Переселенці з Харкова розповіли, як стали патронатними вихователями для дівчинки з Чернігівщини

Війна змусила ро­дину Путрів тікати з рідного Харкова. Наталія Із сином Да­нилом і дочкою Поліною могла виїха­ти до благополучної Швейцарії, куди їх кликали роботодавці чоловіка. Та діти об­рали залишитися у воєнній Україні, зате поряд із татом. Пів­тора року тому родина оселилася у Виблях Куликівської грома­ди Чернігівського ра­йону. І тут не просто знайшла свій дім, а й обігріла крихітку, від якої відмовилась та, що її народила...

Полівка — Харків

— Нам із чоловіком по 42 роки, ми обоє родом із села Полівка Новгород - Сіверського району І разом, без перебільшення, все жит­тя: ходили в один дитсадок (наші ліжка стояли поряд), навчалися в одному кла­сі, з 11-го класу зустрічали­ся. Цьогоріч у нас ювілей —
25 років, як ми разом. Піс­ля школи Паша подався на­вчатись у Харків, невдовзі і я поїхала до нього. Ще навча­ючись в університеті на ге­олога, він почав підробляти на будівництві — у нього ста­ло добре виходити, і заро­бітки були вищі, ніж на про­понованій посаді за фахом.

Я теж у дев'ятнадцять піш­ла на роботу — влаштувала­ся барменом, потім працю­вала в інших місцях, зокре­ма ріелюром в агентстві не­рухомості. Так ми й прижи­лися в Харкові. Народилися Данило і Полінка (зараз їм 16 і 13).

Там у нас не було влас­ного житла, бо ми всі кошти вкладали в дітей, особли­во в старшого (син профе­сіонально займався бальни­ми танцями, навіть став кан­дидатом у майстри спорту, іІ якби не війна, то вже був би майстром спорту). У 2021 році чоловік поїхав працюва­ти у Швейцарію (робив ре­монт у будинку Харків'янки, яка вийшла заміж за швей­царця), став добре заробля­ти. Ми вже знайшли ділян­ку в Харкові і збиралися ку­пувати її, щоб побудуватися. Аж раптом життя повернуло­ся на 180 градусів...

У лютому 2022-го чо­ловік приїхав у чергову від­пустку і мав повернутися у Швейцарію. Та на тиждень затримався через щеплен­ня від ковіду, і тут - війна... Кілька днів ми ховалися від обстрілів у підвалі. А потім вирішили виїжджати. Чоло­вік сказав: “У тебе десять хвилин, щоб із квартири взяти найголовніше”. Я за­скочила, схопила *материн­ку” з комп'ютера з усіма фо­то і відео, дитячі фотоальбо­ми і кота. Пушка тримісяч­ним Полінка знайшла в ку­щах біля річки, коли їй було два рочки. Цим вона в мене — ми в Харкові волонтерили, з нею годували вулич­них тварин, постійно підби­рали кошенят, потім їх при­лаштовували. Пушок — наш член родини вже 11 років. Із нами пройшов і Крим, і Рим: усі переїзди по орендованих квартирах, бомбардування Харкова, евакуацію...

Полтава — Чернігів — Виблі

Спочатку ми опинили­ся в Полтаві, де нас прийня­ли як рідних неймовірно до­брі люди - Оксана і Сергій. До цього ми не були знайо­мі, вони просто хотіли допо­могти біженцям із дітками. І ми їм дуже вдячні. За три мі­сяці з ними дуже зріднилися і досі підтримуємо зв ’язок.

Коли Чернігів перестали бомбити, ми подалися ту­ди й оселилися в домі мо­єї старшої сестри, яка піс­ля вторгнення поїхала до чо­ловіка в Азербайджан. У су­сідньому будинку мешкають мої мама і молодша сестра (на час облоги вони виїж­джали до нас у Полтаву). Ми надіялися, що війна ось-ось закінчиться і ми повернемо­ся в Харків. Але минув рік, стало зрозуміло, що все це ще надовго, тож треба ду­мати, як жити далі. Звичай­но, нас ніхто не виганяв, але хотілося власне житло, щоб нарешті десь осісти.

