Родина рятувальників із Бахмута - тепер у Чернігові
2024-09-28 16:55:39
1164
1
Першого місяця осені в Олександра та Світлани Стор’євих не одна знакова подія. 17 вересня в обох професійне свято — День працівників цивільного захисту України, або День рятівника. 25-го в Олександра день народження (вчора йому виповнилося 35). А ще одна дата тепер для них сумна: У другу суботу вересня відзначається День міста Бахмут, де був їхній із дітьми дім. На жаль, уже немає ні дому, ні міста... Згадані дати цього року родина зустріла в Чернігові, де почала все спочатку.
БАХМУТ
— Я народилась і майже все життя провела в Бахмуті, — розказує 29-річна Світлана.
— Це було зелене, квітуче місто, яке увійшло до Книги рекордів України в номінації «Найбільша кількість троянд в одній локації» (рекорд зафіксували 2015 року на бахмут- ській «Алеї троянд». — Авт.).
Олександр із Никифорівки Бахмутського району. У мене в цьому селі жили бабуся з дідусем, я до них часто їздила, там ми і познайомилися. 12011 року вже як його пара я була на випускному у молодого лейтенанта. А торік чоловікові за особисті досягнення присвоїли звання полковника служби цивільного захисту.
— Спочатку я хотів вступати до якогось військового навчального закладу, — долучається до розмови Олександр, — а потім ми з батьками вирішили, що порятунок людей — це також благородна справа. Закінчив Національний університет цивільного захисту України в Харкові. За розподілом потрапив до Донецька, де близько року пропрацював інспектором. Потім випала можливість перевестися в Бахмут. Там ми зі Світланою стали жити разом.
— Одружилися в січні 2014-го — буквально за півтора місяця до початку війни. Але тоді ми навіть не здогадувалися, що вона може бути...
Наш Ваня народився 17 липня — у день, коли російські військові збили малайзійський пасажирський літак (неподалік Тореза на Донеччині, загинули всі пасажири та екіпаж — 298 осіб. — Авт.). У мене в палаті пологового був телевізор, я дивилась ці шокуючі новини, а за вікном їздили військові машини, танки... Було дуже тривожно...
— Тоді ніхто нічого не розумів. Вказівок нам ніяких не давали. Задача була одна: продовжувати виконувати свої завдання — рятувати людей, гасити пожежі.
У лютому 2015-го, коли біля Дебальцевого утворився «котел», ми їздили працювати туди. Завозили гуманітарну допомогу і вивозили бажаючих до останнього, поки військові нас не зупинили й не сказали, що заїхати в місто вже не можна.
Тоді війна для мене почалась і триває досі. І хоч у ті роки вона була в стадії «заморожування», періодично відбувалися сутички, обстріли, гинули люди, виникали пожежі, ми їздили їх гасити. Піротехніки ДСНС підривалися на розмінуванні. Також ми зіткнулися з тим, що деякі комунікації лишилися на тимчасово окупованих територіях, було багато суперечок... Ми звикли до роботи в таких умовах і до думки, що з часом ті території звільнять і знову все буде добре.
— У 2016-му, після виходу з першої декретної відпустки (потім була ще одна — з донечкою Анею) я також почала працювати в ДСНС — диспетчером у пожежній частині Бахмута. Ця робота важка морально і відповідальна, бо іноді від твого рішення залежать життя людей. Запам’ятався випадок, коли в дев’ятиповерховій малосімейці на останньому поверсі горіло одночасно кілька квартир, і в одному крилі всередині залишалась мати з трьома неповнолітніми дітьми. Вона й подзвонила нам на лінію 101 — у паніці кричала, що багато диму, вони не можуть вийти.
— А в той час усі пожежні автомобілі були на виїздах по району, бо одночасно в різних локаціях загорілася трава, — доповнює Олександр. — Викликали додаткові сили з Часового Яру. Не чекаючи їхнього прибуття, на місце поїхали ми, керівництво (Олександр тоді вже був заступником начальника пожежно- рятувального загону. — Авт.). Звичайними автівками, без засобів захисту. Доступу до 9 поверху вже не було. Ми намочили те, що знайшлося під руками (прикрити обличчя), пробралися, вивели жінку з дітьми. Прибули додаткові сили і загасили пожежу.
