11-річний спортсмен мав 28-го жовтня святкувати день народження, та через обстріл росіян зустрів його у лікарні
571
0
Про чорний для Новгорода-Сіверського вівторок ми писали в попередньому номері. Нагадаємо: 21 жовтня вдень росіяни вдарили по центру міста із систем залпового вогню «Торнадо» і «Шахедами» — пролунало більш ніж 20 вибухів. Внаслідок масованого комбінованого обстрілу четверо людей загинуло, 11 зазнали поранень. Пошкоджені лікарня, школа, кафе, відділення Нової пошти, людське житло і ще багато чого.
Один із поранених — Кирилко. Про свого вихованця і страшний обстріл розповідає тренер з боксу вищої категорії, заслужений працівник фізичної культури і спорту України 46-річний Віктор Балабко:
— Кирило займається в нашому клубі єдиноборств «Лідер» близько трьох років. Незважаючи на свій досить юний вік, він уже брав участь не в одних змаганнях і на останніх здобув заслужену перемогу. Із 16 до 18 жовтня в обласному центрі проходив Відкритий чемпіонат м. Чернігова з боксу, присвячений пам'яті заслуженого тренера України Руслана Саїда. На ньому наші вихованці завоювали 8 золотих медалей, одну з них виборов Кирило: він посів перше місце у своїй віковій категорії «Молодші юнаки (2014-2015 р.н.)». А через три дні з ним сталося нещастя...
Того вівторка в нас були тренування. Прийшли займатися найменші вихованці — по 8 років. Ми тільки-но зробили розминку, як почалась повітряна тривога. Наша зала — в Будинку культури, там є сховище, і в разі небезпеки ми зразу йдемо туди. Тож, коли прийшло повідомлення про підвищений рівень небезпеки, я скомандував дітям: «Швидко спускаємося!»
А це ж менші, почали брати хтось взуття, хтось сумку. Я наголосив: «Усе залишаємо, лише надіваємо куртки — і мерщій униз!» Ми тільки-но в двері, як пролунали перші залпи, почало гриміти. Трішки не встигли. Хоч укриття й поряд, але на спуску до нього великі вікна, я побоявся вести дітей під час обстрілу: а раптом у вікна влучить осколок, буде купа скла...
Я повернув дітей до зали, посадив їх у кутку, де поряд немає вікон. Ми там перечекали кілька хвилин, а щойно затихло, перебігли вниз. Діти стали плакати. Один, другий кричить: «Дзвоніть моєму татові!» Я намагався заспокоїти: «Ви всі — у безпеці. Я повідомлю всіх батьків».
В укриття почали спускатися люди. Хто де був на вулиці поблизу, бігли сюди. Залітають три хлопчики й кажуть: «Там Кирило в парку лежить». Я попросив учителів із ліцею, які теж прийшли в сховище, приглянути за моїми вихованцями, щоб самому побігти в парк.
Кілька разів ми зі ще одним чоловіком намагалися вискочити з приміщення, але знову починалися залпи і ми мусили повертатися, бо саме в парк усе й прилітало. Коли залпи стихли, тільки «Шахед» літав над парком, ми побігли туди, де мав лежати Кирило, але його там уже не було. Моя перша думка: «Значить усе нормально. Якщо його й контузило, то, мабуть, не сильно, він піднявся й побіг».
Віктор показує фото і відео жахливих наслідків прильотів:
Це місця падіння касетних снарядів. Їх таких у парку близько 20-ти! Постраждала вся центральна зона міста: парк, стадіон, спортивна школа, Будинок культури, далі — Нова пошта, лікарня. Усе побито! У тому парку щодня дуже людно. Там є дитяча гірка, діти їздять на велосипедах, на самокатах. У той момент просто пощастило, що їх було не стільки, як завжди. Коли ми шукали Кирила, то бачили, що в парку валяються велосипеди. Тобто люди кидали все і бігли у сховище.
Коли ми примчали в парк, із розбитого кафе повибігали налякані жінки, ми допомогли їм донести до сховища їхні сумки, всі забігли вниз. Потім я дізнався, що Кирила забрали в лікарню. Коли все трохи стихло і почала з'являтися інформація про жертви, то спочатку було вказано, що серед поранених 10-річна дівчинка. Я подумав: мабуть, із Кирилом усе гаразд. Але через пів години стало відомо, що його, важко пораненого, повезли в Чернігів…
«ГОЛОВНЕ, ЩО ВІН ЖИВИЙ!»
Про те, як усе було, розказує тато Кирила, 35-річний Олександр Свириденко:
Син зазвичай на тренування з боксу виходив раніше на годину-півтори, гуляв у парку. Так було й цього разу: Кирило вийшов із дому хвилин за 15-20 до тривоги. Коли пролунали перші вибухи, дружина, Олеся, йому зателефонувала, спитала, де він. Кирило відповів, що в парку, біжить ховатися в кафе «Сіверянка». Раптом дзвінок обірвався. Дружина перенабирала, та він уже не брав трубки. І вона побігла туди (ми живемо недалеко — метрів за 200-250 від цього місця). Набрала мене, сказала, що Кирило в парку, не відповідає. Я був на роботі, зразу ж ускочив у машину — і туди. Коли вже під'їжджав, Олеся знову зателефонувала, що знайшла сина, він поранений. Прибігши на місце, я побачив, що в Кирила дві ноги розірвані, з голови йде кров… раз Олександр зупиняється, щоб опанувати переживання від болючих спогадів.
