Галичівка на Чернігівщині перетворилась на село спогадів

У Галичівці, котра входить до складу Нехаївського старостинського округу, фактично ніхто постійно не живе, але дух людський тут ще не зовсім вичах. То хто ж підтримує світоч життя маленького села.

Там, де оселилася тиша

Якось, повертаючись із Нехаївки, вирішила заглянути до віддаленої Галичівки. Хоча і зна­ла, що там уже ніхто постійно не живе, та все ж надія когось зустрі­ти у далекому куточку жевріла. Розповідали: люди там бувають. Дачники у селі обжилися. А хтось із вихідців села частенько на­відується до батьківської хати. Звертаю з нехаївської траси, котра мов решето вже: розбита так, що і місця живого, здається, немає. Від асфальту - лише на­зва. А до Галичівки ж дорога, як стрічка шовкова: гладенька, рівненька, може, лише у двох місцях асфальт просів. Ех, аби таку дорогу - та до Нехаївки, по- думалося відразу. Колись, може, років 15-20 тому, в асфальтове покриття до багатьох неперспек­тивних сіл закатали мільйони. Навіть до таких, де ніхто вже й не жив. Пригадується, була така державна програма. Але дороги - то вже інша тема. Нам же - до Галичівки.

День видався напрочуд со­нячним, навіть небо, що цієї пори завжди насуплене і з сірим поглядом, важким не було: загор­нувшись у легеньку голубінь, воно знайшло собі забаву: гралося з біленькими хмаринками. З одного боку дороги соковито-зеленим килимом розіслалася озимина. Хай росте. Хай родить. То ж люд­ська праця. То ж наш хліб.

І ось асфальтівка фінішує. Видніється знак «Галичівка». Починається грунтівка. І настрій із мажорного за декілька секунд змінюється мінорним. Я в селі.



І зустрічає воно бездиханною хатою. Обійстя, де колись госпо­дарювали з раннього ранку і до пізнього вечора, у пазурах густих хащ. А німа хата, котра просідає під тягарем років, уже навіть і не намагається хоч краєчком вікна, забитого шалівкою, глянути, що ж там на безлюдній вулиці. Довго сумуючи за господарями, вона з роками, мабуть, змирилася, що ніхто вже не натисне плямку її вхідних дверей, не привітається, ніхто не побілить її до Великодня, ніхто не зігріє теплом печі, з якої колись пахло і борщем, і пирогами до свят. Вона ще тримається, не впала, але вже давно не жива. Така собі хата-примара. І таких хат, котрі слідом за господарями йдуть у засвіти, у селі левова частка. Перше враження: я в за­губленому світі.

Декілька метрів грунтівкою - і до мене посміхнулося доглянуте обійстя. Зупинилася. Хвіртка - на «замку»: у плямці - паличка, що означає, удома нікого немає. Але ж ні, помилилася. Охоронець на місці: собака, почувши звуки чу­жих, голосно озвався, мовляв, ні­кого не впущу. Саме на цьому обі­йсті, як згодом з'ясувалася, жила Ганна Іванівна Кривченко. Жила до останнього у рідних стінах і остання із постійних мешканців Галичівки залишила своє село, де все її життя. Було це навесні вже минулого року. Син Володи­мир Кривченко забрав стареньку маму до себе у Короп, за ненькою потрібен догляд. А сам чоловік чи не щодня буває у рідному селі, бо ж тут - хазяйство ще. Собака. Треба нагодувати охоронця. Тре­ба і за хатою глянути.

Дорога життя повернула додому

Дещо раніше у Галичівці була ще одна хата, де вечорами чи-то вдосвіта вмикалося світло. У ній жив Петро Червенко. Та два роки тому перебрався до Нехаївки, де нині мешкає разом із мамою Тетяною Гнатівною, котрій вже вісімдесят вісім, та дружиною Галиною. Працевлаштувався, працює опалювачем у місцевому будинку милосердя. А дорогу до села не забуває. Навідується. Часто. І в нашій розмові з чолові­ком ожили спогади про село, де минуло дитинство, село, до якого згодом його, вже дорослого, при­вели дороги життя.

- Ще зовсім малим був, та пам'ятаю, що у селі була ферма. Один сарай, де тримали корів. Мо, голів шістдесят, але точно сказати не можу. Але ще за мого дитинства корів тих перегнали до Лебедина. Мама ж дояркою працювала, усе життя, ще і пару років, як на пенсію вийшла, - до­рогою спогадів веде пам'ять 57-річного Петра Миколайовича. - Та і село мого дитинства ще було чималим. Скільки населення було, напевно не скажу, але знаю, що десь шістдесят три двори жилі у Галичівці були.

