Військовому Ярославу Іващенку після поранення 17 разів переливали кров

Ярослав Іващенко

27-річний Ярослав Іващенко з села Миколаївка Березнянської громади Чернігівського району оговтується після поранення. Він солдат П’ятої окремої штурмової бригади. А ще розвідник безпілотних літальних апаратів (БПЛА, дронів). На війні чоловік втратив обидві ноги. Дрон-камікадзе розірвався поруч.

Важив 63 кілограми. Три відрізали

— Праву ногу ампутували нижче коліна. Ліву обрізали на суглобі, рівно посередині коліна, — розповідає Ярослав. — Після поранення минув місяць, але права нога досі не зажила. Коли зашивали ліву, брали шкіру зі стегна.

Уламок залетів також у праву руку. У вухах полопалися перетинки. Лікарі дають три місяці. Як не заживуть, доведеться робити операції на обох вухах. На ліве майже не чую. Як виїжджаю на вулицю, то закладає повністю. І досі колють знеболювальні, та навіть вони не дуже допомагають.

Зараз на реабілітації у Львові. По черзі зі мною в лікарні дружина або мати. Попереду довга реабілітація та протезування. Лікарі особливо надії не дають, кажуть, ще довго не стану на протези. Бо складна ампутація.

Командир дав мені позивний Карандаш. Бо худий і високий. Важив 63 кілограми. Три відрізали, — має на увазі ноги. — Не дуже зручно пересуватися на звичайному візку. Він широкий для мене. Боюсь, що перевернуся. Тож шукаю зараз електричний, менший за розміром. Може, хто відгукнеться і подарує?

«Ноги розкидало по кузову, наче фарш»

— Я їздив за кермом пікапа. Забирав чи міняв хлопців з позицій. Російські в ніч проти 14 липня заїхали потемки в село біля Костянтинівки Донецької області за піхотою. Дрони полювали на машини. Я прокричав, куди треба бігти. Зверху дрони гудуть, РЕБ працює, машина заведена. Хтось кричить поряд.

Розвертаюся, і спалах перед очима. Я падаю. Лежу і думаю, мертвий я чи живий. У вухах пищить. Не розумію, у свідомості я чи ні. Чи вже на тому світі. Біля ніг розірвався ефпіві.

Чую, кричить мені водій. Зрозумів: живий! Відповідаю: «Яха! Яха! Мене заберіть!».

Мене кидають у кузов. Поряд з піхотинцем. Він наче був майже цілий — легкі уламкові поранення. Кричу йому, щоб накладав на мене турнікет. А він не чує, як у трансі. Мабуть, контужений ще був. Зрозумів, що чекати допомоги ні від кого, став самостійно накладати турнікети.

Завжди носив п’ять штук, як вчили. Чотири на всі кінцівки й один запасний. Воїн має розуміти, від цього залежить його життя. Якщо ти не накладеш, то хтось тобі зробить. З бронежилета зірвав перший, наклав на ліву ногу та затягнув. Потягнувся в аптечку за другим. Він перекрутився. Викидаю. Третій наклав на праву ногу.

Обмацав себе, чи є ще десь кровотечі. Темно на вулиці. Машина летить. Мене, як ганчірку, мотиляє по кузову. Коли наїжджали на воронку, мене підкидало зі спини на живіт і назад.

Вмикаю ліхтарик. Усюди моя кров. Ноги розкидані по кузову, наче фарш. Висіли на зв’язках та сухожиллях. Кричав: «Де мої ноги? Якась трепеха на мені». Прошу піхотинця подивитися, чи ще біжить кров. Бо позатягував наче добре. Вищав, коли затягував, нормально. Розумів, що так треба. Як нас вчили в учебці інструктори: «Затягуй, доки не сциканеш».

А також попросив піхотинця засікти час, коли наклав турнікети, бо мене вже вирубало. Він розстебнув мені бронік, промацав, що грудина і голова цілі.

У стабілізаційному центрі, де сортують усіх поранених, були впродовж години. Чую, хтось кричить: «Діставайте, він двохсотий (загиблий)». «Який 200-й, я живий», — прокричав. Медики здивувалися, що в мене є ще сили говорити. Переклали на ноші. Я назвав свою групу крові та дані, розповів, як і де отримав поранення. Мені піднесли маску, і я вирубився.

Прокинувся у Дніпрі. Лікарі казали, втратив багато крові. 17 разів переливали кров.

