Родина Вовчків продає кошики з лози, яку 30 років тому завезли на Чернігівщину з Закарпаття

Із року в рік на «хитро­му» базарі у Талалаївці мож­на зустріти скромну тендітну жінку, яка продає вироби з лози. Здебільшого, це різно­манітні кошики — від зовсім маленького, легенького до громіздкого, а ще — різні вази, хлібниці. Тепер є майс­три, які навчилися плести вироби із різного штучного матеріалу. Можна їх знайти через інтернет на будь-який смак і гаманець. А ось ці, які плете подружжя Вовчків із Скороходового, — особливі, виготовлені за традиціями майстрів лозоплетіння із Закарпаття.

Колись, ще років 20 тому, моя подруга із столиці, коли гостювала у мене, не могла повірити, що ці коши­ки, які продає Лідія Петрівна, виготовлені не на Закарпат­ті. Точнісінько такі ж вироби можуть придбати туристи у Хусті та на його околицях, тільки, звичайно ж, не за нашими цінами. Село іза на Закарпатті відоме як сто­лиця лозоплетіння. Саме звідти тридцять років тому і переїхав до Талалаївки Іван Федорович Вовчок, та не залишив справу, якою там, на батьківщині, займався весь рід Вовчків.

— У нашій місцевості не поширена верба зарінка, з якої плетуть вироби. Іван привіз із дому її пагінці. Са­дили біля ставків, щоб роз­велася. Тоді, у важких 90-х, виробами з лози заробляли, у прямому значенні, на шма­ток хліба, — розповідає жінка. — Та і тепер, якщо добре попрацюємо, маємо невеличку добавку до своїх мізерних пенсій. А найго­ловніше, що коли є робота на щодень, вона відволікає від поганих думок, менше прислухаємося до того, що болить...

У 70 - 80-х роках на Талалаївщину приїздили пра­цювати на сезонні роботи у колгоспи та радгоспи жителі західних областей Украї­ни — скиртували солому, сапували буряки. Кожного сезону хтось і залишався. Так до сестри, яка вже при­жилася тут, у Талалаївці, приїхав й Іван Федорович. Працював у місцевому рад­госпі, де й свою долю знай­шов. Одружилися із Лідою Петрівною, у якої життя у шлюбі вже було не склало­ся, виховувала двох дітей. Скоро народився і спільний син Володимир. У парі з чоловіком пережили бага­то випробувань і втрат. і на сьогодні вони у парі долають труднощі, про які навіть го­ворити важко, а жити...

Біда часто приходить звідти, звідки ніяк її не ждеш. одного разу він зробив у спеціаліста невдалий масаж спини, після чого отримав тяжкі ускладнення на ноги. Чоловік довго не здавався. Неймовірними зусиллями старався ходити, працюва­ти, старається триматися і тепер. Уже добрий десяток років не виходить нікуди з дому, хотів би. та не може. Дружина для нього не тільки зв'язок із світом. Вона для нього, а він для неї — все! Кажуть, одне горе веде інше за собою. Вже понад 15 ро­ків Ліда Петрівна бореться із тяжкою хворобою. операція, реабілітація, безкінечні кон­сультації і лікування. Вони бережуть і підтримують одне одного, бо поодинці вони ну ніяк не зможуть. А ще вони так потрібні синові, бо ще своєї родини він не має. Внучці, якою опікуються. Пе­ремогу хочуть діждатися і ще пожити. Як найстрашніший день свого життя згадують той, коли їхнім селом, прямо попід двором ішли ворожі колони.

Тому щодня, незважаю­чи на біль, з яким навчилися жити, вони піднімаються і щось роблять.

Лідія Петрівна без най­меншого нарікання на труд­нощі розказує, як відбува­ється весь процес — від гілки лози, аж до кошика:
— із лозою треба не прогадати — коли листя облетить, або ще не розпус­титься. Щоб не переросла лоза, бо не буде гнучкою. Ріжу, зв'язую і вожу додому коли велосипедом, а коли чимало наріжу, то наймаю машину з причепом. Сортує­мо у дворі, замочуємо у ба- лії, обдираємо кору, сушимо на сонці, зв'язуємо у кулики. Плете вироби чоловік, пере­важно взимку у літній кухні. Там топимо, знову замочує­мо, бо плете із мокрої лози. Я фарбую у спеціальних фарбах, які чоловіку надси­лають родичі із Закарпаття, деякі не фарбую, а вже гото­ві вироби лакую. Плету ве­ликі кошики — на 3 - 5 відер, які купляють носити листя, сіно. Чоловік робить «тон­ку» роботу. Син теж багато що вміє, головне, весь цей процес знає, бо виростав у такій атмосфері і допомагав. нам із чоловіком хочеться, щоб він продовжив наше ремесло. Хтозна, що вже було б із нами, якби не ця лоза, а так — ніби обов'язок маємо.

Отож, якщо ви збираєте­ся йти до церкви на Велик­день і ще не маєте кошика для паски та крашанок, придбайте саме оці, в які подружжя Вовчків вкладає свою душу.

Джерело: “Трибуна хлібороба”, текст і фото Олександри ГОСТРОЇ

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)