Де одне, там і шестеро, і восьмеро виросте. Дві багатодітні родини втекли від обстрілів з прикордоння на Прилуччину

Від гарбуза чи огірка з відомої загадки хату у Голубівці, де нині мешкає сім’я Галини Полюшко, відрізняє хіба що те, що вікна і двері у ній є. У іншому все схоже - повна хата людей. Восьмеро дітей разом з батьками туляться у двох малюсіньких кімнатках. При цьому на рідній Новгород-Сіверщині у родини залишився добротний будинок. Але жити у ньому не можна. Росіяни не дають, безперервно обстрілюючи їх маленьку Вороб’ївку.

СПРАВЖНІЙ РАЙ

Аби не війна, то може б і посмішку викликало те, що ба­гатодітна родина переїхала з Вороб’ївки у Голубівку. Але нині ні Полюшкам, ні іншим українцям не до сміху. Останнім попередженням для героїв нашої розповіді став приліт ро­сійського снаряду на їхній город. Тоді загинула їх кобила, а сім’я ледве встигла сховатись у підвал. А ще раніше з сусіднього з Вороб’ївкою Будища у Голубівку виїхала мама Галини Жанна Дубовець - також багатодітна матір. Галина Полюшко - одна з шести її дітей.

З Жанною Юріївною ведемо розмову у центрі Голубівки - мальовничого, тихого і затишного села Ладанської селищної ради. Поряд з місцем, де бесідуємо, Голубівська школа І - ІІ ступенів, дитсадок, церква Святого Іоанна Златоуста, магазин, бар. Все голубівці розмістили компактно, навіть кладовище і те поряд. Вулички у селі вузькі і почасти звивисті. А за селом жовтою, бо осінь, смужкою видніється ліс. «Г олубівка - то був справжній рай, - читаємо на сайті Прилуцької районної ради. - За 7 - 8 верст від Прилук гарна рівнинна місцевість, подекуди вкрита лісом. Трьохсотлітні дуби шумі­ли, навіваючи сон, осикові хащі дзвеніли листочками, немов срібними монетами, красуні берези стояли, як сестри, а під розлогими липами було майже темно. А десь у приярку тече невеличка річечка Зарукавка. Ось саме на цих благодатних землях і поселився колись козак Михайло Голуб».

А тепер тут оселились ще і дві багатодітні родини з Новго- род-Сіверщини. А Голубівка для них і насправді рай, бо тут не чутно вибухів.





ХТО Є ХТО

Жанна Дубовець переїхала у Голубівку у березні цього року. З молодшою донькою, двома онуками і двома синами.
«Обстріли там були постійно, - розповідає. - Але у Будище не прилітало. Почало прилітати у листопаді того року. Село наше мале, людей небагато. Як і більшість сіл Новгород-Сіверської громади, воно занепадає. Школи у Будищі немає. Ще до коронавірусу мої діти їздили навчатись за 20 з лишком кілометрів. Але то автобус поламався, то пального немає - діти більше вдома сиділи, навчання ніякого! А тоді почалась пандемія, за нею — війна».

Жанна Юріївна з донькою Дариною трішки далі від кордону з Росією жили, ніж Галина. По прямій - кілометрів 18. Люди через близькість до кордону, каже, розмовляють там суржи­ком, у якому більше російських слів. Сама вона з початком війни принципово перейшла на українську.

«Дуже багато про себе розповідати не хочу, - продовжує Жанна Дубовець - Як для моїх 50 років, у мене дуже важкий життєвий шлях. А про дітей розкажу».

Її старша донька Катерина нині мешкає у Німеччині. Їй скоро виповниться 34. Молодшій, Галині, яка переїхала за мамою зовсім недавно, 33. У неї, як вже написано, восьмеро дітей. Наразі живе у третьому шлюбі. Третій доньці Дарині
- 26. Вона приїхала з мамою, з двома дітьми живе у хаті під виплату, працює в одному з прилуцьких ресторанів.
«Синочку буде 23, - розповідає багатодітна мама далі. - Він служить у Нацгвардії, поки що не у військовій частині. Хоче перевестись, але я його відмовляю. Кажу, що ще встигне навоюватись. Спорт він любив з самого дитинства. За­ймався волейболом, на бокс пару років ходив».

Наймолодшим - Колі і Богдану - 12 і 14 років. Вони навча­ються в Івківському ліцеї.
Багата Жанна Юріївна і онуками. Їх у неї 16!