Забрав дружину з пологового і поїхав в учебку

— Як кацапи втекли з області, став проситися воювати. Двічі ходив у військкомат, та не брали, — згадує 2022 рік. — То вік не підходив. То дивилися, що я обмежено придатний. На очах є якісь нарости. Треба оперувати. Та зір у мене хороший. Займався фермерством, саджав картоплю. Маю свою землю та трактори.



Кохана Настя завагітніла. Наприкінці терміну, 28 лютого 2023 року, вирішили одружитися. Прийшли в драцс подавати заяву. Там кажуть, без довідки з військкомату не розпишуть. «Без питань, за 10 хвилин принесу», — усміхнувся я.

Забігаю у військкомат. Мені кажуть: «Сідай, синку, зараз буде тобі довідка в драцс». І виписують дві: у драцс і повістку. Умовив військових трохи почекати, от-от Настя мала народити.

12 березня з’явилася на світ наша Емілія. Через два дні в обід я їх забрав з пологового будинку і відвіз додому. А під двором мене вже чекали військові. Забрали в учебку. Казали, що буду служити поряд з домом, у Київській області. Посадили в автобус. Їдемо щось довго, перепитую: «Де ми?» Відповідають: «На Харківщині». «Ну так, — розмірковую, — зовсім близько від дому».

Нас тоді везли 300 чоловіків. До казарми не доїхали метрів 100. В учебку прилетіла ракета. На щастя, ніхто не постраждав. 18 днів ховалися в підвалах. Після учебки служив у 162-му окремому батальйоні територіальної оборони. Близько місяця стояли неподалік Чернігова, потім кілька місяців — на кордоні з Білоруссю.

А звідти — на Донбас. Білогорівка, Серебрянський ліс під Кремінною. Кацапи були за 30 метрів від нас. Пробували постійно штурмувати. Але не вдавалося. Кожного місяця в них були ротації. Бачив і кадирівців. У полон ми нікого не брали. Усіх стріляли. На війні або ти стріляєш, або в тебе. Стріляти вмів. До війни захоплювався полюванням.

Провоювали там пів року. Хлопців втратили багато. Довго просили вивести з зони бойових дій, та командування нас не чуло. Лише коли наші рідні вийшли на мітинг, нас поміняли. Вивезли на ротацію в область. Після місяця відпочинку відправили на Сумщину. Жили в лісі. Там нас теж кацапи «зустрічали» гарно — у наш бік летіли міни, бомби.

— Додому вдавалося вирватися?

— У відпустці побув лише раз — 15 діб. Ще 10 діб вдалося взяти, коли дружина була в лікарні, робили операцію. Як росте мала, бачив на фото і відео.

Згодом я перевівся водієм в оперативне командування «Північ». Їздив по Чернігову й області. Потім мене направили в тилову частину на Дніпропетровщині. Та не міг я там служити. Душа тягнулась до фронту, до побратимів. Відчував, що я маю бути там.

У березні 2025 року перевівся до П’ятої окремої штурмової бригади.

15 кілометрів пішки до своїх позицій

— У бригаді взяв вперше в руки дрона. Пролетів вдало, сподобалося. Мені запропонували стати дронщиком. Погодився відразу. Навчився розвідки, а ще, як скидати вибухівку, — розповідає про перші вильоти Ярослав. — Працювали на Донеччині, поблизу Костянтинівки.

Під час першого бойового виходу орки зрисовали наше місцеперебування. Стали викурювати з підвалу, де ми сиділи. Туди летіли ефпівішки (FPV-дрони), стріляли міномети, ствольна артилерія. За пів дня щонайменше десять ефпіві нарахували. Через кілька днів на кацапських сайтах з’явилося відео обстрілу місця, де ми ховалися.

Нас довго не могли поміняти з позицій. Виїжджає зміна — дрон б’є поряд з машиною. Побита повертається назад. Наступного дня ефпіві потрапляє в іншу машину. На третій день так само — автівка згорає. На щастя, хлопці всюди цілі. На четвертий день виїжджає за нами бронетранспортер. Його так само обстрілюють з дронів і додалася ще артилерія. Трьох чи чотирьох хлопців розірвало тоді на шматки, не знайшли й рештки тіл.

Стали думати, що робити. Їжі немає, курива теж. Почали обдзвонювати сусідні позиції і просити. Дронами нам скинули пачку макаронів мівіни і пачку цигарок. На день максимум. Нас було четверо. Наступного дня з «Кажана» нам скинули ящик: тушонку, хліб, цигарки. На три дні вистачило. Коли «Кажан» скидає, то він помітний у повітрі для кацапів. Російські перехоплювачі-дрони їх збивають.