— До приїзду рятувальників я з жінкою розмовляла телефоном. Сказала їй із дітьми зачинитися у ванній кімнаті, змочити рушники і прикласти всім до облич; лягти на підлогу, бо дим піднімається вгору, внизу дихати легше. Після порятунку вона ще раз подзвонила на лінію 101 і подякувала мені за допомогу.
Було ще багато різних складних ситуацій, але робота мені подобалася, я розуміла, що допомагаю і деколи навіть рятую.
ТОРЕЦЬК-КРЕМЕНЧУК
У травні 2021 року Олександра призначили т. в. о. начальника 22 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України у Донецькій області, що базувався в Торецьку за 50 км від Бахмута.
— Перед повномасштабним вторгненням нас до нього готували (хоча ми очікували, що загострення буде лише на Донеччині). Ми запасалися пально-мастильними матеріалами, вивозили архіви тощо.
В ніч із 23 на 24 лютого дружина була на добовому чергуванні, а я ввечері, їдучи з роботи додому, із собою взяв радіостанцію, аптечку — ніби передчував. О п’ятій ранку подзвонила мати, сказала, що обстрілюють Харків (там живе моя сестра). Були прильоти по всій країні. Я тоді виїхав у Торецьк і більше в Бахмуті не жив, приїжджав усього на кілька годин — провідати родину, помитися. Більш ніж 2 роки я, мій заступник, деякі фахівці жили в підрозділі, працювали практично без вихідних.
У Торецьку з перших днів почали з’являтися поранені, адже місто було всього за 4 км від фронту. Звідти почали виїжджати цивільні. Дружина ж їхати з Бахмута не хотіла, мовляв «тебе не покину». Вірила в краще. А я вже тоді розумів, що нічого доброго не буде. 7 квітня моя мама з тещею забрали наших дітей і перебралися в Кременчук Полтавської області. У мене з тих країв (із Горішніх Плавнів) однокурсник Андрій, він зустрів наших рідних, поселив їх, допоміг з усім. Дуже йому дякую!
— Із 9-10 травня Бахмут почали регулярно обстрілювати, та я ще десять днів лишалася. 17 травня був приліт у житлову п’ятиповерхівку, де загинула мама з 2-річ- ною дитиною... Через загрозу повторних ударів наші хлопці-рятувальники змогли дістати їх лише наступного дня, коли я була на останньому своєму добовому чергуванні в Бахму- ті. Жінка з дівчинкою лежали в обіймах одна одної, бо ракета прилетіла о 13:00, коли мама саме вклала донечку на денний сон... Я тоді плакала цілу добу, ніч не спала. А 19 травня о 9 ранку прилетіло в п’ятиповерхівку вже прямо біля пожежної частини. Там, на щастя, ніхто не постраждав, але мені стало страшно за своє життя, щоб мої діти не залишилися сиротами. І того дня я виїхала до них.
Надіялася скоро повернутись. Не брала із собою ні теплого одягу, ні фотографій, яких у мене було багато. Всі речі та спогади згоріли разом із нашою квартирою... Я з нею навіть не попрощалась...
— Дружина поїхала до дітей, а я залишався в Торецьку.
1 червня 2023 року Олександр очолив Бахмутське районне управління ГУ ДСНС України у Донецькій області. Йому підпорядковувалися підрозділи вже окупованих Бахмута і Соледара, а також Торецька, селища Нью-Йорк, Часового Яру, Сіверська та інших міст.
— Про роботу чоловіка я дізнавалася не від нього, а з відеосюжетів у новинах, із фільмів, які про нього знімали.
Один із них — британського журналіста Джека Лоша, який провів із вогнеборцями в Торецьку два тижні, фіксуючи на камеру порятунок мирних мешканців на обстрілюваних територіях.