«Одна внучка трагічно загинула торік на морі, - голос жінки зривається і вона починає плакати. Згодом себе пере­силює і додає: - А недавно Галина народила ще одну внучку. Лєночці - півроку». Старших братів і сестер Оленки звати Таня, Іван, Олег, Сніжана Соня, Крістіна і Артем. Першого чоловіка Галини Полюшко позбавили батьківських прав на їх п’ятьох дітей, а нинішній - Станіслав - через суд їх всиновив.

- У мене два дорослих сина Стаса, - каже Жанна Дубовець - Лєночка у Галини і Стаса народилась, бо так треба було за медичними показниками. і я думаю, що на цьому їхня сім’я і зупиниться.

- А як Ви, Жанно Юріївно, і Ваша донька зважились на багато дітей? - запитую. - Напевно, Ви сама з багато­дітної родини?
- Ні. У мене був один брат. Він трагічно загинув у 33 роки. А коли вже народилась Катя, то другу дитину я не хотіла. Але у мене була бабуся Галина, яка мене виховала і я її дуже любила. Вона сказала: «Де одне, там і двоє виросте». Галя народилась семимісячною і я рік витратила, щоб її підняти.

НАЙГОЛОВНІША ПРОБЛЕМА

Коли Жанна Дубовець виїжджала з рідного села, то більше, згадує, летіли снаряди. Дрони тоді ще так сильно не насідали.

У Будищі вона трудилась соцпрацівницею.

- Добре, що мою підопічну тоді рідні забрали, - розповідає.

- Невдовзі у її хату заселились наші військові і був приліт з ворожого дрону у сарай. Я і у свою хату військових пустила - не в окопах же хлопцям жити! і ось мені зателефонували,

Дім, який залишила родина на прикордонні що був приліт у машину, яку вони ставили біля хати. Д рон її засік. Машина згоріла вщент.

- А хата?
- Хата ціла, лише шибки полопались, кажуть. Але то не найстрашніше.

- Плануєте після закін­чення війни повертатись у рідне село?
- Я не була у Будищі з берез­ня, повертатись не планую, - впевнено відповідає жінка.
Голубівку, каже, обрала для проживання, бо тут живуть родичі її чоловіка. У Будищі, за словами жінки, десь з півсотні жителів залишилось. Хліб їм возять один раз на п’ять діб. Ті, хто возить, є справжніми ге­роями, бо два водії хлібовозів вже загинули. Росіяни вбили їх дронами неподалік кордону...

Куди подіти корову при ви­їзді, Жанні Дубовець думати не довелось, бо годувальниця загинула, коли телилась. Те­лятко вигодовувала з соски, купуючи молоко. Коня дове­лось продавати.

«Так само і у доньки, - до­дає. - Але вона привезла тро­хи качок і кроликів. Коли їй на город прилетіло, вони якраз самі з дітьми вдома були, бо Стас був на роботі - він на вахті у Київській області працює. Кажу їй: «Наймай бусика і приїжджай». Гроші якраз були. За переїзд заплатити вісім з половиною тисяч. Галя змогла взяти дитяче ліжечко, візочок, дитячі речі, трохи картоплі, консервації, десь 25 качок, трохи кроликів».

Найголовнішою проблемою доньки і її сім’ї Жанна Юріївна називає відсутність нормального житла. У хаті, де живуть зараз, дуже мало місця. Дітям доводиться спати на підлозі. Готувати незручно, бо літня кухня окремо. Аби до неї потра­пити, доводиться бігти через двір.

«Хату нам дають, але там потрібен капітальний ре­монт, який ми не потягнемо, - розповідає жінка, показуючи у телефоні фото потенційного житла. - Ось тріщина пішла по бетонній підлозі, ось - по стелі. Тріскається, бо хата стоїть на краю яру. Просто зайти і жити там не вийде. Хоча грубу ми вже протоплювали. Тепло хата тримає. Житло нам надала вчителька Марина. Там жив її брат, який був військовим. Він помер від серцевого нападу».

