Валентина Семенько у 75 років вимушена була переселитись з Херсонщини на Чернігівщину

Валентина Семенько 

Валентина Семенько пішки виходила з окупованої Херсонщини. Нині вона проживає в Солонівці, що на Городнянщині, і збирає по шматочках своє розбите серце. У 75 років залишитись без усього, що наживалося протягом довгих років життя, знайти прихисток у далекому прикордонному українському селі і лише телефоном мати змогу спілкуватися з донькою та онуками – то велике життєве випробування, яке лягло на плечі непомірним вантажем.

Життєвий досвід через втрати й біль

Валентина Іванівна з Миколаївки Бериславського району, що на Херсонщині. Дівчина рано залишилась сиротою, тож коли до них у село приїхав серед інших працівників Борис Семенько з Городнянщини, її єство радо відгукнулося на увагу й тепло, які їй щедро дарував молодий чоловік. Борис у Миколаївці був у робочому відрядженні серед водіїв, яких у гарячу літню пору відправляли на сонячну Херсонщину для збирання та перевозки зерна. Метке дівча теж запало хлопцю в душу, тож він, не довго думаючи, забрав Валентину з собою додому, на Городнянщину. Так у 1965-ому році, коли дівчині не було й п’ятнадцяти років, вона опинилася у Солонівці.

Батьки Бориса не перечили, а в сільраді пішли назустріч молодятам і хоч наречена й не була повнолітньою, якимось чином зареєстрували їхній шлюб. Через три роки у подружжя народилась донечка Людмила.

– Ми з чоловіком і донечкою, було, поїхали жити у Воронцовку, що на Херсонщині, у мої рідні місця, – каже Валентина Іванівна. – Але пробули там тільки рік – Борису не сподобалось, його тягнуло додому, та й мати сама залишалась, а в селі літній людині самотужки важко. То ми й повернулися, але вже вчотирьох – там, у Воронцовці, у нас народився синок Валера. Але тут подружнє життя не склалося, ми з Борисом розійшлися, і я у 1981-ому році забрала дітей і поїхала назад, на Херсонщину. Там у мене залишались батько і мачуха – все ж рідні люди. Вони собі купили нову хату, а нам з дітьми віддали свою стару. Доньці тоді було 12 років, а сину 11.

Живучи тут, у Солонівці, Валентина отримала вивчилася, отримала диплом по спеціальності «Дошкільна освіта». Маючи активну життєву позицію, молода жінка не стояла осторонь громадського життя – її обирали депутатом сільської і районної рад. На Херсонщині вона працювала завідуючою складом хімікатів, обиралася народним засідателем. Зустріла й чоловіка для життя – начебто, все нарешті увійшло в колію.

Горе увірвалось у родину несподівано – син Валера, як прийшов зі строкової служби, трагічно загинув, їдучи по Дніпру з роботи на катері-ракеті. Був сильний туман, і їхній катер зіткнувся з великим вантажним судном. То була страшна річкова аварія.

– Їх тоді загинуло аж 45 чоловік, – гірко каже жінка. – Валері тільки 22 роки виповнилось. Його тіло знайшли через два дні, а людських же дітей навіки вода забрала. Горе яке…

Донька Людмила подарувала бабусі трьох онуків. Старший хлопчик народився з інвалідністю, тож клопотів вистачало, але усі разом справлялися. Нині онуки вже дорослі – 37, 36 і 31 рік.

З другим чоловіком разом прожили 44 роки. Але незадовго до повномасштабного він помер. Кожен етап життя Валентини Іванівни супроводжувався втратами і стражданнями. Та і в страшному сні вона уявити не могла, яке випробування чекає їх усіх попереду.

Пекло окупації

Їхнє село було в окупації дев’ять місяців. Значна частина Херсонської області, включно з обласним центром, була окупована російськими військами в лютому 2022-го. Миколаївка наповнилась ворожими солдатами в перший же день. Що то було за життя під ворожим чоботом – словами не передати.
– Ходили вони з автоматами вдень і вночі, – каже Валентина Іванівна. – Могли серед ночі вломитися в людську оселю – нібито для перевірки. Страшно було. А через дев’ять місяців наші почали активний наступ і гнали ворога. Ми опинились в так званій «нульовій» зоні, прямо на лінії фронту. Коли росіяни відійшли на той берег, село опинилось у зоні «сірій» – під постійними обстрілами, які не вщухали ані на мить. Росіяни стріляли з Лівобережжя, і все те летіло по нас невпинно. Бомбили день і ніч. Не було електроенергії, зв’язку – та нічого не було, навіть звичайної питної води. Сиділи в погребах, їли те, що там було. Я тільки молилася й дякувала Богу, що донька з чоловіком та онуками змогли виїхати на Черкащину, до свекрухи одразу після звільнення, як тільки нас перший раз Градами накрили – як би ото з дитиною-інвалідом ми справлялися, якби вони не змогли вибратися?

Валентина Іванівна каже, що залишилася, бо свасі й так довелось прихистити у себе п’ятеро дорослих людей, хай і рідних. А вона була б шостою, ще б проблем додалось. Тай жалко було залишати все, нажите непростими зусиллями за довгі роки. Жевріла надія, що скоро таки цей жах закінчиться, ворога відкинуть ще далі, і вона зможе повернутися у свої, хай і побиті та потрощені снарядами стіни. Але то були даремні сподівання.