— Швидка допомога там спочатку не справлялась, а потім через близькість лінії фронту і не їхала. Тож у разі виявлення постраждалого ми мали надати йому домедичну допомогу й довезти його до медиків — і цим дати шанс на життя. Наша евакуаційна група вже так спрацювалася, що ми діяли злагоджено і чітко. Коли чули вибух, падали, знали, хто несе ноші, хто накладає турнікет або шини тощо. Так само — і під час пожежі. Із нашої команди вижили всі, правда чоловік десять зазнали поранень.
Олександр показує відео моменту, коли постраждав його заступник. Вони разом приїхали надавати допомогу пораненим військовим, а ворог накрив цю позицію ще раз.
— Це його підла тактика. Уся ця війна гібридна, мерзенна! Я ще якось можу вкласти у голову, що вона йде на лінії фронту (хоч і це, звичайно, також погано), але чому навіть далеко від зони бойових дій наші діти мають сидіти в укриттях, без світла, без тепла, навчатися онлайн, а не ходити нормально в школи, через те що летять ракети?!
Їздити до своїх у Кременчук Олександрові випадало нечасто. Світлана ж там теж влаштувалася диспетчером.
— Це було набагато складніше, ніж у Бах- муті. В рідному місті я знала кожен куточок. Коли дзвонили і називали не точну адресу, а, наприклад, «біля магазину «Гудвін»», я вже розуміла, де це, і відправляла машину туди. А в Кременчуці не знала ні вулиць, ні локацій, мені було важко зорієнтуватися, що це за район.
...Про те, що з нашим домом у Бахмуті, дізнавалася з Інтернету Я свій будинок впізнаю із тисячі, і на одному відео в соцмережах побачила, що в ньому була пожежа, а згодом — що цілого нашого першого під’їзду вже немає.
— Я вдома востаннє був у жовтні2022року (забрав що встиг), а в батьківській квартирі в Никифорівці — у вересні 2023-го. Після від’їзду мами батько лишався вдома понад рік. Коли ж почалися активні дії по Соледару і неподалік поприлітало, він зрештою погодився також виїхати в Кременчук. А через день чи два в квартиру — прямо у вітальню — прилетів снаряд із РСЗО «Град». Я бачив наслідки, коли заїжджав дорогою в Сіверськ, де ми з піротехніками знешкоджували нерозірвану півтонну бомбу. Більше у своєму селі не був.
ЧЕРНІГІВ
Із 5 квітня 2024 року Олександр Стор’єв — перший заступник начальника Головного управління ДСНС України у Чернігівській області. Через 12 днів після його вступу на посаду, 17 квітня, росіяни завдали по нашому місту три удари «Іскандерами». За офіційними даними, загинуло 18 людей, зазнали поранень 78, із них четверо дітей.
— Ми із заступником з реагування їхали на нараду, доїхали до площі і тут — бабах! Ми вискочили з машини, ще раз — бабах! Я кажу: «Приліт». Він: «Та ні, мабуть, ППО». — «Ні, — говорю, — я знаю...» І ще раз — бабах! Ми побачили, як піднімається дим. Поїхали не на нараду, а зразу на місце прильоту (поблизу Чернігівської райлікарні, університету «Чернігівська політехніка». — Авт.). Прибули найпершими. Побачили, що є жертви, руйнування, горить машина... Я телефоном доповів про все керівнику. Ми викликали додаткові сили й засоби, а далі почалася робота, до якої я звик: розвідка, деблокування, розбирання завалів, порятунок людей...
Під час нашої розмови в Олександра раз по раз дзвонить телефон. Хоч і неділя, йому доповідають з тих чи інших питань.
— Так було завжди ще в Бахмуті й Торецьку, — каже Світлана. — Навіть вихідними він постійно на телефоні або на роботі.
— У Чернігові на посаді заступника начальника в мене більш кабінетна робота, але я виїжджаю і на місця. Не цураюсь «працювати руками», коли потрібно, долучаюся. Мені важко переключитися на графік із вихідними. Постійно згадую Торецьк. За понад два роки, які я працював день-ніч, ніч-день не спавши і не ївши, пережив, мабуть, більше, ніж за все попереднє життя. До речі, той мій підрозділ у червні цього року з Торецька вивели, а за тиждень у його будівлю прилетіла ракета. Вчасно хлопці вийшли!..
