Алла Хоменко з Корюківки розповіла, як виходжувала двох лелек

Алла Хоменко

Любити все живе означає не лише любуватися ним. Вчасна підмога й піклування про братів наших менших, на жаль, притаманні не кожному з нас. І все ж є приклади неймовірної турботи про птахів і тварин. Ось така дивовижна історія трапилася і в Корюківці. Її розповіла Алла Хоменко.

Перші лелеки

— Хіба це моя заслуга в порятунку молоденьких лелек?! — щиро дивується ця гарна жінка. Літам аж ніяк не вдається відібрати в неї і вроду, і доброту. — Про птахів головна турбота сина Павла та невістки Олени, — з гордістю говорить вона.

Алла Петрівна на хвилини відкладає шитво. Останні десять років вона виручає літніх і немічних людей, що звертаються до Центру надання соціальних послуг. Ремонт їхнього одягу залежить саме від неї, досвідченої швачки. Дуже подобається їй шити. Ще з юних літ голка з ниткою в її руках творила дива. Набиралася «науки» в Чернігівському професійно-технічному училищі. Її потім недаремно запросили працювати до міжшкільного виробничого комбінату в Корюківці.

Років з 15 Алла Хоменко вчила швацької справи багатьох старшокласників з Корюківки та всього району. Ліквідували комбінат — без роботи не залишилася, тому що мала ще одну спеціальність — перукаря. А вже на пенсії отримала запрошення сісти за швейну машинку в терцентрі, де обслуговують стареньких, інвалідів, немічних людей. Спочатку жінка засумнівалася, чи варто знову братися за роботу, та потім погодилася. Що вдома цілими днями робити? Звикла, що завжди серед людей.

— Я все розкажу про лелек, — Алла Петрівна починає хвилюватися, — із самого початку. Добре? Ми живемо не так уже й далеко від центру — мій син із сім’єю на вулиці Михайла Грушевського, 47, а я неподалік у провулку Івана Франка. Знаєте, це так добре, коли діти поруч!

Раніше лелеки біля їхніх помешкань ніколи не гніздилися. А цієї весни з’явилося їх аж дві пари. І почалася між ними боротьба, кому робити гніздо на стовпі біля хати Павла Хоменка. Сутички між ними тривали довго.

— Як у людей, так і в птахів бувають війни, — робить висновок Алла Петрівна. — Ми спостерігали за їхніми «боями». Спочатку одна пара «будівельний матеріал» у дзьобах носила. З’являлася інша — все руйнувалося. І так день у день. Нарешті сильніші перемогли, а може, іншим набридла така катавасія, хтозна, та стало на стовпу спокійно. Гніздо добудовувалося мирно й довго. В інших місцях лелечихи вже пташенят висиджували, а наші то у сварках були, а тепер — у труді.

Алла Петрівна на роботу йде — на гніздо дивиться, з роботи повертається — теж. Нарешті лелечиха всілася, лише шия й голова видні. От і добре!



Сироти

Весна минула. Ось воно, довгоочікуване літо. Десь інші лелеки своїх дітей годують, а їхні все ніяк. Пізно з’явилися на світ двоє пташенят. У гнізді почали стояти, коли їхні родичі давно обліталися й мандрували з батьками луками, вирушаючи все далі й далі, готуючи себе до далекої дороги на сонячний південь.

— Скоро полетять! — думалось Аллі Петрівні. — І наші, мабуть, зберуться… Та чи встигнуть?

Один з молодих лелек почав потроху літати. Інший — не наважувався. Здається, щось з крильми у нього.

— Якось у другій половині серпня ні мій Павло з Оленою, ні я дорослих лелек не побачили, — з гіркотою розповідає Алла Петрівна. — Вони полетіли у вирій, а двох дітей своїх незміцнілих залишили в гнізді.
Стоять собі лелеченята день, другий, третій. Ми хвилюємося й сусіди хвилюються. Лише через тиждень лелекам вдалося опуститися на землю біля стовпа. Нікуди не йшли, ходили навколо голодні та сумні. Люди почали їх підгодовувати — і Хоменки, і сусіди. Хто рибку зловить, хто з магазину принесе. Олена з Павлом годували птахів навіть почищеними нутрощами зарізаних качок — їли з великим задоволенням.

