Квіти, що оживають на полотні: дивовижні картини Раїси Лябах

Людина приходить у цей світ за бажан­ням Господа. Приходить зі своєю, якоюсь особливою, таємницею в душі. І цю та­ємницю вона повинна самостійно або ж з допомогою інших розгадати. Повинна пізнати себе, зрозуміти, для чого вона тут, на цій Землі...
Раїса Лябах - щира, безпосередня, красива молода жінка - вона схожа на витончену японську статуетку. Живе в Линовиці, працює вчителем обра­зотворчого мистецтва Линовицького ліцею, вирощує квіти і пече паски, щодня турбується за свою донечку Настуню, яка живе і трудиться в неспокійному Харкові і ніяк не хоче покидати його... Але є в цій жінці, в її очах те головне, що відчуваєш відразу - це її любов до життя і непідробний біль за Україну...

Від ілюстрацій дитячих казок до персональних виставок

Всі емоції та рефлексії, всі думки і пере­живання вона виплескує на свої художні полотна, бо вона ще й прекрасна художниця. Їй вдалося, за допомогою близьких та друзів, розгадати головну таємницю свого життя. Нехай і не відразу, не в самому дитинстві і навіть не в юності, а в більш зрілі роки, але вдалося.

У дитинстві вона малювала спочатку олівцями, потім фломастерами (коли вони з’явилися), але не надавала цьому особли­вого значення. Пропадала якщо не в школі, то у матусі в бібліотеці...
Спочатку перечитала всі казки, потім, під­ростаючи, - Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, Миколу Гоголя, Марко Вовчок, романтичних Майн Ріда, Олександра Дюма, Митчел з її «Віднесеними вітром».
І почала малювати - спочатку ілюстрації до казок, а пізніше - щось більш складніше, романтичніше.
Татко грав на баяні, працював завідувачем сільського клубу, пісні лунали в їх домі.
Книги, малювання, музика, українські на­родні пісні - це все безцінні дитячі скарби, скарби її дитинства, на яких формувався світогляд і характер Раїси.
Але після закінчення школи поїхала до Дніпропетровська на навчання до техноло­гічного технікуму. Закінчила його і якийсь час працювала за професією технолога, але згодом зрозуміла, що це - не її. Не цікаво, і навіть - нудно. Безрадісно.

І тільки потім - тоді вже вона була заміжня - пішла вчитися в Київський учбовий заклад - художній Центр «Оберіг», де професійні викладачі навчали всім секретам живопису. Пізніше вона отримала ще й освіту психолога у Ніжинському університеті.
Першим, хто зрозумів, що вона художник, і підтримав її, був чоловік Анатолій. Потім - ко­лектив прилуцького Центру дітей та юнацтва, де вона працювала художником і керувала гуртком «Художня палітра». Її роботи при­крашали стіни Центру.

Трішки пізніше вона познайомилась з та­лановитим художником Анатолієм Риженком (на жаль, Анатолій вже відійшов в інші світи), була в його майстерні і в салоні. Він підтримав її, запевнив, що вона має хист і смак, що вона талановита, потрібно працювати далі.

Викладаючи образотворче мистецтво в Линовицькому ліцеї, вона багато чому на­вчила своїх учнів і вчилася в них сама - їх роботи займали перші місця в Міжнародних та Всеукраїнських художніх конкурсах.
Одного разу вона відправила дитячі роботи для участі в нашій міській літературно-мис­тецькій премії імені Любові Забашти, і її талановиті вихованці стали дипломантами! Тоді її вперше запросили до міської бібліотеки і з повагою вітали, як досвідченого педагога.

А згодом в центральній міській бібліотеці відбулася її перша, велика, персональна виставка. А потім - вона стала лауреаткою літературно-мистецької премії імені Любові Забашти «Квіт папороті - 2023».
Нещодавно в стінах книгозбірні відбулася вже друга, ювілейна, виставка її нових робіт «Живу, люблю і мрію».

Навесні, у тому ж 2023 році, вона презенту­вала свої картини в меморіальному Чернігів­ському музеї імені Михайла Коцюбинського, і також в одній з київських галерей.
Нині її підтримує художник Степан Вербе- щук, який націлив пані Раїсу на співпрацю з київським Аіі - центром «Бойко», де вистав­лялися 40 її робіт, та з мистецькими інтер- нет-групами «Сіль-соль» та Аіі - «Сонях».
За п’ять попередніх років (пані Раїса вва­жає, що саме стільки часу вона серйозно займається живописом) - вражаючі успіхи і досягнення! Мисткиня дякує всім добрим людям, що зустрілися на її шляху, повірили в неї, розвіяли сумніви, дали їй натхнення і творчі крила.
Сонях, як архетип української краси та незламності
Художниця творить в усіх жанрах, пробує себе в портреті, натюрморті, пейзажі, пор­треті в стилі ню. Більшість картин написані олією, але є й пастельні, акварельні, графічні роботи.
Зізнається, що перед тим, як у неї має вті­литься на полотні її новий задум, їй сниться вночі кольорова абстрактна палітра. Якась космічна, сюрреалістична.
Постійно вчиться майстерності у великих - детально ознайомилася з творчістю сві­тових геніїв живопису Леонардом да Вінчи, Рафаелем, захоплюється французькими імпресіоністами Ренуаром і Мане, мріє по­бродити залами Лувра, відомих німецьких, американських художніх галерей.