Відходити від пережитого Олександрові допомагає родина, яка нарешті поряд — у серпні Світлана з дітьми перебралася сюди.
— У Чернігові ми ніколи не були, тут—жодного знайомого. Від рідних далеко. Але тут ми нарешті всі разом, — говорить вона.
У Чернігові Ваня й Аня пішли до школи (раніше навчалися онлайн).
— Бахмут вони періодично згадують. Я кажу дітям правду: що нашого будинку і всього, що в ньому було, вже немає. Дітям трішки легше з цим змиритися, ніж нам, дорослим. Вони швидко адаптуватися й до нового міста: знайшли собі друзів на дитячому майданчику біля будинку, у школі.
Я з переїздом у Чернігів змінила і діяльність — працюю в Навчально-методичному центрі цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Чернігівської області на посаді фахівця навчального кабінету. Це зовсім інша робота, більше з документами, я ще вникаю в неї. Якщо чесно, трохи сумую за роботою диспетчера, особливо за бахмутським періодом.
Чи надовго Стор’єви в Чернігові, вони не знають.
— Повертатися нам нікуди, — говорить Світлана. — На Донеччині житла більше немає ні в нас, ні в моєї мами, ні в інших родичів. Лишилися тільки могили рідних: батько (помер у 2012 році) і бабуся (його мама) поховані в Бахмуті, дідусь — у Никифорівці. А чи вдасться хоч колись там побувати...
Поки що живемо тут. Із цією війною прийшло переосмислення: матеріальне — не важливе, найцінніше — це життя. Хоча чоловік постійно каже іншу фразу: «Обов’язок дорожчий за життя».
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
БАХМУТ
— Я народилась і майже все життя провела в Бахмуті, — розказує 29-річна Світлана.
— Це було зелене, квітуче місто, яке увійшло до Книги рекордів України в номінації «Найбільша кількість троянд в одній локації» (рекорд зафіксували 2015 року на бахмут- ській «Алеї троянд». — Авт.).
Олександр із Никифорівки Бахмутського району. У мене в цьому селі жили бабуся з дідусем, я до них часто їздила, там ми і познайомилися. 12011 року вже як його пара я була на випускному у молодого лейтенанта. А торік чоловікові за особисті досягнення присвоїли звання полковника служби цивільного захисту.
— Спочатку я хотів вступати до якогось військового навчального закладу, — долучається до розмови Олександр, — а потім ми з батьками вирішили, що порятунок людей — це також благородна справа. Закінчив Національний університет цивільного захисту України в Харкові. За розподілом потрапив до Донецька, де близько року пропрацював інспектором. Потім випала можливість перевестися в Бахмут. Там ми зі Світланою стали жити разом.
— Одружилися в січні 2014-го — буквально за півтора місяця до початку війни. Але тоді ми навіть не здогадувалися, що вона може бути...
Наш Ваня народився 17 липня — у день, коли російські військові збили малайзійський пасажирський літак (неподалік Тореза на Донеччині, загинули всі пасажири та екіпаж — 298 осіб. — Авт.). У мене в палаті пологового був телевізор, я дивилась ці шокуючі новини, а за вікном їздили військові машини, танки... Було дуже тривожно...
— Тоді ніхто нічого не розумів. Вказівок нам ніяких не давали. Задача була одна: продовжувати виконувати свої завдання — рятувати людей, гасити пожежі.
У лютому 2015-го, коли біля Дебальцевого утворився «котел», ми їздили працювати туди. Завозили гуманітарну допомогу і вивозили бажаючих до останнього, поки військові нас не зупинили й не сказали, що заїхати в місто вже не можна.
Тоді війна для мене почалась і триває досі. І хоч у ті роки вона була в стадії «заморожування», періодично відбувалися сутички, обстріли, гинули люди, виникали пожежі, ми їздили їх гасити. Піротехніки ДСНС підривалися на розмінуванні. Також ми зіткнулися з тим, що деякі комунікації лишилися на тимчасово окупованих територіях, було багато суперечок... Ми звикли до роботи в таких умовах і до думки, що з часом ті території звільнять і знову все буде добре.