Тут і помітили, що в одного лелеки ніжка пошкоджена, а в іншого — крило. Почалися дощі. Павло забрав обох лелек до сараю: «Хай хоч переночують!» Забирав на одну ніч, а вийшло назавжди. Між свійських курей і качок лелеки почувалися чудово. Ніби тут і народилися!

Один з них, якого назвали Тишком, нікуди з двору вже йти не хотів. Літати він не міг. Завжди привітно зустрічав господарів, особливо радів Павлу. А з Оленою, його дружиною, йому подобалося бути на городі. Вона щось копає або малину садить, то він поруч. Видовбує із землі черв’ячків. Його брат чи сестра (Хоменки ще не розібралися, яка в них стать), по-іншому себе поводив. Ночував у гнізді, лише у дворі снідав і вечеряв. Цілий день десь літав і шукав їжу.

З такими птахами клопітно. Курячого чи качиного корму їм не даси. Добре, що риба ловиться. Та й не жаліли Хоменки грошей, купували її. Особливо птахи полюбляли мойву. Спасибі всім, хто любив їхніх лелек і теж виручав з годівлею.

— Я не чула від Павла, щоб він скаржився, мовляв, лелеки гроші тягнуть чи нащо зайвий клопіт. Він з дитинства любить усе живе. Кошеня не образив! Природу обожнює, ліс. Недаремно й професію лісівника собі обрав. Закінчив технікум, зараз заочно навчається на третьому курсі вишу. Працює помічником лісничого Андроницького лісництва. Заклопотаний по вінця, — розповідає мати. — Він їздив у Менський зоопарк, цікавився, чи можна здати лелек на утримання, але коли дізнався про тяганину з оформленням документів, щеплення, поїздку в Чернігів, різні довідки, махнув рукою: «Буде Тишко в нас жити!»

Покликало небо до журавлів

А чому тільки Тишко? А тому, що другий лелека-сирота полетів у небо.

— Він подався в політ із журавлями, — сумно уточнює Алла Петрівна. — Якось летів над хатами великий журавлиний ключ. Лелека стояв у гнізді й довго дивився, піднявши голову. А вже коли пролітали інші журавлики, змахнув крильми — і за ними. Боже, куди ти, нерозумний! — злякалася Алла Петрівна. — Чи заберуть тебе, чи долетиш, чи вистачить сил не відстати?.. Плакала ніби за дитиною, що мовчки пішла кудись з дому.

І досі виглядає лелеку, на гніздо дивиться. Може, повернеться? А може, прилетить весною? Трапляються ж дива на світі!

Тишкові всі раді: і дорослі, і діти. Коли війна, коли на душі тяжко, пташина чи квітка, деревце або тваринка відганяють погані думки та відігрівають те, що важким каменем лягає на груди.

Як холоднішає на вулиці, невістка Олена починає хвилюватися: «Чи наш Тишко витримає зиму?»

Алла Петрівна її заспокоїла з посмішкою: «А я для чого? Ви забули, що я швачка?! Пошию йому тепленькі чобітки. І не одні! Може, й шубку».

Тишко не знає, скільки про нього людей непокоїться. Він підріс і вже крильми тріпоче більше, особливо тоді, коли кури хочуть украсти в нього рибу. Може, справді колись підніметься і він у небо?..

Зараз молодий лелека часто разом з господарем ходить до Алли Петрівни в гості. Якщо поміч потрібна матері, Павло не відкладає, а йде. Отож і Тишка бере з собою. Птах мандрує із задоволенням. А днями й сам навідався до садиби Алли Петрівни. Він був з курми на городі й примітив, що хвіртка відчинена. Цим скористався й подався в гості. Стежку не переплутав. Як такого довірливого птаха не любити?!

Післяслово

Найбільше бажання в родині Хоменків, щоб закінчилася кривава війна, прийшла весна і повернувся ще один їхній лелека додому. Як і всі сини українських матерів.

Джерело: газета "Маяк"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)