Коли їжа закінчилася, колективно вирішили виходити самостійно. До наших позицій близько 15 кілометрів. Два екофлоу (як великий павербанк, для зарядки телефонів, рацій тощо) і два генератори довелося залишити. Бо важкі. Взяли свої речі та три дрони з запасними акумуляторами. Також вдалося забрати дрон «Аутел».

Дійшли до голого поля. Це були найважчі два кілометри. Місцина вся проглядалася кацапами. Ідемо, а навкруги така краса. Поле маків щільно засіяне. Мабуть, за рік до того посадили, бо рівненько все росло. А над головою кацапські дрони. У мене своє ружжо, з дому забрав. У побратима антидронова рушниця. Вмикаємо та направляємо в бік ворога. Сигнал глушиться і в дронах пропадає картинка. Далі добиралися до своїх посадками. Там уже було де ховатися. Дійшли цілі, без пригод.

— На яких дронах ви літали? Які знаєте?

— «Мавіки» бувають денні та нічні. Прилетіли, скинули вибухівку і полетіли.

«Кажан» — кацапи називають такий дрон «Баба Яга». Бояться його, бо може переносити і скидати дев’ятикілограмові бомби. Усього переносить до 16 кілограмів ваги. Скидає і повертається назад.

Дрон «Аутел» зі штучним інтелектом. Летить і на відео розрізняє, де людина, де машина, тварина. Він універсальний, може літати і вдень, і вночі.

FPV-дрони ще називають камікадзе. Пілот через відео керує ними, тобто бачить, куди летить. Може нести до кілограма вибухівки. Дрон падає і вибухає.

Є ще FPV-дрони на оптоволокні. Це така собі тоненька, майже невидима прозора ниточка, типу лески. Але її не можна перервати руками — поріжешся. Або зламати його, або перекусити плоскогубцями можна. Летить і за собою тягне цю ниточку. До 30 кілометрів так може відлетіти від пілота. Знову ж таки він нею керує на відстані. Дрони на оптоволокні мають режим очікування. Прилетів, сів на дорогу, машину чи будинок і ніби завмирає. Гулу від нього не чути. Зате пілот у цей момент може змальовувати картинку навколо. Побачив жертву, злетів і вдарив. І що печально, РЕБи оптоволокно не глушать. Як з ним боротися, ще не придумали.

16 тисяч людей переправив через Десну

Коли Чернігів був в облозі, для тих, хто хотів у Мену, Сосницю, Короп і т. д., залишався тільки шлях по воді, адже мости на трасі Чернігів – Новгород-Сіверський підірвали наші військові. Щоб не пройшов ворог. Ярик переправляв чернігівців через річку Десна біля Ковчина.

— Я перший почав переправляти, — каже Ярослав. — Дістав свій гумовий човен. Доводилося гребти веслами. Хвилин 10 в один бік. На човні з мотором були на іншому боці через хвилину. Про рятувальні жилети в тих умовах, звісно, ніхто не думав. Попит збільшувався щодня. Згодом порахували, щонайменше 16 тисяч людей переправили.

У Ковчині перепливали на той берег, у Миколаївку. Була ще одна переправа, нижче за течією. Пливли в Локнисте. Потім уже добиралися до Березни, і далі — кому куди треба.

Від берега до берега — близько 100 метрів, течія. На вулиці холодна весна. Крига пішла. Але щільно так, води майже не видно. Дерева плавають. Небезпечно пливти. Усі боялися, щоб не пробило човен. А я рибалка, змалечку на воді.

— Нікого не губили дорогою?

— Двічі перекидалися під берегом. Перший раз постраждав лише я, не встиг виплигнути з човна.

Другий — перевозив трьох жінок з псом і котом. 30 метрів до берега не допливли. Глибоко було. На щастя, усі вміли плавати. Приплив другий човен, жінки схопилися за нього. Підпливаю і я. Кричу: «Давайте руку! Відпускайте тварин, вони самі допливуть. Вас треба спасати». Але вони вперлися і не відпускали. Тримали на повідцях. Течія далі зносить. Ох і пересварилися ми тоді! Та все закінчилося добре. Жінки врятовані, пес і кіт самі допливли. А я отримав запалення легень і температуру.

Доньці Емілії зараз два роки і чотири місяці. З армії через таке поранення списують. Планую повернутися додому і займатися улюбленою справою — фермерством.

Картка «Монобанку» для реабілітації Ярослава Іващенка:
4441 1111 2688 4844 на ім’я Анастасії Іващенко (дружина)

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга САМСОНЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)