Мешканець Дроздівки побудував власну вежу і бомбосховище

Мешканець Дроздівки Куликівської громади Черні­гівського району Микола Богомаз іще в 90-х роках минулого століття почав зводити бомбосховище і спостережну вежу, яка задумувалась для вітрогенератора. Адже вважав (і виявився правим): росія ко­лись нападе на Україну. Планував, що в укритті він з односельцями рятуватиметься від ворожих обстрі­лів, а на вежу в разі необхідності можна буде вста­новити кулемет. Та до повномасштабного вторгнен­ня добудувати свої заплановані об’єкти не встиг...

ДИВАК ЧИ МАСТАК-ОДИНАК?

Зараз Миколі Богомазу 68 років. Хтось вважає його «ціка­вим», дивним. А є ті, хто переживає, що по його вежі, прийняв­ши її за військовий об’єкт, росіяни можуть поцілити дроном і постраждають сусідні будинки.

Дроздівський староста Андрій Пилипенко говорить: особисто йому на Богомаза і його вежу не скаржилися.
— Микола Павлович не агресивний, шкоди не робить. Живе відлюдником, ні з ким не дружить і навіть не спілкується, пере­важно зачинений у власному дворі зі своїми собаками.

Коли ми достукалися до Мико­ли Павловича, він попросив кілька хвилин — підготуватися до розмо­ви. Швидко переодягнувся, навіть поголився. Прив’язав своїх вірних друзів — Діка і Біма. І розклав у дворі на стільчику дорогі йому речі: власноручно пошитий синьо-жов­тий український стяг, прапорець Євросоюзу і фотографії рідних.

— Це мої батьки і старша се­стричка, Царство їм Небесне! То­ма загинула 1975 року (їй було 24) в автомобільній аварії. Тато помер у 1990-му. А матусі, Ганни Корніївни, не стало у 2017-му. На цьому фото їй 91 рік. Я так хотів зу­стріти з нею її 100-ліття, але вона до нього не дожила, — печалить­ся. — Ще в мене є молодший брат Юра — військовий офіцер, полков­ник ракетних військ. Після харків­ського училища і служби в Корос­тені він поїхав служити в росію. І залишився там.

Свою нинішню сімейну ситуа­цію Микола Павлович описав так: розлучений, є син В’ячеслав. Зга­дуючи людей, які зустрічалися йо­му в житті, він до імен деяких чоло­віків додає «доблесний», а до імен жінок — «чарівна».

— Я, чарівна Алінко, хотів бути радистом, мріяв працювати на ра­діо. Але вступити до університету в Київ не вдалося. І я поїхав у Черні­гів працювати шліфувальником на ремзаводі «Жовтневий молот». Потім — армія. Служив я в будбаті — бо у мене внаслідок виробни­чої травми, якої я зазнав назавтра після похорону сестри, немає фа­ланги вказівного пальця, — пока­зує правицю, — і я не можу натис­кати на спусковий гачок автомата.

Після армії вступив до політех­нічного інституту, але, провчив­шись півтора року, через перелом ноги та інші причини взяв академ-відпустку. Так і не закінчив. Пра­цював у Києві заточувальником і на підміні в ремонтника на заводі «Ко­муніст», потім — слюсарем на філіалі заводу «Ковальської». Руки в мене стоять правильно — це за­свідчують і мої бомбосховище та вежа. Скільки в них вкладено труда!

БОМБОСХОВИЩЕ

— Десь у 1996-му я почав бу­дувати цей гараж, — Микола Пав­лович веде нас за хату. — Зразу ду­мав його зводити над вулицею, а мамулька, вічний їй спокій, підка­зала: «Он у саду скільки місця, по­тихеньку будуй скільки хочеш».

На той час брата вже відправи­ли служити, здається, в єйськ. То­ді він ще інколи приїжджав сюди у відпустку. Після третьої чарки на мої розпитування Юра багато чого мені розказував. І говорив, що бу­де війна. На початку нульових із йо­го слів я зрозумів: рано чи пізно кацапія нападе на Україну. Вирішив, що треба убезпечуватися — зро­бити в гаражі бомбосховище. При­кинув і розрахував усе так, аби за­лізобетонна споруда витримала ймовірний удар танка або САУ з куликівської траси.

На будматеріали я виділяв гро­ші зі своєї зарплати. Потроху, бо ще ж мав платити за квартиру в Ки­єві. Арматури завдовжки до метра брав у себе на заводі. Цемент, як своєму правцівнику, мені продава­ли дешевше. Балки купував на ки­ївській металобазі. Вивозив свої­ми «Жигулями»-«шісткою».