— У 2016-му, після виходу з першої декретної відпустки (потім була ще одна — з донечкою Анею) я також почала працювати в ДСНС — диспетчером у пожежній частині Бахмута. Ця робота важка морально і відповідальна, бо іноді від твого рішення залежать життя людей. Запам’ятався випадок, коли в дев’ятиповерховій малосімейці на останньому поверсі горіло одночасно кілька квартир, і в одному крилі всередині залишалась мати з трьома неповнолітніми дітьми. Вона й подзвонила нам на лінію 101 — у паніці кричала, що багато диму, вони не можуть вийти.
— А в той час усі пожежні автомобілі були на виїздах по району, бо одночасно в різних локаціях загорілася трава, — доповнює Олександр. — Викликали додаткові сили з Часового Яру. Не чекаючи їхнього прибуття, на місце поїхали ми, керівництво (Олександр тоді вже був заступником начальника пожежно- рятувального загону. — Авт.). Звичайними автівками, без засобів захисту. Доступу до 9 поверху вже не було. Ми намочили те, що знайшлося під руками (прикрити обличчя), пробралися, вивели жінку з дітьми. Прибули додаткові сили і загасили пожежу.
— До приїзду рятувальників я з жінкою розмовляла телефоном. Сказала їй із дітьми зачинитися у ванній кімнаті, змочити рушники і прикласти всім до облич; лягти на підлогу, бо дим піднімається вгору, внизу дихати легше. Після порятунку вона ще раз подзвонила на лінію 101 і подякувала мені за допомогу.
Було ще багато різних складних ситуацій, але робота мені подобалася, я розуміла, що допомагаю і деколи навіть рятую.
ТОРЕЦЬК-КРЕМЕНЧУК
У травні 2021 року Олександра призначили т. в. о. начальника 22 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України у Донецькій області, що базувався в Торецьку за 50 км від Бахмута.
— Перед повномасштабним вторгненням нас до нього готували (хоча ми очікували, що загострення буде лише на Донеччині). Ми запасалися пально-мастильними матеріалами, вивозили архіви тощо.
В ніч із 23 на 24 лютого дружина була на добовому чергуванні, а я ввечері, їдучи з роботи додому, із собою взяв радіостанцію, аптечку — ніби передчував. О п’ятій ранку подзвонила мати, сказала, що обстрілюють Харків (там живе моя сестра). Були прильоти по всій країні. Я тоді виїхав у Торецьк і більше в Бахмуті не жив, приїжджав усього на кілька годин — провідати родину, помитися. Більш ніж 2 роки я, мій заступник, деякі фахівці жили в підрозділі, працювали практично без вихідних.
У Торецьку з перших днів почали з’являтися поранені, адже місто було всього за 4 км від фронту. Звідти почали виїжджати цивільні. Дружина ж їхати з Бахмута не хотіла, мовляв «тебе не покину». Вірила в краще. А я вже тоді розумів, що нічого доброго не буде. 7 квітня моя мама з тещею забрали наших дітей і перебралися в Кременчук Полтавської області. У мене з тих країв (із Горішніх Плавнів) однокурсник Андрій, він зустрів наших рідних, поселив їх, допоміг з усім. Дуже йому дякую!
— Із 9-10 травня Бахмут почали регулярно обстрілювати, та я ще десять днів лишалася. 17 травня був приліт у житлову п’ятиповерхівку, де загинула мама з 2-річ- ною дитиною... Через загрозу повторних ударів наші хлопці-рятувальники змогли дістати їх лише наступного дня, коли я була на останньому своєму добовому чергуванні в Бахму- ті. Жінка з дівчинкою лежали в обіймах одна одної, бо ракета прилетіла о 13:00, коли мама саме вклала донечку на денний сон... Я тоді плакала цілу добу, ніч не спала. А 19 травня о 9 ранку прилетіло в п’ятиповерхівку вже прямо біля пожежної частини. Там, на щастя, ніхто не постраждав, але мені стало страшно за своє життя, щоб мої діти не залишилися сиротами. І того дня я виїхала до них.
