Штурмовик Ярослав Мехейчик з Чернігова розповів, як командував відділенням з колишніх ув'язнених та СЗЧ-шників

Бути штурмовиком – це грати в лотерею, коли кожен вихід – невідомість. Це також постійний адреналін, фізичні навантаження на межі людських можливостей і пробивання там, де проста піхота безсила. 425-й окремий штурмовий полк «Скала» здобув славу непохитного, і це не просто слова. У цьому полку навіть бойовий шеврон здобувають кров’ю, а успіхи штурмовиків пояснюються виснажливими тренуваннями та чіткою координацією.

Чернігівець Ярослав Мехейчик потрапив у «Скалу» з десантно-штурмової бригади. Після кількох успішних і виснажливих операцій Ярославу доручили командувати відділенням. Серед його побратимів по зброї – колишні ув'язнені та СЗЧ-шники, однак воюють вони так, що у ворогів не залишається шансів. Проте яким би ти не був досконалим воїном, куля, як кажуть, сліпа. В одному з важких боїв на Покровському напрямку Ярослав зловив плечем гарячий свинець, який пройшов поруч із артерією. Після евакуації та успішної операції чернігівця відправили відновити сили.

З юності у боротьбі за національну ідею

З юних років Ярослав Мехейчик мав загострене почуття справедливості й любов до спорту. Невідомо, звідки у юного спортсмена взявся той патріотичний запал, але в часи режиму Януковича, коли в Чернігові були поширені комуністичні та проросійські ідеї, юнак був неодноразовим учасником акцій прямої дії. Коли ж почався Майдан, не розмірковуючи, вирушив у серце України, де розгорався вогонь нової революції. Однак особливої участі в боях не встиг узяти, бо обгорів у перші дня протистояння…

На початку 2022 року Ярослав працював будівельником, мав непогані підряди та професійну команду. У його молодій родині вже було двійко чудових доньок. Війна, яку називали АТО, була десь далеко, але 24 лютого вона постукала в дім до кожного чернігівця. Почувши перші прильоти від ракет та артилерії, батько двох малолітніх дітей вирішив сховати родину в приватному секторі на Масанах, фактично на окраїні Чернігова. Місце обрав через теплий сухий підвал, у якому можна було сховати малечу. Поруч із будинком, де тимчасово отримала прихисток родина Мехейчиків, у лісі наші танкісти відпрацьовували по ворогу 122-мілімеровими снарядами з радянських «Градів». В один із перших днів морозного березня, прогулюючись поруч із подвір’ям із доньками, одна з яких мирно спала в дитячому візочку, Ярослав побачив групу військових із білими пов’язками. Це були російські диверсанти, що пробирались у Чернігів. У цей момент чоловік відчув потік невимовної злоби, відчуття посягання на своє – родину, дружину, доньок. І саме з того моменту Ярослав прийняв тверде рішення евакуювати родину з Чернігова і йти на війну. Евакуаційний автобус із дружиною та двома маленькими дівчатками успішно дістався Львова. Через трохи до родини приєднався і сам Ярослав. Він ще встиг проскочити по автомобільному мосту, а вже наступного дня єдине сполучення з «великою землею» розбив ворог, скинувши на міст авіабомби. Розпочалась облога Чернігова.

В лавах десантників

У місті Лева, переконавшись, що з родиною все в порядку, Ярослав буквально одразу ж пішов до військкомату. Таких, як він, там стояла черга. Упродовж кількох тижнів чернігівця відмовляли від служби в армії, відправляли додому до дітей, але після чергового візиту до ТЦК Ярослав не стримався і висунув вимогу негайної відправки в бойову військову частину. Нею стала 79-та окрема десантно-штурмова бригада. Щоправда, бути в лавах цієї бригади новобранець не хотів, бо чув про недобру славу.

«Я думав, що нас без злагодження відправлять одразу в бій, аж виявилося, що це зовсім не так. Навпаки, хлопців із Ріпок, з якими ми разом були в навчальному центрі, потрапивши в одну із десантних бригад, кинули одразу в бій. Буквально на другий день там були загиблі», – пригадує Ярослав.

