90-річна жителька Великого Устя була у списках на розстріл

Ольга Стецько

Тоді їй було 8 років. У цьому списку був і її менший брат, і мама. Та добре, що у 1943 році німців вигнали із села. Батько з першого дня війни перебував на фронті. Події багаторічної давності добре закарбувалися у пам’яті Ольги Григорівни Стецько. Вона все пам’ятає до подробиць і розповіла про своє дитинство читачам.

– Ми саме обідали, як зайшла посильна із контори і наказала збирати торбу та підходити до контори. Через 2 години приїдуть із Сосницького військкомату і заберуть усіх чоловіків. У торбу мати поклала кусень сала, а хліба не було, то побігла до сусідки, яка поділилася цілою буханкою і своєму чоловікові ще другу дала. Батько на війні загинув, а мати Ольгу та меншого брата ростила сама. Роки дитинства були найважчими у житті Ольги Григорівни.

Я закінчила тільки 4 класи, а тоді пішла на роботу. Мало хто ходив до школи, всі старались допомогти матері.
Влітку ми бігали босі, добре, що мама вміла крутити прутками (спицями – авт.), то плела нам з братом носки, у яких ми і ходили. Прорвуться – мати полатає. А на зиму були такі діди в селі, що вміли плести постоли із липової кори. Їх вистачало на всю зиму.

Не було мені й 10-ти років, як ходила найматись до сусідів пасти худобу. Пасла 10 корів десяти господарів. За сезон мені платили пуд хліба (16 кілограмів) та два пуди картоплі. А на день давали займанку, так називали тормозок: у торбину клали кусочок хлібця та рибинку. А дома їсти майже нічого не було.

Тоді всі діти ходили збирати конюшину. І ми з братом ходили. Мати нам пошила по торбині. Одного разу ми пішли в долину. Нарвали конюшини і збиралися повертатися. Обертаюся, а брат сидить. Я до нього: мовляв, пішли, а він каже: «Нікуди я не піду. В мене болять ноги». Я його тягала-тягала за руки – не встає. Прибігла до матері, а та відразу питає: а де Микола? Розповіла, що сидить у долині. Мати взяла возочок, якого колись зробив батько, і поїхали за братом. Туди, а він вже лежить. Сили зовсім його покинули.

Переклала мати його на возок, привезли додому. Мати занесла його у хату і поклала на полик (біля печі). А тоді пошила сорочку із полотна, вже готувались до найстрашнішого. Ноги пухли. Мати чимось годувала. Протримався він до весни. А тут жито спіє. Нажне, прачем поб’є, пересіє, а потім піде до сусіда, в якого був млинок – він мисочку змеле. Мати добавляла перетерту сушену конюшину і пекла пампушки. Стали краще їсти, Миколай почав підніматися, ходити і окріп.
А ще, щоб пережити голодовку, навесні мати волами переорювала землю, де росла картопля, і збирала ту, яка зимувала у землі. Дома перемивала, на сито цідила і хоч вона була гнила, та крохмаль держався в купочці – з нього пекла оладки. Тоді багато жінок орали волами, бо не було ні чоловіків, ні тракторів.

Біля хати мати обробляла 10 соток землі. Половину засівала житом, а половину засаджувала картоплею. З тієї ділянки намолочувала мішок жита. Після війни восени посланці їздили підводою під кожний двір і забирали збіжжя. Так було два роки підряд. У перший рік, поки дійшла черга до нашого двору, мати набрала зерна у діжку, в якій учиняла хліб, а решту забрали. «Чим же я буду дітей годувати?» – кричала мати, та ніхто не зважав.

Хто жив на краю села, зачувши, що забирають збіжжя, ховали його в землю. Тож на другий рік мати теж схитрила. Під поликом у хаті викопала ямку, обставила її снопиками, укинула туди півмішка зерна, змазала глиною долівку. Прийшли, а мати каже, що жито не вродило, погода ж яка була, все на стеблах погнило, оце лише стільки уродило. Забрали що було, а заховане залишилось на зиму і вистачило того півмішка до нового врожаю.
На початку війни по двору бігало чимале поросятко і курочки. Але приїхали підводою поліцаї та й забрали живність, бо треба було німцям щось їсти.