Дякуючи Інтернету, такі віртуальні подорожі тепер легко здійснити.

З вітчизняних художників захоплюється Іваном Марчуком, подружжям з Одеси Іллічовими, Катериною Білокур, Тарасом Шевченком.
Завжди бере участь у цікавих майстер-кла- сах по живопису в мережі, спілкується з колегами онлайн.

Її квіти - такі красиві і беззахисні, і такі хоробрі в той же час! Як ось гілочка вишні з картини про те, що весна обов’язково буде! В ній - тендітність і життєдайність всього світу, України.
Її іриси, півонії, айстри, чорнобривці примхливі і ніжні. Елегантні, як і сама худож­ниця. І вони пахнуть навіть посередині зими.

Частенько квіти з маминого палісадника і яблука з батькового саду гармонійно живуть в одному контексті з підвіконням сільської хати, з глечиком і кошиком, зі звичайним вуличним столом з дощок, що стоїть у дворі під яблунею.
Це (за Ліною Костенко) «спогад криниці і спогад вікна, спогад стежини і стиглої гру­ші.». Спогад дитинства і дань поваги тому реальному пейзажу, в якому вона живе нині у своїй любимій Линовиці.
На її ювілейній виставці увагу привернула серія робіт художниці, яка присвячена соняху.

Мабуть-таки, сонях - головна квітка Укра­їни, архетип української краси і незламності. Прекрасна квітка, що уособлює вічне життя і спрагу до свободи. Стоячи в землі, вона тяг­неться в небо, в його безкрайній неосяжний простір, до сонця. І зламати в соняху цей потяг до волі і життя неможливо.

Недарма соняшник став символ Всеукра­їнської акції «Сонях», яка займається гідним вшануванням пам’яті військовослужбовців і добровольців, наших героїв, які полягли на фронтах російсько-української війни.

Соняхи у неї - різного віку і різного настрою. Вони - як люди, які сумують і старяться. Інші - радіють сонечку, метеликам і птицям. Ці надихають на життя, вони просякнуті опти­мізмом і любов’ю до всього світу, надією.

Дуже цікаві роботи, які наштовхують гляда­ча на різні думки і неочікувано переносять у минуле або зовсім в інші, неземні світи.

Про родину, майстерню на другому поверсі й макітру для тіста

У Линовицю з Полтавщини їх родина переї­хала наприкінці 70-х років минулого століття.
І не тільки Раїса оселилася в цьому селищі, а й воно саме оселилося в її серці назавжди. Її вразило багате на історичні події минуле Линовиці, її славетні постаті, її сьогодення з працьовитими щирими людьми.

Якийсь час родина жила в одній з квартир маєтку князя Жевахова. Раїса любила гуляти в старовинному парку, любуватися ялинами та соснами.

І як не любити Линовицю, коли вона зустріла в ній своє перше і єдине кохання Анатолія - свою долю. Тут народилася їх родина, їх донька. Тут все починалося і все продовжується.

Вона з теплотою і ніжністю згадує її перші зустрічі з майбутнім чоловіком, який приїхав після закінчення Білоцерківського інституту, як молодий спеціаліст - ветеринарний лікар. Перші погляди, перші побачення, створення родини, народження доньки Настуні.

Вона пишається батьками, які жили, пра­цювали чесно і навчили її повазі до рідної землі і людей.

Її родина - це й рідна сестра Людмила, яка працює вчителем в одній з прилуцьких шкіл і є першим критиком її нових картин. Це донечка, яка служить в харківській поліції старшим слідчим і має державні нагороди за свою сумлінну ефективну службу.

Вона й досі закохана в свого чоловіка, хоч і прожили разом 34 роки. Він зробив для неї майстерню на другому поверсі їх будинку, взяв на себе більшість господарських про­блем, дав їй можливість писати, творити, не відволікаючись на нудні буденні справи. І вона пише. Всі її картини - життєдайні, на­повнені теплом і світлом, любов’ю до життя і вірою в майбутній щасливий день країни!
Тільки закохана і люба, щаслива жінка може створювати таки картини!..

З чого ж складається Раїса Лябах, як твор­ча особистість? В ній є все - шарм і глибина думок, гарний життєвий досвід і смак, знання світової культури і бажання постійно навча­тися, експериментувати, знаходити в собі нові теми і ідеї.
В ній багато справжнього, непідробленого, щирого українства - болю за те, що пережи­ває нині країна, за загиблих. Вона й надалі продовжує створювати свої соняхи, а вони ж, як люди - зі сльозами та посмішками.

В ній є повага до людей, до свого роду, до пращурів. Вона мріє написати серію робіт, стилізованих під українські рушники, під узори, орнаменти народної вишивки. Щоб передати всю самобутність, великий сакральний зміст вишитих нашими бабусями сорочок і рушників.

Їй хочеться відтворити на полотні образи милих домашніх тваринок - кішечок і кіз, бо вони є важливою частиною звичайного сільського життя, дійовими особами нашого непростого буття.
Вона гармонійно почувається в звичайно­му селищному побуті, не цурається роботи, прибирає у великому будинку, займається городами, варить борщі і пече паски за бабусиним рецептом...Ось шукає велику старовинну макітру для того, щоб замішувати в ній тісто - за всіма правилами.

І - пише, малює. Вона може намалювати і намалює все, вона має вже безліч ідей і ескізів, оригінальних задумів. У неї все вийде!

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)