На війну чернігівець потрапив у травні 2022 року. Колишній спортсмен і будівельник став кулеметником. Перший вогонь по підрозділу, де перебував новобранець, прилетів по заводу у Дружківці – там розташувалась їхня бригада.

«Нас постійно шикували і ворог по-любому бачив, що ми там є, – припускає Ярослав. –Пощастило, що кацапи вдарили ракетами не по особовому складу, а по техніці. Для них це була важливіша ціль».

Після Дружківки десантників перемістили в Лисичанськ, де вже йшли бої.

«Ми пересіли на БТР і поїхали на Білу Гору, там була панівна висота», – пригадує воїн.

Підрозділ, у якому перебував Ярослав, майже на сто відсотків складався з необстріляних новобранців, які, мабуть, надивившись, фільмів про війну, чекали наказу від командира. А командира не було.

«Сидимо, а по нас ЗУ-шка (радянська 23-мм спарена зенітна установка, – Авт.) стріляє, – видавлює усмішку мій співрозмовник. – Я не знав, що по піхоті можна зеніткою стріляти. Аж виявилось, що можна, і досить прицільно. Проте ці постріли нас не зворухнули, ми далі сиділи і чекали взводного. У результаті прибіг обстріляний боєць і каже: «Чого ви тут всілися?». «Чекаємо командира». «Ви що, ідіоти? Розбігайтесь по підвалах і хатах, бо вас тут всіх переб’ють, а командир вас сам знайде». Так і зробили».

І дійсно – через кілька днів до бійців з’явився командир, забравши всіх в окопи. Бої за Лисичанськ перемістились у найгарячішу фазу. Ледве не кожні пів години прилітала ворожа авіація, яка вибивала техніку ЗСУ та рівняла з землею позиції захисників КАБами і ракетами.

«До речі, наш побратим зняв фільм про лисичанську кампанію, – робить ліричний відступ Ярослав. – Він доброволець, хірург вищої категорії. Проте хоч і хірург, а в нас він був за гранатометника».

Командира розірвало навпіл

Найбільш гарячі бої, за словам десантника, довелося пережити в Білогорівці. Ворог прокладав переправу через Сіверський Донецьк, намагаючись взяти наші війська в оточення. Це були саме ті підрозділи, які в лютому-березні штурмували та били Чернігів. Наші гармаші насипали достатньо влучно, заваливши узбережжя повноводної річки підбитою російською технікою. Та все ж ворогу вдалося побудувати переправу і взяти українські підрозділи, що захищали Лисичанськ, у напівоточення.



«Прямого контакту з ворогом у нас не було, тільки прильоти, – згадує лисичанську кампанію колишній десантник 79-тої бригади. – Коли ми отримали наказ про вихід, то взяли з собою необхідне, а все, що не змогли забрати, знищили. Проривались трасою, яка перебувала під вогневим контролем ворога».

З Лисичанська 79-та бригада відправилась на Білогорівку. Там теж не було піхотних штурмів, проте надокучала ворожа артилерія. Після одного з численних мінометних обстрілів підрозділ новоспечених десантників втратив взводного.

«Хороший був мужик, – з сумом розповідає Ярослав. – Розірвало навпіл… Міна потрапила в дерево і зрикошетила в нього. Я після обстрілу намагався його витягнути, а побратим каже: «не тягни». Дивлюсь, а в мене в руках тільки половина взводного. Після його загибелі ми дещо занепали духом».

Зрештою, Білогорівку нашим також довелося віддати. Хоча взвод, у якому перебував Ярослав Мехейчик, встиг навіть провести успішний штурм.

«Ми мали вийти на зачистку після Сил спеціальних операцій, але спецназ запізнювався, і наш десант зробив усю роботу за них. Завдання, яке комбат поставив перед нами, – взяти тільки одну вулицю. Ми її штурхонули й утримували, думали, що це і є той контрнаступ, про який всі говорили, і ми почали його першими, – каже колишній десантник. – Утримуючи вулицю, ми спостерігали за боями артилерії та авіації. Все було, як в кіно, тільки більш реалістично. Просто сиділи і дивились, як усе літає. І, судячи з результату, ту дуель наші тоді програли...».

