Микола Маглич: «У 36 років завершив із футболом, а в 48 почав знову»

Микола Маглич – свого роду легенда футболу Менщини. Адже грає у футбол з дитинства, бере участь у всіх турнірах, а зараз – тренує макошинську команду, яка здобула перемогу в кубку “Золота осінь”. А ще він – переможець конкурсу «Вибір року» у номінації «Тренер».




Як виявилося, Микола Маглич такий активний з самого дитинства, брав участь у КВК, спортивних змаганнях. Вчився у Конотопському будівельному технікумі, майже все життя працював на будівництвах. Але найулюбленішим його заняттям завжди залишався спорт, хоча в родині Миколи спортсменів і не було.

Скільки себе пам’ятаю, завжди в моєму житті був футбол. І хокей, коли ще зими в нашому краї були зимами – із снігом, з морозами. Ми навіть в області хокейні турніри вигравали два роки поспіль. Це десь 1982-83 роки. У нас дуже гарна команда була. Називалась «Макошине». Повністю екіпірована. Не так, як професіонали, але достойно. Тоді нас підтримував макошинський колгосп. Спорт у селі завжди був в пошані, а командні види спорту особливо любили. Інвентар, екіпіровка, транспорт для виїзду на змагання – все було. До розпаду Союзу підтримували, а потім… Вийшло так, як і скрізь. У кого були спонсори — добре, а в кого ні, то все за власний рахунок доводилося робити.



– От ви кажете: у кого є спонсори, у кого немає. А чи не виникало бажання через відсутність спонсорів, фінансування з усім тим зав’язати? Не школярі ж уже, яким усе цікаво і які грають в своє задоволення – тут потрібно було постійно шукати джерела, аби ту ж футбольну команду утримувати.

Та ні, не було такого бажання. Багатьом хлопцям футбол у селі був до вподоби. Тому команда продовжувала існувати. Мені це теж було цікаво. Настільки цікаво, що я в 36 років завершив із футболом, а в 48 знову почав виходити на поле як гравець. Тоді якраз з’явилася команда ветеранів. Організовував Олег Осика, також був Володимир Бабкін. Зібралися хлопці, і почали грати як ветерани. Коли мене запросили, погодився одразу. А що тут думати? (сміється). Але в 52 вже все, бутси на цвях повісив. Грав би й далі, та маю травми пов’язані з колінами.

– Коли повернулися на футбольне поле, важко було повернути форму, адже перерва – 12 років? Чи, все-таки, ноги пам’ятають, душа любить?

Трохи довелося привести себе до ладу. Ну, а як? Як у будь-якому виді спорту. Зрозуміло, що це не професіональний спорт, а районний рівень. Однак не хотілося виглядати гірше на фоні інших.

– Коли почали тренувати команду?

Як закінчив грати повністю, вирішив організувати хлопців у Макошиному. Все життя там працював, 14 років грав за село Спочатку потроху почали переобладнувати стадіон, зробили трибуну. Ну, і так залишився в команді. Поговорили з хлопцями, як це все зліпити до купи. Бо ви ж розумієте: хтось студент, хтось із Чернігова, хтось із Києва.



– Є запал у хлопців макошинських?

Цього точно вистачає (сміється). Але проблема в іншому. До повномасштабного вторгнення ще була команда, але як пішла на нас орда, все змінилося. Через різні обставини десять хлопців з команди просто пішли. Ну і зараз їх немає: хто на війні, хто де. Зрозуміло, життя всіх розкидало. І це не тільки у Макошиному. Шкода ті команди з Кукович, Дягови, з інших сіл. До 2022-го у нас було дві ліги, у Менській громаді грало 20 команд. Зараз залишилося 7-8, і то, якщо Сосницю рахувати. Тяжко зараз усім. У нас ще є дитячо-юнацька спортивна школа, але тренер не працює, дітей зовсім мало. Зал холодний, тренування проходять, але в таких умовах як ти повноцінно проведеш тренування? Можливостей небагато. Але ми стараємося: десь знайти м’ячі, десь форму, часом знайомі допоможуть, часом свої гроші вкладаємо. Бо інакше ніяк. У нас немає інших джерел фінансування. У сільради інші пріоритети: цирковий гурток, Будинок культури…

– У команді суто школярі та студенти?

