оранкою 10 «со­ток». Сам вирощує всю розсаду у парничку, а тоді має свої помідори, огірки, кукурудзу, ка­пусту, моркву, бурячок, картоплю, ще за сезон - зо два десятки смач­них, солодких кавунів, які завжди добре роди­ли у цій місцевості. На городі чоловікові пра­цювати важко, навіть у величезних окулярах всього не видно. Тому часник із цибулею він не шарує, бо дрібна зе­лень в очах зливається докупи. Чекає, поки зі­лля підросте, щоб рукою можна було взяти, а тоді навприсядки все вириває.







До війни мав у гос­подарстві ще й півня та 6 курок. Але взимку до господи внадилася ласка, половину пта­ства задавила. Мусив чоловік решту доріза­ти, щоб собі мати хоча би щось. А тоді почала­ся війна, було вже не до того, щоб господар­ство розводити.

«Я задовольняюся малим, - зізнається співрозмовник. - Раз на тиждень-два приїж­джаю до Борзни, купую олію, цукор, хлібину (її на тиждень вистачає), тому до сільського «магазину на колесах» навіть не ходжу. Кру­пи та макарони, м’ясо, молоко, яйця не купую, щоб вистачало на нові шкарпетки, футболку, за світло й телефон за­платити. Інколи можу взяти суповий набір, колись сусіди дали де­сяток яєць за те, що допоміг із телефоном розібратися. А так мій основний раціон - кар­топля та овочі, вироще­ні на власному городі. Що мені ще потрібно? Картопельку, кропиву, щавель, трішки томату додав - ось і суп зва­рив. На зиму я консер­вую салати з огірків, роблю томат, варю ва­рення з яблук, порічок, вишень та груш».

Найбільша турбо­та чоловіка - дрова. Сили й вміння спиляти й дотягти щось велике, путнє в нього немає. Тож частіше збирає сухе гілля, складає оберемок у ганчірку, скільки підняти може, й несе додому. І таких оберемків на день по­трібно кілька. І взимку, і влітку, щоб на плиті юшку зварити.

«Минулого року звернувся до керівни­цтва громади, дрова отримав, - говорить Максим Сергійович. - Щоправда, вистачило їх ненадовго, та й за доставку й рубання за­платив. Вийшло те ж, що купувати. Звертав­ся по допомогу через соцмережі. Чоловік із Ніжина знайшов лю­дей, тракторець, один причіп дров мені при­везли. Другий напи­ляли, та доставить не вийшло. Поки я пішов забирати, напиляне вже хтось перевіз. Але я собі так думаю: до­бре, що живу у малень­кому селі. Тут пусток багато, як і сухого, ні­кому непотрібного гіл­ля. У більшому селі я б хати не протопив. А тут що можу - роблю, що не можу - переступив і далі пішов».

На своєму острівку життя Максим Олефіров сам. Він сам собі господар, сам собі ку­хар, сам собі лікар. Бу­ває, по кілька тижнів він не бачить людей, а, буває, вибирається до столиці: везе до давніх товаришів городину, фрукти, зелень. Його вечори протікають у неспішних клопотах, в компанії кота й со­баки. Про життя, що вирує довкола, чує з телевізора або ж читає у телефоні. Чоловік зі­знається, іноді охоплює туга - хоч сядь та й плач. Ніхто не телефо­нує, ніхто навіть з днем народження не вітає. Рідні давно викреслили його зі свого життя, а власної родини він так і не створив. Тож споді­вань на особливі зміни у власному сьогоденні Максим Олефіров не має. Але життя іде. Не­хай неквапливо, непросто, через біль. Та чо­ловік за роки навчився долати труднощі, не опускати руки, радіти малому, що має. Його життя - як його хатин­ка, самотужки доведе­на до ладу, куточок за куточком. І сьогодні в ній тепло, чисто і за­тишно.

Для тих, кого є бажання допомогти Максиму Олефірову надаємо його номер телефону +38 068 593 37 52 та посилання на сторінку у Фейсбук https://www.facebook.com/profile.php?id=100091659022212

та картку банку для допомоги 4149500189683157

Джерело: “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)
scorpion2024-06-13 10:44:17 ответить

А куди дивляться "державні мужі", яких призначили для вирішення питань ось для таких нужденних? Вони що, призначені щоб за свою бездіяльність отримувати гроші та звітувати " які вони гарні" і що вони "роблять" для таких нужденних. А наші "переживальщики" тільки і спроможні щоб виступати з призивами до нашого народу про допомогу. А чому ви не порушуєте питання про спроможність цих "керівників" займати такі місця і нічого не робити. Ганьба вам насамперед, що є "грошососуни", а керівників - робітників неиає. Не робіть народ цапом отбувайлом.

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
«3 в 1» від ОРАНТИ – комплексний захист для водіїв 2024-07-16 11:13:38 84 працівники дитячого санаторію «Пролісок» стануть на біржу 2024-07-15 20:10:32 Чернігівські синоптики розповіли, коли закінчиться спека 2024-07-15 20:02:40 Оновлення даних: що чекає військовозобов’язаних після 16 липня? 2024-07-15 19:45:40 Воїн, який залишився без ніг, мріє стати військовим психологом. Його п... 2024-07-15 19:32:59 У Чернігові попрощалися з двома військовими 2024-07-15 19:18:38 Кишкова паличка на чернігівських пляжах: чим небезпечна та як не захво... 2024-07-15 19:06:38 У Чернігові генератори знову в дефіциті 2024-07-15 18:58:29 У «Чернігівському колегіумі» (колишній пед) 5000 студентів Було 1700 2024-07-15 18:49:16 «Рідний дім» продає будівлю за два мільйони 250 тисяч гривень 2024-07-15 14:35:17