По сусідськи жила вдова із чотирма дітьми. Разом на два двори ми утримували корову. А годувати її теж було нічим, годували чим прийдеться. Рубали гичку та поливали її жомом від картоплі, з якої забрали крохмаль. А сіна зовсім не було. Через це мало хто з людей тримав корову.

Пізніше в колгоспі за літо мати заробляла 3 центнери сіна, але цього було кіт наплакав. Ще осоку серпами жали та сушили, в’язки приносили і давали корові.

А був період, коли з кожного двора збирали 200 літрів молока, 90 штук яєць та 40 кілограмів м’яса. Чого нема – купи у сусіда, але здати треба обов’язково. Правда, можна було забрать перегон з молока, забирали тільки вершки. З того перегону варили кашу або ставили на стоянки і робили сир знежирений.

– У війну до нас кожного дня заходив один німець, напевно, йому мати подобалась. Мати його пригощала яйцем, боялась перечити. Одного разу він дивиться на фотографію, де ми з братом ще з батьком і матір’ю, та каже, що і він двох своїх залишив. Мати його мову розуміла, – розповідає бабуся. – Як їхати на Бутівку, була вирита величезна яма, приготовлена для страти жителів села. До цього вже першу частину людей розстріляли. Ми з братом і матір’ю були у тих списках. Добре, що до весни німців вигнали з села.

Після звільнення у конторі люди знайшли ті списки. Звісно, що їх готували не німці, адже вони не знали прізвищ людей.
У 15 років Ольга теж пішла у колгосп, яка там наука, коли треба виживати. Грошей тоді ніяких не платили, заробляли трудодні. Восени гній 15-річні дівчата возили волами. Доярки накладуть, а вони везуть у поле і скидають гній у кагат. Думаю, не кожний чоловік нині буде складати гній у кагат.
Запрягати волів допомагав дід, який стежив за худобою. Дівчата також волами волочили поле.

– У мене були воли-Лебеді, біленькі із червоними ногами. Слухалися. Воли ж – не коні, не біжать, – каже Ольга Григорівна.
Одягнутись, як і взутись, було непросто. У мене була одна кашемірова хустина. На роботу схожу і ввечері перу, щоб висохла і одягнути її на гуляння. Берегла її дуже. Була ще одна полотняна хустка. Це дякуючи матері, яка вміла ткати полотно із конопель, що росли в кінці городу. Всю зиму пряла, тоді ткала, а тоді з того полотна пошила спідницю мені. А щоб вона була не маркою, то полотно фарбувала. Для цього кору дуба замочувала у кип’ятку і вода ставала червоною, тож і спідниця була червона.

До 15-річної Ольги сватався сусідський парубок, на 5 років старший за неї, але мати не віддала – ще ж зовсім дочка була дитиною. Тоді того парубка забрали у ФЗО на 4 роки на Донбас працювати у шахті. Коли повернувся, його чекала строкова служба, і він пішов служити аж на 4 роки. Але перед армією він одружився із сусідською дівчиною, старшою за нього. Ольга дівувала, всі були не такі. А коли він повернувся з армії, його дружина вже мала стосунки з іншим і вони розійшлися.

Тоді він знову прийшов просити матір Ольги видати дочку за нього заміж. Мати не заперечувала, бо дочці вже давно минуло 20 років. А пристрасть Ольги до того сусіда ще не втихла, бо любила його до нестями. Трохи пожили у матері Ольги. Хоч хатина була дуже малесенька, з невеличкими віконечками. Колись, розповідала мати Горпина, що цю хату її батько склав із своїх сіней, тому й була така убога. Тоді разом купили більшу хатину, та й та була невелика. І господар у 70-х роках вирішив будувати новий будинок поруч. Вже старшому сину було 12 років, як перейшли у новобудову.

