Антоніна Афоніна отримала неймовірний подарунок до Дня матері

Серед тих, хто повернувся в Україну під час останнього (травневого) обміну полоне­ними, — Андрій Афонін із Козляничів, що на Сосниччині. За його маму — Антоніну Михайлівну — радіє все село. Кажуть: є Бог на світі, адже син — це все, що в неї є.

— І досі переповнюють емоції, — гово­рить староста села Олександр Ященко. — Андрюшка для Антоніни справді — єдина рід­на душа.

— Так сталося, що нікого з моїх близь­ких у Козляничах не залишилося, а чолові­кові родичі далеко, — зітхає Антоніна Михай­лівна.

Зараз їй 53. Сина народила майже в 30 — через 9 років після викидня. Більше дітей не було. Чоловіка поховала у 2022-му — за кілька днів до повномасштабного вторгнення.
— Мама ростила мене сама, — розказує про себе. — Жили бідно. Тому після школи я нікуди не пішла вчитися. Усі мої університе­ти — на фермі. Прийду додому, хочеться від­почити, а не можу: роботи — непочатий край. І не тільки жіночої — сама косила, дрова ру­бала...

Після заміжжя мало що змінилося, бо чо­ловік був інвалідом. Трохи підсобляв, та осно­вна робота — на мені. Отаке було життя...

Усе змінилося з появою Андрійка. Дити­на наповнила однакові сірі будні сонцем, а серце матері — радістю, якої вона раніше не знала.

— Пам’ятаю Андрія ще хлопчиком. Спо­кійний, урівноважений. Мамина надія і за­хист, — каже діловод старостату Тетяна Слюта.

Після школи він закінчив Сосницький аграрний ліцей (спеціальність — тракторист- машиніст сільськогосподарського виробни­цтва). Потім була строкова служба. Серед документів мати зберігає грамоту, якою ку­леметник стрілецької роти Андрій Афонін був нагороджений «за сумлінне ставлення до ви­конання військового обов’язку та високий професіоналізм».

Після демобілізації поїхав на заробітки в Київ. Та ледве встиг освоїтися, зустріти своє 20-річчя (на початку лютого 2022 року), як не стало батька. А потім була війна.

— Спочатку Андрій вступив до тероборо- ни в Чернігові. Пізніше їх відправили на До­нецький напрямок, — розповідає Антоніна Михайлівна. — Син знав, як сильно я пережи­ваю, тому виходив на зв’язок коли тільки міг.
Скаже: «Усе нормально» — і мені лег­ше. Він з дитинства не любив телячих ніжностей і щоб його жаліли. Усі свої пробле­ми розв’язував сам. А їх син мав немало, бо завжди був чесним, не міг мовчати, коли ба­чив несправедливість. А ще — не любив фо­тографуватися. Це в нього, мабуть, від мене (Антоніна Михайлівна відмовилась від зйом­ки навіть для газети. — Авт.). Через це я маю дуже мало синових фото. Ті, що є, перегля­дала сотні разів. Тому так хотілося частіше чути його голос.

Та десь через рік Андрій перестав ви­ходити на зв’язок. Спочатку я заспокоюва­ла себе: може, він на завданні, може, у не­доступній зоні. Але душа відчувала: сталося щось лихе.

Усе прояснилося, коли Антоніна Михай­лівна отримала сповіщення з військової час­тини, де син служив гранатометником. Там повідомлялося, що 14 квітня 2023 року її солдат потрапив у полон в районі населеного пункту Ямпіль Донецької області.

— Це був страшний удар. Вдень сусіди трохи розраювали. Казали: «Не накручуй се­бе — із полону повертаються, головне, що живий!» А вночі — сама в чотирьох стінах. Сну нема. Тільки важкі думки одна за одною.
Я не знала, як житиму, якщо, не дай Бог, не дочекаюсь сина. Без нього я взагалі не хотіла жити.

Потім росіяни надіслали мені на теле­фон відео. На ньому — мій Андрійко. Запев­няє, що здоровий, що не б’ють і не знуща­ються. Говорить нашим, козляницьким, сур­жиком. Просить, щоб була на зв’язку — мо­же, колись удасться подзвонити.

Усього 19 секунд. Я передивилася це відео безліч разів. Знаю кожне синове слово, інтонацію, з якою воно було сказане, кожен його погляд. У кінці Андрія показали крупним планом — стомлений, змучений.
Потім було ще одне відео.

Після нього — майже 2 роки невідомос­ті. Згадує: зверталася куди тільки могла. Мо­лилася. Щодня чекала звісток. Але їх не бу­ло. Як і не було в списках на обміни синово­го прізвища. Іноді здавалося, що це ніколи не закінчиться. Єдина відрада — про нього сни­лися хороші сни.

— Найбільше запам’яталося, коли я на­че стою біля хвіртки — збираюся її зачиняти, а тут син під’їжджає мотоциклом (хоч його в нас ніколи не було). Гукає: «Не зачиняй, я по­вернувся!»

На щастя, так і сталося. Правда, додому Андрій ще не доїхав.

— Шостого травня (за кілька днів до свята всіх матерів. — Авт.) прийшло повідомлення з Координаційного штабу: «Вітаємо! Афоніна Андрія Олеговича звільнено з полону!» У мене руки тремтять, плачу. Здається, ось- ось серце зупиниться.
Дізнавшись, що звільнених із полону при­везуть у Чернігів, Антоніна Михайлівна кину­лась шукати, щоб хтось відвіз її туди машиною. Але зателефонував Андріїв товариш: «Не ру­шайте. Я приїхав, а їх. уже повезли на реабілі­тацію». Тому поки що мати із сином не зустрі­лися. Зате постійно на телефонному зв’язку.

— Не можу з ним наговоритися, — вити­рає сльози Антоніна Михайлівна.

— Що Андрій розказує про полон?
— Як завжди, двома словами. Може, більше дізнаюся, коли приїде.

— А зараз про що розмови?
— Розпитує про те, як тут, удома. Про на­шу корівку Малишку, бо молоко — це його велика слабкість.

Ще я спитала, чи не почав він курити (Ан­дрій не курив ні в ліцеї, ні в армії). Каже, що ні. Впізнаю свого сильного, вольового сина. Люблю його безмежно.

.. .Разом з Андрієм Афоніним 6 травня по­вернувся з полону його земляк (він — із Со- сниці) і тезка — Андрій Лось. Йому теж 23 роки. У полоні пробув 6 місяців.
— Хлопців чекали рідні, друзі й уся гро­мада — з вірою, надією та молитвою, — каже голова Сосницької ТГ Андрій Портний.

Крім них, серед 205 захисників, що по­вернулися в Україну у рамках травневого об­міну, ще двоє захисників із Чернігівщини — Станіслав Васюк із Семенівки та Олек­сандр Скалацький із Ніжина.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)