Так, дорослих усіх мобілізують.

– Дружина не каже: скільки можна бігати? Сиди вдома.

Та я й не бігаю особливо. Якщо чесно, дуже «наївся» футболом. Але це як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода. До того ж у мене і син грає за Макошине, зараз у Києві навчається.

– Але без футболу ніяк?

Поки що так.

– Якби була можливість 30 років тому, ви б змінили своє життя на професіональну кар’єру футболіста?

Був час, коли запрошували грати в школу чернігівської «Десни». Це було років у 13. Ще за часів Союзу. Батьки тоді не пустили. І якось не склалося.

– Жалкуєте про це?

Жалкую.

– Ніколи батькам не дорікали, що не пустили?

Ні. Батько працював на заводі, мати — завгоспом. Часу в них не було на все це. Та й далекі вони від футболу були. І в ті часи футбол не був професією за великим рахунком.

– А вони самі ніколи не засумнівались у тому, що ухвалили не те рішення?

Ні. Пропозиція тоді з’явилася досить несподівано і швидко. І потрібно було приймати так само швидко це рішення. Мабуть, батьки просто не були до цього готові.

– Пам’ятаєте свої відчуття тоді, коли вам повідомили, що вас можуть взяти у справжню футбольну школу, але вас не пустили?

Відчуттів вже не пам’ятаю. Мабуть, було сумно. Точно – було велике бажання в «Десну» потрапити. Але то були інші часи, не було стільки інформації, не було таких можливостей. Зараз приємно подивитися, наприклад, як Сергій Труба займається з дітьми. У нас же такого нічого не було. Молодці хлопці. Роблять велику справу.

– А як ви бачите майбутнє макошинського футболу?

Поки що тримаємося на плаву. Наскільки це буде довго, не знаю. Важко планувати.

– Ветерани зараз збираються на футбол?

Ні, не збираються.

– Немає гравців?

Усі такого віку, як я, старші. У нас кожен рік проходить турнір у Макошиному пам’яті Миколи Ярини — це був наш воротар, він помер у молодому віці. Ось там і збираємо команду ветеранів. Хоча 4-5 команд у селі ми ще збираємо для міні футболу, але по району ветеранських команд на велике поле вже немає.

– Щодо нагороди «Тренер року». Хто вам повідомив, що ви в номінантах і чи слідкували за перебігом голосування?

Ви знаєте, я дуже не слідкував, діти слідкували. Навіть не здогадуюсь, хто мене на номінацію висунув.

– Перемога була несподіванкою?

Так, я не очікував. Я ж нічого такого й не зробив видатного. Ну як, виграли там кубок восени. І все…

– Багато було вітань, приходили, дзвонили?

Так, дуже багато було вітань. У мене по життю дуже багато друзів, знайомих, дуже-дуже багато.

– У вас є якийсь куточок з вашими нагородами?

Всі нагороди вдома. Ви знаєте, їх дуже багато, але зараз все в шафі, спеціального місця немає, але є місце для фотографій. Дуже багато нагород. Медалей дуже багато. І зараз син свою власну колекцію вже збирає.

– Син професіонально займається футболом?

Він в Києві грає за непогану команду. В 2018-му вона посіла перше місце в чемпіонаті Київської області по другій лізі. Там конкуренція значно більша, в багатьох командах грають ті, хто колись виступав за професіональні клуби. Тому можна сказати, що син більший професіонал за мене (сміється).

– А яка серед ваших усіх нагород для вас найзначуща? Яка найбільше гріє серце?

Мабуть, та, що перша була. У 2014 році у чемпіонат Менського району виграли.

– Яку мрію маєте, що пов’язана з макошинським футболом?

Насамперед зберегти хочеться команду. У нас була дуже-дуже боєздатна команда. Дуже. Хотілося б бачити її такою. Зараз хочеться це зробити, але ж, розумієте, трошки підросли, діти поїхали, нових молодих не завжди вистачає. Мало людей просто. Мало.
Але ми духом не падаємо. Маємо, те що, маємо. Якщо дітям це подобається, будемо працювати, будемо грати.


Джерело:  mena.org.ua/

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)