Весілля молоді гуляли, як і належить. Хоч і його мати ростила сама, їх у неї було троє. Ольга вдягла своє новеньке, жовте, як сонечко, плаття-шестиклинку, яке їй пошила односельчанка, у якої вона няньчила дітей. Був і віночок із стрічками.

Подружжя працювало в колгоспі. Ольга на той час вже була ланковою. Всім відміряє сажнем площу, яку кожна колгоспниця засаджувала картоплею, а потім її обробляли. І собі такий же наділ. Коли після роботи всі розходяться по
домівках, ланкова ще обраховує та здає списки, а потім вже бригадир перевіряє та віддає ці списки у канцелярію.
Грошей тоді ще ніхто не платив, заробляли трудодні. Гроші з’явились, мабуть, у 1961 році. Чоловік Ольги Григорівни був різноробочим та чергував на пожежні. Був активним у художній самодіяльності. По молоду жіночого щастя було мало, а коли роки повернули на захід, напевно прийшов і розум. Та сім’я завжди була забезпечена, Ольга з чоловіком дружно обробляли городи, тримали господарство.

Вже і в магазинах можна було купити і якусь одежину, і продукти. Жили разом із старшим сином, допомагали ростити внука. У 2000-му господаря не стало, довго хворів цукровим діабетом і йому ампутували ноги. А весілля старшому сину гуляли саме 5 серпня, на день народження Ольги Григорівни. Ото з тих пір, вже 42 роки, живе невістка із свекрухою під одним дахом, жодного разу не посварившись. Чи таке буває взагалі? Виявляється, буває. І Ольга Григорівна, і Катерина Олексіївна це підтверджують.
– Я так довго живу тільки за невісткою. Вона мені уступає, а я їй. Може, коли я не те скажу, то вона промовчить. І я ніколи не перечу. Як народила вона внучка Сашика, я вже пішла на пенсію і тішила його з року, бо вона вийшла на роботу у магазин.

Піч було витоплю, поставлю то борщу, то картоплі, каші чи млинця, бо завжди тримали корову. А зараз вона зі мною носиться. Я люблю варенички із вишнями, правда в цьому році мало вишень вродило.

Ольга Григорівна вже мало допомагає, хіба що картопельки начистить, квасолю полузати, латочку яку пришити – руками буде робити, а ноги болять. А колись встигала ще й сусідці картоплю збирати, перебирати її, буряки чистити.

Бабуся компанійська, любить пригощати хто на гостину завітає. Така ж і невістка. Для невістки свекруха – з першого дня мама. Так в сім’ї називав і зять тещу, і нині внук свою тещу так називає, і невістка Катерини Олексіївни кличе її мамкою. «Так, це правильно», – стверджують обидві жінки в один голос.

Нині всі думки бабусі про Сашика, він вже три роки на війні, допомагає хворим, бо він парамедик. У цивільному житті працював у Долинському ПСП «Полісся», а останнім часом обслуговував старих одиноких людей, працюючи соціальним робітником.

За виконання бойових завдань, виявлені при цьому мужність, хоробрість та збереження життя і здоров’я військовослужбовців військової частини десантно-штурмових військ ЗСУ нагороджений високою відзнакою «За мужність».
Будучи на війні, він зустрів свою наречену і вже одружилися. У її місті Яготин він купив будинок і коли випадає нагода, то спішить до своєї сім’ї. Батьків і бабусю навідує не часто, бо це дуже далеко.

Хоч вже не раз приїздив разом із дружиною у Велике Устя, і молода невістка теж полюбилась свекрусі, ніби схожа на них. Ольга Стецько любителька життєвих історій, розповідей про людей Сосниччини. Все це вона знаходить у газеті «Вісті Сосниччини», яку передплачує скільки себе й пам’ятає.

Про те, які найкращі роки в її житті – задумалась. Бо важко прожиті всі роки. Та зібравшись із думками, сказала, що молоді роки ще до заміжжя, коли жили з матір’ю, були найкращими. У серпні бабуся відзначила своє 90-річчя. Тож ми бажаємо їй зустріти і 100-річчя в доброму здоров’ї і обов’язково діждатись внука з перемогою.

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)