«У хаті є пічка, дві груби, але немає води, - продовжує. - і голова громади Роман Миколайович Ювченко приїздив до нас, і його заступник Сергій Леонідович Красіловець. Вони у курсі справ. Дуже вдячна їм за допомогу, всім працівникам селищної ради вдячна. Службі у справах дітей вдячна. Всі допомагають. і волонтерам дуже дякую. Вони також дуже допомагають. Наприклад, дітям курточки на осінь привез­ли. і Червоний Хрест нам допомагає. Зовсім недавно Юлія Олександрівна з селищної ради привезла нам від них два продуктових набори, два набори посуду, ковдри і подушки».
За словами жінки, навіть зайві речі у родини є. Ті, які жод­ного разу не одягали і вони лежать запаковані. Наприклад, одяг на маленьку. «Може, кому треба? - запитує Жанна Юріївна. - Ми віддамо». Для цього вона попросила надруку­вати у газеті її номер телефону:

(099)147-94-11.
Телефонуйте, домовляйтесь.

ВДЯЧНІ ЗА ДОПОМОГУ

Сама Жанна Юріївна з двома своїми синами живе у хаті бабусі після інсульту, за якою доглядає. Хворіє і сама. Вже декілька тижнів мучиться з нирками. Лікується. Найближчі аптеки знаходяться у Ладані і Прилуках. Через те, що бо­лять нирки, не змогла у сусідній з селом ліс потрапити, аби позбирати грибів. «Люди ходили, - розповідає. - Маслюків приносили. У грибах розбираюсь, бо у нас там ліси були. Дуже любила гриби збирати. Але останнім часом у ліс хо­дити не можна було, бо заміновано і всюди висіли стрічки».

Будище, на її думку, було під окупацією випадково. «Чого вони взагалі зайшли у наше село, незрозуміло, - розповідає жінка. - Ми думали, що через Вороб’ївку підуть, а вони, ма­буть, за старими картами орієнтувались. У село зайшло 74 одиниці техніки: танки і БМП. Одна БМП поламалась, то вони так її і кинули біля магазину, а вже коли відходили, то потягнули з собою».

Поки Жанна Юріївна розповідає, ми вже заходимо у двір до її доньки. На вулицю чути плач найменшої. Старші одне за одним виходять, аби подивитись, хто прийшов до них у гості. Очі у них ніби заплакані. «Недавно перехворіли кон’юнкти­вітом», - пояснює бабуся, а до неї тулиться онучка Сніжана або Снєжка, як вона її ласкаво називає.

«Людей окупанти не чіпали, - продовжує жінка. - Наче їм хтось дав наказ не чіпати населення. А по сусідніх Пушкарях катались, як хотіли. По Новгород-Сіверщині вони пройшли парадом, а під Мєною їх наші розбили».

«З їжею було туго, - продовжує. - Продукти нам не вози­ли. У кого був запас борошна, як у нас, то самі пекли хліб. Світло давали з перебоями. Медична допомога була. Хоча село і без фельдшера, але «швидка» до моєї підопічної, яка часто хворіє, приїжджала».

Галина запрошує у хату і, привітавшись, просить додати у газеті подяки працівникам соцслужби, які допомогли зрозу­міти, чому їй відмовляли у дитячій допомозі. І пообіцяли, що все оформлять. І поки всаджує дітей на диван для фотогра­фування (старші не захотіли, бо засоромились), розповідає, скільки кому років: Тетяні буде 15, Івану - 14, Олегу - 13, Сніжані буде 12, Софійці виповниться 11, Крістіні зараз 7, Артему - 6, а найменшій, обличчя якої ще не дозволили сфотографувати, півроку. Крім великої людської ватаги, у тісній хатині мешкають ще і чотири кішечки: троє висловухих і одна проста.

- Чого ще потребуєте, Галино, крім допомоги з ремонтом у хаті, яку вам надають? - запитую після фотографування.
- Нам би речі зайві тим, кому вони потрібні, віддати, - пов­торює вслід за матір’ю. І додає, що родина потребує меблів, бо свої довелось залишити там, звідки тікали. Не відмовились би Полюшки і від допомоги з транспортом. У Прилуках, каже Г а­лина, є волонтерка Світлана, яка хоче допомогти їм з речами. Зокрема, у неї є столик для годівлі Оленки. Але забрати речі родина через брак транспорту та відсутність зайвих коштів за його оренду не може. Старшим хлопцям потрібне взуття. «Онуки фактично босі ходять, - зітхає Жанна Дубовець. - Всі гроші, які я отримала, як ВПО, пішли їм на допомогу».

Всі, хто може і хоче допомогти родині Галини Полюшко, телефонуйте Жанні Юріївні. Номер телефону її ви вже знаєте.

Джерело: “Прилуччина та Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)