За рік у Чернігові без ро­боти наші відкладені кошти розійшлися. Залишилася автівка, яку чоловік пригнав мені зі Швейцарії. Я її дуже хотіла і чекала, але виріши­ла: продаємо машину і купу­ємо будинок. Місяців чоти­ри шукали підходящий у до­вколишніх селах. Та жоден я не відчувала «своїм». А по­бачивши фото цього, зро­зуміла: мій! Коли ми їхали дивитися будинок у Виблі, при в'їзді в село побачили складське приміщення і на ньому напис — «1982». Це мій рік народження. «Я точно житиму в цьому селі», — ска­зала чоловіку. Тільки-но пе­реступила поріг, навіть весь дім не дивилася, — зразу спитала: «Скільки ви за ньо­го хочете?»

Хай він був без ремонту, бідненький, та нам нічого не було потрібно — я знала, що ми його перебудуємо під се­бе. Мені в ньому комфорт­но, подобається, що великий двір, бо я люблю квіти, вже наробила клумб. Я завжди про таке мріяла. І хоч село не можна порівняти з Харковом, але тут.я дійсно почуваюся вдома, ні на секунду не по­шкодувала, що ми сюди при­їхали. Тільки син не сприй­має ні Виблів, ні Чернігова, де зараз навчається на про­граміста і живе у бабусі, — він мріє повернутися в Хар­ків, коли закінчиться війна...

«Солодка булочка»

У Виблях Путри швидко освоїлися. — Спілкуємося з одно­сельцями, з багатьма по­дружилися, чоловік робить людям ремонти. У хороших стосунках ми і зі старостою Людмилою Шульгою во­на допомагає нам, ми — їй. Якось Людмила Михайлів­на зателефонувала і сказа­ла: «Мені здається, ви змо­жете бути патронатною родиною, не хочете спробува­ти?» Дала нам номер Служ­би у справах дітей та сім’ї Куликівської селищної ра­ди, ми з чоловіком зустріли­ся з її начальницею Антоніною Вересоцькою, пого­ворили і зважилися. Думали недовго, бо це було в наших серцях давно. Іще в Харко­ві часто про це говорили: як шкода покинутих діток, як би їм допомогти... Переказува­ли гроші на дитячі будинки. Але взяти когось до себе не могли, бо не мали власного житла.

А тут воно вже з'явилося. Тільки не було коштів на ма­теріали для ремонту. Підро­бітками чоловік уже не міг заробляти стільки, як рані­ше. Тому ми завели госпо­дарство (свиней, курей, ка­чок), взяли 80 соток городів, де саджаємо багато всьо­го. Почали ремонт у будин­ку і вже зробили чимало. Бо ми ж хочемо дати дитині, яку приймаємо, все найкраще, щоб вона жила в хороших умовах. Антоніна Анатоліїв­на порадила тим часом їхати навчатися, а Людмила Ми­хайлівна підказала контак­ти однієї організації, яка за­ймається переселенцями. Вона нам дуже допомогла матеріалами. Й ось ми вже доробляємо санвузол, далі візьмемося за кухню.

Після навчання в Чер­нігівському обласному центрі соціальних служб і отримання позитивної реко­мендації Павло отримав ста­тус патронатного виховате­ля. Наталія — помічника па­тронатного вихователя.

— У листопаді 2024-го Служба запропонувала нам забрати двомісячну дити­ну, від якої відмовилась ма­ти. Дівчинка народилась пе­редчасно, з купою діагнозів. Ми приїхали по дитину нічого про неї не знаючи. Меди­ки нам усе чесно розказали, попередили про всі можли­ві труднощі. Я розхвилюва­лась. Але коли взяла на ру­ки оце маленьке мишенят­ко, то почала навзрид пла­кати, примовляючи: «Яка ти гарненька!» Мені стало її так шкода! — не стримує сліз Наталія. — Навіть секунди не сумнівалась — забира­ти чи ні. Ми зразу ж повезли крихітку додому.