З Білогорівки бійці 79-тої бригади заїхали на Красногорівку, потім на Лиманський напрямок в Щурово, потім знову в Красногорівку, Новмихайлівку, звідти втретє в Красногорівку.

«Ми хоч і штурмовики, але нас використовували як елітну піхоту, – каже боєць. – Ми постійно були в апендициті, оточені з трьох боків. Тільки на Лиманському напрямку у нас були більш-менш нормальні позиції».

Воюючи в десантно-штурмовій бригаді, чернігівець бачив, як буквально на очах дрони змінюють характер війни. Згодом для бійця просто сидіти в окопі і тримати позиції означало неминучу смерть. Разом із зростанням кількості ворожих дронів наростала напруга і ускладнювались стосунки з командуванням. В один із моментів чималу групу десантників, які ставили багато запитань, командири просто відправили додому. Ярослав був серед тих людей, які самовільно залишили військову частину. Як не дивно, але в розшук його не подали.

«Не знаю чому так – може, не хотіли проблем, а може, зарплату за мене отримували», – зводить він плечима.

У «Скалі» – жорстка дисципліна

Зрештою, згодом чернігівець опинився в 425-тому окремому штурмовому полку «Скала». Серед штурмовиків «Скали» панує жорстка дисципліна. Можливо, через це у Генштабі довірили підрозділу вишколювати та командувати колишніми ув’язненими і військовими, які пішли в СЗЧ.



«Підрозділ набагато жорсткіший і більш дисциплінований за 79-бригаду, – характеризує 425 полк тепер вже штурмовик Ярослав Мехейчик. – До того ж ми добре укомплектовані. Якщо раніше у ДШВ у нас була одна рація на взвод, то зараз радіостанція в кожній парі. Забезпечення у нас одне з найкращих, є все. Пригадую, приїхала нещодавно одна з бригад територіальної оборони, яку закріпили за нами. Було діло, що попередні позиції вони залишили, але після наших вишколів воювати стали значно краще. Багато хто з тероборони захотів перейти до нас у «Скалу», бо в нас навіть на тренуваннях зброї і боєприпасів більше, ніж у них на бойових».

«Який твій найбільш жорсткий вихід?» – питаю у Ярослава.

«Однозначно, це Піщане Покровського району, де я отримав поранення. Ми мали йти на штурм, а виявилось, що ми не на штурмі, а на «закрепі», де просиділи 15 діб, – відповідає боєць. – У місцевій школі, з якої ми вибили ворогів, другого поверху вже не було, але на першому ще кілька кімнат вціліли, ми там і розташувались. Коли заходили, то в школі були кацапи – якась їх спецура, буряти і так далі. Ну, ми їх просто випалили, зайняли та утримували позиції 15 днів. Всі ці 15 діб кацапи закидали нас ПМ-ками (протипіхотні міни, – Авт.), газом, FPV-дронами, штурмували, намагаючись вибити нас зі школи. Ми відкотились звідти, коли вже ні стін, ні даху не було».

Там, у Піщанівській школі, чернігівець і отримав поранення.



«Перед цим нас гасили дронами, а потім був прямий контакт із ворогом. Мій автомат заклинив, і один із їхніх штурмовиків влучив мені в плече», – розповідає про поранення штурмовик «Скали».

Куля калібру 5,45 зайшла Ярославу в плече і вийшла навиліт, не зачепивши ні артерії, ні кістки, хоча і пройшла у кількох міліметрах від артерії. Можна сказати, що йому пощастило.

«Так я потрапив у відпустку», – посміхається Ярослав.

Зараз штурмовик проходить відновлення в Чернігові, щасливий, що бачить своїх донечок і рідних, яких безмежно любить і заради яких збирається повернутись на війну. Каже, що далеко не планує, бо на війні штурмовик живе одним днем: вижив – і добре. Та все ж має заповітну мрію: після закінчення божевілля, яке розв’язав колективний путін, колишній будівельник хоче відбудовувати зруйноване. Досвід є. Головне – захистити державу і майбутнє наших дітей.

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)