Надіялася скоро повернутись. Не брала із собою ні теплого одягу, ні фотографій, яких у мене було багато. Всі речі та спогади згоріли разом із нашою квартирою... Я з нею навіть не попрощалась...
— Дружина поїхала до дітей, а я залишався в Торецьку.
1 червня 2023 року Олександр очолив Бахмутське районне управління ГУ ДСНС України у Донецькій області. Йому підпорядковувалися підрозділи вже окупованих Бахмута і Соледара, а також Торецька, селища Нью-Йорк, Часового Яру, Сіверська та інших міст.
— Про роботу чоловіка я дізнавалася не від нього, а з відеосюжетів у новинах, із фільмів, які про нього знімали.
Один із них — британського журналіста Джека Лоша, який провів із вогнеборцями в Торецьку два тижні, фіксуючи на камеру порятунок мирних мешканців на обстрілюваних територіях.
— Швидка допомога там спочатку не справлялась, а потім через близькість лінії фронту і не їхала. Тож у разі виявлення постраждалого ми мали надати йому домедичну допомогу й довезти його до медиків — і цим дати шанс на життя. Наша евакуаційна група вже так спрацювалася, що ми діяли злагоджено і чітко. Коли чули вибух, падали, знали, хто несе ноші, хто накладає турнікет або шини тощо. Так само — і під час пожежі. Із нашої команди вижили всі, правда чоловік десять зазнали поранень.
Олександр показує відео моменту, коли постраждав його заступник. Вони разом приїхали надавати допомогу пораненим військовим, а ворог накрив цю позицію ще раз.
— Це його підла тактика. Уся ця війна гібридна, мерзенна! Я ще якось можу вкласти у голову, що вона йде на лінії фронту (хоч і це, звичайно, також погано), але чому навіть далеко від зони бойових дій наші діти мають сидіти в укриттях, без світла, без тепла, навчатися онлайн, а не ходити нормально в школи, через те що летять ракети?!
Їздити до своїх у Кременчук Олександрові випадало нечасто. Світлана ж там теж влаштувалася диспетчером.
— Це було набагато складніше, ніж у Бах- муті. В рідному місті я знала кожен куточок. Коли дзвонили і називали не точну адресу, а, наприклад, «біля магазину «Гудвін»», я вже розуміла, де це, і відправляла машину туди. А в Кременчуці не знала ні вулиць, ні локацій, мені було важко зорієнтуватися, що це за район.
...Про те, що з нашим домом у Бахмуті, дізнавалася з Інтернету Я свій будинок впізнаю із тисячі, і на одному відео в соцмережах побачила, що в ньому була пожежа, а згодом — що цілого нашого першого під’їзду вже немає.
— Я вдома востаннє був у жовтні2022року (забрав що встиг), а в батьківській квартирі в Никифорівці — у вересні 2023-го. Після від’їзду мами батько лишався вдома понад рік. Коли ж почалися активні дії по Соледару і неподалік поприлітало, він зрештою погодився також виїхати в Кременчук. А через день чи два в квартиру — прямо у вітальню — прилетів снаряд із РСЗО «Град». Я бачив наслідки, коли заїжджав дорогою в Сіверськ, де ми з піротехніками знешкоджували нерозірвану півтонну бомбу. Більше у своєму селі не був.
ЧЕРНІГІВ
Із 5 квітня 2024 року Олександр Стор’єв — перший заступник начальника Головного управління ДСНС України у Чернігівській області. Через 12 днів після його вступу на посаду, 17 квітня, росіяни завдали по нашому місту три удари «Іскандерами». За офіційними даними, загинуло 18 людей, зазнали поранень 78, із них четверо дітей.