Звісно, це не було про­сто. Найважче прийшлося в перші два тижні. І через по­стійний недосип, і психоло­гічно — така відповідальність за чужу дитину. Дівчинка бу­ла дуже тривожна, погано їла. І така малюпунечка — народилася з вагою 2,5 кг, а коли потрапила до нас, мала до 4 кг (мої діти стільки ва­жили при народженні). Я не лише годувала, пеленала, гойдала, а й ночами сиділа і дивилася на неї, щоб нічого не сталося. Майже не спала: вона тільки ворухнеться — я вже підскакую. Це мене ви­снажило. Але сім я підклю­чилась, усі мене підтрима­ли. стали допомагати.

Чо­ловік цій крихітці приділяє уваги навіть більше, ніж ко­лись — нашим дітям, бо то­ді завжди був по роботах. До своїх ночами не вставав, а тут уночі підхоплюється, го­дує Любить тримати ма­леньку за ручку, поки вона їсть. Так до неї прикипів ду­шею! Усі з рук її не спуска­ємо. Аякже, вона два міся­ці не знала материнської і батьківської ласки, я хочу це надолужити. ї в нас на очах «солодка булочка» (так ми її називаємо) почала розкві­тати, набирати вагу, стала трішки спокійнішою, полю­била купатися.





На фото родина Путрів до війни у Харкові

Допомогти й іншим діткам

—. Але підходить день, коли нам доведеться з нею розлучатися - днями наша «булочка» поїде до своїх но­вих батьків. Не говоритиму, наскільки мені боляче навіть думати про прощання з нею. На навчаннях нас напучували: «Не називайте себе «ма­мою» і «татом», налаштуйте­ся, що ви — не батьки, а вихователі, допомагаєте дити­ні в той час, поки вирішуються, де вона житиме далі». Ми з чоловіком стараємося так і думати.

Заспокоюємо себе тим. що допомогли цій дівчинці, поки для неї знай­шлися люблячі батьки, те­пер у неї все буде добре. Я не знаю, як би склалася до­ля дитини, якби її віддали не в нашу патронату сім'ю, і а в інтернатний заклад... Чи вдочерили б її звідти?..

Я вже знаю її майбутніх і батьків, ми добре спілкуємося. Особливо зблизилися після лікарні. Якось увечері «булочка» почала дуже плакати, піджимати ніжки. У наших дітей були кольки, я реагувала нормально — да­вала щось, робили масажики. А тут ми нічого не могли вдіяти, полякалися. Викли­кали «швидку», нас відвезли і в Чернігів. Кольки пройшли, дитинка заспокоїлася. Проте нас залишили на тиждень, щоб зробити їй усі обстеження і майбутні батьки приїжджали в лікарню — побути з маленькою. Мама : взагалі проводила поряд ці­лі дні, ми удвох крутилися бі­ля крихітки. Я ще й казала: «Дивись, кицюню, одна ма­ма тебе кинула, зате зна­йшлися аж дві».

Батьки сказали, що ми можемо навідувати дівчин­ку коли захочемо. Вони від неї нічого, в тому числі й про нас, не приховуватимуть. Пообіцяли надсилати її фото і відео. Нам буде цікаво ди­витися, як вона росте.

Багато хто питає, чи не хотіли б ми «булочку» зали­шити в себе назавжди. Але тоді інші дітки, які так само потребують допомоги, її від нас не отримають. Патро­натних сімей дуже мало, бо це важко й емоційно, і фізич­но. Ми в цьому переконалися. Проте відчуття, що ти допоміг, перекриває і недоспа­ні ночі, й усі інші труднощі.

Я хочу сприяти тому, щоб якомога більше людей дізнавалися про цю програ­му і брали діток під патронат.
І самі збираємося приймати ще. Плануємо дообладну­вати дім, зробити прибудо­ву, щоб можна було взяти двох-трьох діток, наприклад братів і сестер. Кожній но­вій дитині постараємося да­ти не менше тепла й турбо­ти, ніж нашій «солоденькій булочці».

Джерело: газета “Гарт”, Аліна КОВАЛЬОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)