- Були ж і діти. Куди до школи ходили?
- У Лебедин, - відповів. - Хоча школа, якщо точніше сказати, стояла на шляху між Лебедином і Галичівкою.
Від нашого села до школи десь кілометрів два було, а від Лебедина вона знаходилася десь за кілометр. Це була початкова школа - три класи. У нашому кла­сі навчалося лише четверо учнів. Пам’ятаю і першу вчительку Ганну Тихонівну Таценюк. А в четвертий клас ми вже пішли до Нехаївки. О, там клас у нас був величезний - аж сорок двоє. Дружний був клас. Та, на жаль, багатьох одно­класників уже немає серед нас...

- А вчитися хотілося?
- Ага, - сміється у відповідь.
- У школу ходити хотілося, а вчи­тися не дуже. Я після восьмого класу пішов у Реутинці. Вивчився на тракториста-машиніста. Дещо пізніше, вже після армії, закінчив Ніжинський технікум механізації.

- А працювали де?
- Ой, де я тільки не працював, де тільки не був. Довго розказу­вати.
Та якими б дорогами не води­ло життя, але досить часто доля повертає до рідного куточка, до батьківської хати. У 2000-му по­вернувся Петро Миколайович до рідної Галичівки. До речі, ось цю новеньку асфальтівку, що веде від нехаївської траси до його села, галичівець теж будував. Каже, десь восени 2007-го почали її робити, а у 2009-му закінчили прокладати асфальт. Дорога до села, як нова, а ось жити в селі вже нікому.

Куточок, де живе дитинство

Такий собі вечір спогадів вий­шов під час розмови ще з одним вихідцем Галичівки Анатолієм Івановичем Мілюковим, який за­раз мешкає у Коропі, але у селі, звідки його коріння, теж буває досить часто. Тут його дача на обійсті батьків та дідуся з бабу­сею. Це рідний серцю куточок, де живе його дитинство.

До речі, неозброєним оком ви­дно, до якої садиби відчиняється хвіртка у тихому мовчазному селі. Обійстя дачників - доглянуті: все обкошено, відремонтовано, біля двору теплої пори красуються квіти. Саме дачники, а це зде­більшого люди, чия пуповина саме тут, і тримають вогник життя нині напівнімої і напівживої Гали­чівки. А колись же вона дихала на повні груди, жила повноцінним буттям зі своїми радощами і смутками, жила у вічній роботі, і домашній, і колгоспній. І як кадри з кінофільму, один за одним вири­нали спогади дитинства Анатолія Івановича.

- Село тоді було чималим. У часи мого дитинства тут було шістдесят чотири жилі двори, - згадує 63-річний виходець з Га­личівки. - Більшість сільчан пра­цювала у колгоспі. Була у селі то­варно-молочна ферма, невелика, але була. А коли почався процес об’єднання бригад, то галичівську ферму приєднали до Лебедина. У селі ж лишили п’ять груп телят на відгодівлю. А коней скільки було багато, понад п’ятдесят, це з мо­лодняком. Бо ж раніше без коня нікуди: він треба і на фермі, і для роботи у польовій бригаді. А які тільки майстри жили в Галичівці: і вози робили, і сани, і збрую для коней. Навіть з інших сіл нашим майстрам замовляли і вози, і сани. А коли бригади об’єднали, то і коні теж пішли у Лебедин. У селі мо‘ з десяток лишили. І ми, діти, на тих конях працювали. Пригадую, як був малим, то воду косарям возив, а як підріс, то і сінаж на силосну яму. Бувало, що і маму на фермі підміняв: телят порав, поки вона була на сіні: хотілося їй, щоб пенсія була більшою. Була в селі і теслярська бригада, потужна така, усе вміли чоловіки. Працював і магазин, куди продавець привозив товар конем із Нехаївки.











Була і школа, був і клуб

А колись же багатим село було і на дітей. Розповідають, що мало таких сімей, де росло по одній дитині. В основному - дві-три у кожному дворі.
- Ось, наприклад, у нас у сім’ї було троє, у сусідів - по двоє. А були і такі родини (одна чи дві), де росло і четверо дітей, - продовжує розповідь Анатолій Іванович. - Діти спочатку в Лебе­дин ходили у школу - початкову. Від тієї будівлі - лише руїни. І стояла вона сиротиною, поруч жилих обійсть не було. У пам’яті млин неподалік неї та дизельна підстанція. А будівля сама висо­чіла на пагорбі, обсаджена була товстими тополями.
А після початкової школи галичівські хлопчаки та дівчата ходили у Нехаївку. П’ять кіломе­трів щодня від села до Нехаївки треба було подолати. Теплої пори на велосипеді, а взимку, як морози тріщать і завірюха мете, запрягають батьки коней, дітей, вкутаних у ковдри, на сани - і до Нехаївки. І молоді чимало жило. І футбольна команда була в селі. Стадіон хлопці обладнали. Приїздили до Галичівки поганяти м’яча футболісти і з Лебедина, і з Сохачів, і з Подоляків. І клуб у Галичівці працював. Правда, бідненький такий.