Я поклав Кирила в машину і повіз у нашу місцеву лікарню. На під'їзді до прийомного покою з тильного боку побачив, що там теж був приліт — валялися вибиті вікна, ще щось. Син був слабкий, але при пам'яті, все розумів. У нього був больовий шок.
Я забіг у лікарню, там усі «на кипіші» через приліт. Крикнув: «Дитина поранена! Давайте лікарів!» Поки їх шукали, я збігав у машину по Кирила, заніс його на другий поверх у хірургію. Зібралися хірург, анестезіолог, дали йому наркоз, щоб знеболити.
Медичною мовою в Кирила «відкритий осколковий перелом тім'яної кістки, проникаюче сліпе рикошетне поранення головного мозку». Оперував його нейрохірург Обласної лікарні Тарас Станкевич, також були задіяні фахівці з обласної дитячої лікарні: дитячі анестезіолог, ортопед-травматолог і нейрохірург.
Операція почалась десь о 22-й і тривала майже до 2-ї — понад чотири години, із перебоями в електропостачанні! У Кирила на голові почистили рану, а того осколка вирішили поки що не діставати, бо він засів дуже глибоко. Потім позашивали ноги. На лівій осколок зайшов у стегно зверху біля паху і вийшов ззаду, була досить велика розірвана «зіркою» рана. На правій нозі нижче коліна збоку відірвало шматок гомілки, перебило сухожилля. Сину робили переливання крові, бо він її втратив досить багато.
До ранку Кирило пробув у реанімації. А вранці на консиліумі вирішили перевезти його в Київ для подальшого лікування в «Охматдиті». Зараз син там у відділенні нейрохірургії, проходить необхідні процедури і набирається сил, бо попереду в нього ще низка операцій на голові та ногах. Через ушкодження певних ділянок мозку Кирило зразу після поранення погано бачив і не міг рухати кистю правої руки. Тепер зір поступово відновлюється. Кисть поки що не працює. Та всі ми надіємось на краще!
На своїй сторінці у фейсбуці Олександр Свириденко дякує медикам і всім, хто підтримав їхню сім’ю морально та фінансово:
«Ваша людяність та небайдужість закумулювали такий шалений потік позитивної енергії, який допоміг врятувати наш найцінніший скарб — нашу дитину. Так, попереду в Кирила ще тривалий шлях лікування та реабілітації, і, скоріш за все, шматок ворожого металу залишиться з ним назавжди, але головне, що він ЖИВИЙ і налаштований на скоріше одужання».
«НА СЕКУНДОЧКУ Я ПОДУМАВ, ЩО ПОМИРАЮ...»
Ця дитина мені дуже близька, я постійно на зв'язку з Кириловим татом. А днями мені зателефонувала і його мама, порадувала, що він прийшов до тями, питав, як там хлопці, і сказав: «Передайте Вікторові Анатолійовичу: я скоро повернуся», — розчулений тренер.
У своїх соцмережах він дає реквізити і закликає всіх перераховувати кошти для Кирила, адже вони точно знадобляться йому на реабілітацію. Й адресує вихованцеві незмінну власну підтримку: «Тримайся, чемпіоне!»
Кирило жив боксом, не пропустив жодного тренування, дуже поважає тренера. Побачивши згуртованість і підтримку цього боксерського колективу, я зрозумів, чому син його так любить, марить тренуваннями і мріє про подальшу боксерську кар’єру, говорить Олександр.
— Я вдячний Школі боксу на чолі з тренером Віктором Балабком, які допомогли нам виховати в дитині справжнього бійця! Від початку обстрілу й досі він діє і тримається так, що цьому можуть позаздрити деякі дорослі чоловіки!
Син розповів: коли почався обстріл, він був між Будинком культури і «Сіверянкою». Над БК почав літати «Шахед», і Кирило вирішив бігти в кафе. Поки біг, почалися прильоти із РСЗВ «Торнадо», стали розриватися касетні боєприпаси. Він на бігу помітив статую, стрибнув за неї, сховався, закрився руками. Спочатку осколки прилетіли в статую, потім — йому в одну ногу, в другу. Кирило бачив кров, але намагався триматися, дивився, чи немає дорослих, щоб комусь сказати про своє поранення. А коли вже прилетіло в голову, то, говорить, свідомість трохи затьмарилася.
Синові слова: «На секундочку я подумав, що помираю... Але розумів, що ви будете за мною плакати, і тримався, чекав допомоги...» Потім його вже знайшла дружина.
Поки я ніс Кирила до лікарні, піднімав у хірургію, він не кричав, не плакав, хоч видно було, що йому дуже боляче (рани ж відкриті!). І зараз син кріпиться. Окрім болю, йому нелегко і в тому плані, що він завжди був дуже активний, ніколи не сидів на місці, а тепер прикутий до ліжка. Та Кирило все одно тримається. І навіть думки не допускає, що йому доведеться покинути улюблений спорт.
Він налаштований позитивно: «Ось мені ніжки підлікують, місяць-два реабілітуємося — і все продовжимо!»
Сьогодні (26 жовтня — авт.) я вже дав синові телефон, то він дзвонив друзям, які переживають за нього, заспокоював. Гортав мій фейсбук, побачив усі добрі слова і здивувався: «Навіть не думав, що стільки людей мене підтримуватимуть!» Радіє цьому.
У сотнях коментарів до Олександрового допису люди зичать Кирилові якнайшвидшого одужання. Із 28 жовтня до цих побажань додаються привітання з днем народження. В одному з коментарів ідеться: «Наступною перемогою Кирила має бути одужання. А далі, дасть Бог, будуть і нові тріумфи у спорті та в житті!»
Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш
Telegram.