— Ми із заступником з реагування їхали на нараду, доїхали до площі і тут — бабах! Ми вискочили з машини, ще раз — бабах! Я кажу: «Приліт». Він: «Та ні, мабуть, ППО». — «Ні, — говорю, — я знаю...» І ще раз — бабах! Ми побачили, як піднімається дим. Поїхали не на нараду, а зразу на місце прильоту (поблизу Чернігівської райлікарні, університету «Чернігівська політехніка». — Авт.). Прибули найпершими. Побачили, що є жертви, руйнування, горить машина... Я телефоном доповів про все керівнику. Ми викликали додаткові сили й засоби, а далі почалася робота, до якої я звик: розвідка, деблокування, розбирання завалів, порятунок людей...
Під час нашої розмови в Олександра раз по раз дзвонить телефон. Хоч і неділя, йому доповідають з тих чи інших питань.
— Так було завжди ще в Бахмуті й Торецьку, — каже Світлана. — Навіть вихідними він постійно на телефоні або на роботі.
— У Чернігові на посаді заступника начальника в мене більш кабінетна робота, але я виїжджаю і на місця. Не цураюсь «працювати руками», коли потрібно, долучаюся. Мені важко переключитися на графік із вихідними. Постійно згадую Торецьк. За понад два роки, які я працював день-ніч, ніч-день не спавши і не ївши, пережив, мабуть, більше, ніж за все попереднє життя. До речі, той мій підрозділ у червні цього року з Торецька вивели, а за тиждень у його будівлю прилетіла ракета. Вчасно хлопці вийшли!..
Відходити від пережитого Олександрові допомагає родина, яка нарешті поряд — у серпні Світлана з дітьми перебралася сюди.
— У Чернігові ми ніколи не були, тут—жодного знайомого. Від рідних далеко. Але тут ми нарешті всі разом, — говорить вона.
У Чернігові Ваня й Аня пішли до школи (раніше навчалися онлайн).
— Бахмут вони періодично згадують. Я кажу дітям правду: що нашого будинку і всього, що в ньому було, вже немає. Дітям трішки легше з цим змиритися, ніж нам, дорослим. Вони швидко адаптуватися й до нового міста: знайшли собі друзів на дитячому майданчику біля будинку, у школі.
Я з переїздом у Чернігів змінила і діяльність — працюю в Навчально-методичному центрі цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Чернігівської області на посаді фахівця навчального кабінету. Це зовсім інша робота, більше з документами, я ще вникаю в неї. Якщо чесно, трохи сумую за роботою диспетчера, особливо за бахмутським періодом.
Чи надовго Стор’єви в Чернігові, вони не знають.
— Повертатися нам нікуди, — говорить Світлана. — На Донеччині житла більше немає ні в нас, ні в моєї мами, ні в інших родичів. Лишилися тільки могили рідних: батько (помер у 2012 році) і бабуся (його мама) поховані в Бахмуті, дідусь — у Никифорівці. А чи вдасться хоч колись там побувати...
Поки що живемо тут. Із цією війною прийшло переосмислення: матеріальне — не важливе, найцінніше — це життя. Хоча чоловік постійно каже іншу фразу: «Обов’язок дорожчий за життя».
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Оставить комментарий
другие новости
Чернігівські військові розповіли, як росіяни рівняють з землею населен...
2024-12-05 18:14:57
У Малодівицькій громаді під час обстрілу горіх врятував життя двох род...
2024-12-05 17:06:07
Світлана Хулаб дивом врятувалась з будинку, у який влучив «Шахед»
2024-12-05 16:32:21
У збитої на пішохідному переході Лілії Коровкевич залишилось двоє діте...
2024-12-05 15:56:37
У Чернігові гинуть коти під капотами автомобілів
2024-12-05 15:44:01
Поліцейський переїхав земляка
2024-12-05 15:10:50
5-річний Назарчик досі в реанімації, водійку відправили в СІЗО та приз...
2024-12-05 14:58:08
У голови Чернігівської обласної ради з'явився новий радник
2024-12-05 14:05:37
Як у Чернігові відзначатимуть День Святого Миколая
2024-12-05 13:51:14
Через рік і місяць чотири з п’яти фінських будинків у Новоселівці доче...
2024-12-05 13:15:41
Ви спитайте краще у особового складу за цього "рятувальника" хто це такий, чи у нас немає своїх гідних хлопців?