- Пригадується, за підписом сільських хлопців та дівчат на­писав листа начальнику відділу культури Борису Григоровичу Шуту, мовляв, клуб є, а у ньо­му нічого немає. Відгукнулися. Невдовзі привезли нам у клуб і програвач, і доміно, і шахи, і літе­ратуру якусь, - ще один момент згадав Анатолій Іванович.

Щотижня у сільському клубі кіно крутили. Приїжджав із Лебе­дина кіномеханік із пересувною установкою. Тоді заводили ди­зельну станцію, бо ж світла у селі не було, і починався кіносеанс для сільчан. До речі, про світло. Електрофікація у такі віддалені куточки прийшла досить пізно. Якщо у великих селах люди вже давно користувалися благами електроенергії, то в Галичівку лінії електропередач провели у 1967 році. І появу світла у селі приурочили на той час знаковій події - 50-річчю жовтневого пере­вороту 1917 року.

- У пам’яті лишилися спогади, як у нашій хаті збиралися жінки вишивати, - ділиться дитячими спогадами Анатолій Іванович. - Засвітять каганець та і чаклують з голкою та ниткою.

Але то було довгими осінньо- зимовими вечорами. А будні у сільчан - у праці. Дарма, що село невелике, та череда корів була великою - понад п’ятдесят корів тримали господарі. По двоє пасли годувальниць.

- І в нас була корова. Та і взагалі, господарство ми трима­ли чимале. Гусей було багацько. Пригадую, як ми їх пасли. Треба було дивитися, аби не вскочили у колгоспне поле. А як прогавиш та об’їждчик це побачить, то мусили за кожну голову заплатити по 50 копійок. І свині у нас водилися, і свиноматку тримали. Бувало, батько скаже, що завтра їдемо у Короп на ринок поросят про­давати, то ніч ми, діти, не спали, аби не проспати. Ранній підйом. Батько запрягає коня - і в дорогу. Понад дві години - і ми вже на базарі. Поїхати в Короп на базар для нас то було справжнє свято.
Пам’ятаю, як у ліс по дрова їздили. Тоді ж ніхто дров не виписував. Дозволялося брати тільки те, що лежить, або сухого дуба, якого ти можеш вихитати. Пиляти в лісі не дозволялося. Ой, багато чого можна згадувати про дитинство, - каже виходець Галичівки.

Повиростали діти Галичівки, порозліталися по світах, і вели­ких, і малих. А батьки чекали із доріг своїх синів і дочок. Жили своїм розміреним буттям, пере­гортаючи листки календаря, і минали дні, місяці, роки. Старіли батьки. Старіла й Галичівка. І минулої весни остання мешканка залишила село…

А про благоустрій дбають

Слухаю розповіді про Галичів­ку. Усе в минулому часі. Був, була, було. Для більшості Галичівка - лише спогади. Та для декого отой навпівзагублений куточок - це така собі віддушина, у якій переплелося і минуле, і сучасне, якийсь незримий магніт, котрий тягне душу в ті місця, де живе дитинство. Дехто дав друге життя батьківським садибам. І тепер ці обійстя звуться по-модному - дачами.

На обійсті Анатолія Івановича розкошує сад, чималий.

- Свого часу посадив понад п’ятдесят фруктових дерев. Го­род тут обробляю, - розповідає дачник. - Земля в Галичівці дуже родюча. Є тут така місцина, котра зветься Царина. Колись там бо­лото було. Торф’яник. Пам’ятаю, колись там торф різали та суши­ли. Але згодом чомусь цю справу закинули. Але ж земля лишилася родючою.

Маємо сказати, що дачники клопочуться не лише на своєму обійсті. Люди гуртуються і дбають за порядочок у селі.

Свого часу декілька років по­спіль організовували суботники на кладовищі, яке заросло і дере­вами, і чагарниками. Столи поста­вили та лавки. Не один рік там лад наводили, та і зараз наводять. Бо то ж місце спочинку рідних. Там, де колись стояв повалений паркан біля кладовища, ростуть ялинки. То Мілюкові посадили. Дорослі вже ті дерева.

Зеленої пори дачники гурту­ються, аби викосити, вирубати джунглі, котрі, наче напасть яка, розростаються. Минулоріч навіть грунтівку битою цеглою вимости­ли. Пізньої осені теж збиралися всі дружно гіллячче прибрати під лініями елетропередач. Та з різ­них причин зібратися галицівцям не вдалося. Та нічого. Буде весна. Закипить робота і в загубленому селі.

Історія життя Галичівки - то доля багатьох українських ма­леньких сіл, які колись жили, пра­цювали, старіли і, на жаль, ішли у засвіти. Хтось раніше, хтось пізніше. Малесенький вогник напівжиття поки що пломеніє в Галичівці. І поки її дорослі діти приїжджатимуть до батьківської хати, господарюватимуть на своїх дачах, село ще трохи подихає.

Джерело: “Нові Горизонти”, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)