– Рік ми ще після деокупації трималися, – каже жінка і витирає непрохані сльози, викликані болючими спогадами. – Гуртувалися з сусідами, сиділи у підвалах, виживали як могли. Хати наші порозбивали вщент, все погоріло. А тоді й у підвал, де ми переховувались, влучила ракета. Мене викинуло назовні вибуховою хвилею. Мою подругу в мене на очах розірвало снарядом на шматки. Я досі не можу прийти до тями. Я вже ось тут другий рік живу, у значно більшій безпеці, та досі лягаю спати, не роздягаючись. Той тваринний страх після пережитого так і живе в мені, не відпускаючи ані на мить…

Дорога до свободи

Після того, як не залишилось вже й погребів, вони з сусідами по вулиці вчотирьох вирішили вибиратися з пекла. Волонтери вже не вивозили людей – добратися у сіру зону було ніяк. Тож зібрались вдосвіта, о пів на п’яту ранку, й рушили до траси. З собою нічого не було, бо снарядами були знищені вщент не тільки будови, а й одяг та речі. Тільки документи завжди тримала з собою. Так і йшли – охоплені страхом і відчаєм, безперервно в думках читаючи молитви та просячи Бога врятувати від жорстокої смерті.

– Напевне, Бог нас таки почув і ми добрались до місця на трасі, де можна було побачити автівки – вони йшли перевантажені, бо вивозили майно і людей звідти, куди ще можна було доїхати. Ми намагались зупинити якусь, щоб і нас підібрали, але всі проїжджали повз. А ми вже виснажені, бо довго йшли під обстрілами, а всі ж уже літні люди. Мені 73 було, одна жінка старша мене на рік, ще одна на шість років старіша… Ми боялись померти від виснаження прямо там, на дорозі. Тоді у відчаї ми вчотирьох узялися за руки, стали ціпком та й перекрили дорогу одному мікроавтобусу. Водій, зупинившись, по нашому вигляду все зрозумів. Каже: «У мене там в салоні шестеро. Я їду у Кривий Ріг. Сідайте й ви». По дорозі розговорилися, ми почали його вмовляти, щоб завіз нас у Черкаси, де живе моя донька. Він довго не згоджувався, потім буркнув: «Добре. Відвезу. Але по десять тисяч гривень з кожної». Ми погодились, бо вибору не було.

У Черкасах Валентина Іванівна залишилась у доньки. А жінкам, що були з нею, треба було їхати до рідних чи знайомих далі – в Києв та Яготин. Водій же мікроавтобусу їхати далі не погоджувався.

– Онук мій тоді сказав: «Не переймайтесь, я сам вас відвезу. Ви вже досить натерпілись. Ми ж не чужі люди – ми росли на нашій вулиці на ваших очах. Хоч і вулиці вже нема, але ж є спогади і стільки років життя по сусідськи», – розповідає жінка. – А я поки залишилась у доньки. А тоді подзвонила кума моя із Солонівки і запропонувала їхати сюди. Тут у неї хата синова пустує, він у Білорусі живе. Каже – приїжджай і живи. Я й зважилась. Село мені не чуже, а в доньки своя велика родина, чого їй заважати.

Життя триває попри все

Так життєві дороги й випробування привели Валентину Іванівну знову на Городнянщину. Щось там не заладилось з господаркою хати, і та попросила жінку залишити будинок і шукати собі інше місце проживання.

– Дякую, старостат мені всіляко допомагає, і люди хороші, – каже вона. – Маринка, продавщиця з сільського магазину, почувши про мою проблему, допомогла знайти хату – господар житла за кордоном, то вона подзвонила йому й він дозволив мені жити в своєму будинку. Ще й безплатно. Я тільки за електроенергію, якою користуюсь, сплачую. Город, щоправда, не можу засаджувати – він то є біля будинку, та господар ще раніше віддав його в користування іншим людям. Та пенсію отримую і виплату як внутрішньо переміщена особа. Тож на хліб є. Одежину в гуманітарці придбала. А людям з Солонівки дуже вдячна – всім мені допомогли: і в хаті до ладу довести, і навіть телевізор привезли, і покриття на підлогу. Багатьох я знаю, бо жила тут. Хто молодший – тих батьків пам’ятаю. Ходять, провідують мене, допомагають, розраджують – інколи добре слово так потрібне душі, щоб вона не скам’яніла від горя… Так я тут вже другий рік і живу – приїхала минулого року, 23 листопада, якраз на свій день народження. Єдине, що душу ятрить – що доньку й онуків вже від того часу, як сюди приїхала, не бачила. Тільки телефоном спілкуємось. Дорога далека, та й тут прикордоння небезпечне, а після пережитого пекла всім нам непросто оговтатись. Коли вже це жахіття скінчиться і війна припинить руйнувати людські життя і долі?..

Як повідомила секретар Городнянської міської ради Світлана Більська, станом на сьогодні в Городнянській громаді нині проживають переселенців з інших регіонів. Це все люди, які знайшли тут прихисток, тікаючи від вогняного подиху війни.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)