Про зведення гаража «з підзе­меллями» Микола Павлович роз­повідає дуже детально, та не буде­мо надто перевантажувати розпо­відь будівельними термінами.

— Гараж площею 40 квадрат­них метрів. Низ мені допоміг ви­гнати переселенець із Донецька Сергій. За свою роботу бетонника він брав долар за годину. Я зробив бетономішалку. Давав йому за­вдання на тиждень, сам приїжджав працювати на вихідні. Я ж викону­вав усі зварювальні роботи. По­тім уже мені підсобляли в будівни­цтві син, коли підріс, та чарівна ма- мулька — по своїй жіночій силі. Во­ни зі Славиком (йому тоді ще було до 10 років) допомогли мені через шківи, які я зробив, підняти цю по­вну арматури поперечину, — пока­зує на металеву балку перекриття вгорі, яка з’єднує дві інші, вбетоновані у стіни вертикально. — Арматурин я стільки уварив, щоб балки не зігнулись від ворожого удару. І дві стіни — монолітні!

Мінус перший поверх — 2 ме­три униз плюс 30 см бетонне пе­рекриття. Щоб ховатися від ве­ликих бомб, я почав робити ще й мінус другий поверх, який може вмістити 10 чоловік. Там міцний металобетон, витримає атаку!

Загалом у своєму бомбосхо­вищі я планував приймати всіх, хто проситиметься. Та тільки заверши­ти його не вдалося. Для даху ме­ні треба 6 панелей завдовжки не менш ніж по 5 метрів, завширшки не менш ніж по півтора. І я вже був знайшов підходящі бетонні пустот­ні плити. Їх у колишньому колгоспі виділили місцевому батюшці для його приходу, він обіцяв продати їх мені дешевше, але, поки я збирав гроші, забрав ті пустотки собі. Че­рез те що даху немає, односельці й не приходили сюди ховатися (я за­прошував усіх, кого зустрічав), ко­ли почалась велика кацапська на­вала у 2022 році.



Вид на вежу з двору Миколи Павловича

ВЕЖА

— І на мою вежу теж ніхто не просився. Я почав її зводити не­подалік від гаража після того, як зробив нижній поверх. Це моя ще дитяча мрія — про свій вітряк. По­тім уже будував паралельно бом­босховище і вежу. Поставив її бі­ля горіха, який за стільки років он як розрісся, — підходимо ближче. — Сила дерева така, що воно вже впустило в своє тіло елементи кон­струкції вежі, — показує майже по­вністю врослий у стовбур метал.

— Нагору я спочатку зала­зив батьковою 6-метровою дра­биною. Найтяжче було підняти 10-метрову траверсу на висоту вже вигнаних 12 метрів. Підняв її електролебідкою, яку теж змай­стрував сам. Вона може й тонну підняти.
Оглядовий майданчик на ве­жі — це конструкція з тракторного причепа діаметром півтора метра і вагою 30 кг. Знайшов її на звали­щі і приспособив. Підняв її туди із синовою допомогою. Як і щоразу, надів пояс безпеки, поліз і насадив на підготовлений раніше спеціаль­ний штир.

Вежа заввишки 30 метрів. Її міцні траверси витримають пів тонни. Але вона не закінчена, бо я хотів туди встановити вітрогенератор. Не вийшло. Там стоїть гро­мовідвід, а пів метра нижче, бачи­те, — прапор України. Його за ро­ки потріпало вітром. Замість нього я хочу встановити новий, який по­шив сам. Щоб стяг навіть у повний штиль висів розгорнутим, зробив надставку з велосипедного лан­цюга.

Зараз повісити прапор не маю сил. І на вежу вже не піднімаюся. А раніше роздивлявся, як навкруги чарівно. У мене є бінокль, і в ясний день я бачив поверх лісів аж вертіївські антени. Надіюся, що мій стяг таки вдасться встановити на вежі після Перемоги України.
На прощання Микола Павло­вич, який називає себе ще й «віршопльотом», декламує власні рядки:

Знов кацапобусурмани
Всю Олешківку — в кайдани.
Згонь, хто з прадід — козаки!
Геть, московські прусаки!

Аліна КОВАЛЬОВА, с. Дроздівка Куликівської ТГ Чернігівського району.
Фото автора

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)