Ціна любові до життя: пам'яті «Хіміка» Сергія Малова

Сергій Малов

Сергій Малов (позивний «Хімік») жив так, щоб робити світ навколо добрішим. Він дарував друзям посмішки, творив затишок, експериментував із порічковим вином і конструював меблі. Навіть у найтемніші дні залишався світлим і спокійним. Коли війна прийшла на Чернігівщину, Сергій не прикрився бронею: добровільно пішов на фронт, рятував поранених побратимів і умів бачити надію там, де чатувала небезпека.

У грудні 2023 року життя Захисника обірвав ворожий снаряд, але його відвага і тепло залишилися назавжди в серцях рідних, друзів, побратимів — усіх тих, кого за життя він наділяв теплом свого серця.
За життя нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест» від головнокомандувача ЗСУ, посмертно нагороджений орденом «За мужність». Сергій Малов став символом відданості, сміливості та людяності.
Історія «Хіміка» доводить: навіть у найтемніші часи серце, сповнене доброти, може рятувати інших і залишати світло в душах тих, хто його пам’ятає.

Він умів радіти простим речам, вірив у добро й ніколи не проходив повз чужий біль. Сергій Малов, кінолог Менської виправної колонії, на війні став гранатометником. У грудні 2023 року його життя забрав ворожий снаряд. Побратими, чиє життя він тоді зберіг, пам’ятатимуть про це завжди. Герой посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня. «Наше слово» сьогодні про нього — зі слів рідних, друзів, побратимів.

ТАМ, ДЕ З’ЯВЛЯВСЯ ВІН, З’ЯВЛЯЛАСЯ ПОСМІШКА

Сергій Малов народився 31 липня 1985 року в Мені. Зростав у багатодітній родині — з-поміж трьох дітей (крім нього в сім’ї підростали дві сестри) він був найменший і водночас найулюбленіший. Менську школу-гімназію Сергій закінчив 2002 року. Вчителі пам’ятають його як спокійного, уважного і доброзичливого хлопця. Однокласники — як того, хто вмів підтримати, пожартувати, а ще — найшвидше бігав на фізкультурі.
Після навчання у Київському вищому професійному училищі №33 Сергій отримав спеціальності електромеханіка з ремонту комп’ютерної техніки та оператора комп’ютерного набору. Працював у столиці на різних підприємствах, навіть у відомій компанії «Сарагої», де колеги назвали його «Людиною року».

Але життя серед гулу мегаполіса не приваблювало Сергія, і він повернувся додому — до Мени, до спокою, до мами, до рідних вулиць. Тут він влаштувався на службу до виправної колонії №91. Колеги згадують: відповідальний, завжди рівний у словах і вчинках, з добрим серцем і лагідною посмішкою.

«ХІМІК», ЯКИЙ РОБИВ ВИНО І МРІЯВ ПРО МИР

Олеся, сестра Героя, пам’ятає брата не лише як сміливого й рішучого чоловіка, а й як творчу людину з безмежною фантазією:
— Він був справедливим, добрим, дуже майстровитим. Любив щось вигадувати, постійно «хімічив». Чи не тому й позивний на фронті обрав такий — «Хімік». Удома робив меблі — столики, стільчики. Але головна його гордість — порічкове вино. Авторське, ароматне, незвичайне! Він експериментував: додавав каву, цитрусові. Мріяв про власний сидр і лимончелло. У підвалі нашого будинку часто збирав друзів, пригощав їх, сміявся, створював затишок.

У 2018 році Сергій став молодшим інспектором відділу охорони Менської виправної колонії. Роботу любив і ставився до неї відповідально. Мріяв розвиватися у системі Державної кримінально-виконавчої служби України, а ще — стати кінологом. Сам придбав і виховав німецьку вівчарку Беста. З ним Сергій не розлучався ні на день. Вони були справжніми друзями: пес спав поруч із господарем і розумів його без слів.
— Як він радів, коли став кінологом! — каже Олеся. — Бест був наче дитина для нього. А коли почалася повномасштабна війна, Сергій забрав пса на фронт. Згодом, правда, довелося повернути його додому. Тепер Бест живе з мамою — як частинка нашого Сергія.

ВИБІР, ЗРОБЛЕНИЙ СЕРЦЕМ

У лютому 2022 року Сергій зустрів війну вдома, у Мені. Якраз напередодні родина святкувала день народження мами — Наталії Миколаївни. На іменини приїхали сестри. Вони гостювали вже два дні й саме збиралися роз’їжджатися. Та вранці 24 лютого їх плани порушила страшна звістка — почалася війна. Уже 25-го російські війська підійшли до околиць Мени, та українські захисники знищили колону техніки, що сунула до міста. Агресор намагався повторити наступ 3–9 березня, та безуспішно. Сергій тоді казав із сумною усмішкою, що чимало окупантів «причарувала своїми водами Десна».

Сергій перебував на службі в колонії, де разом із колегами залишався на казарменому положенні. Завдання у них було одне — забезпечити порядок і не допустити паніки. — Було страшно, — пригадує його товариш Сердар Кличлієв, — ворог підходив близько до колонії. Але Сергій не показував страху. Він завжди був досить спокійний. Після деокупації Чернігівщини він прийняв рішення — добровільно йти до війська. Він мав бронь, але не прикрився нею. — Не можу сидіти, доки вони знову прийдуть і гвалтуватимуть наших людей, — сказав тоді матері. Так він і став військовослужбовцем 117-ї окремої важкої механізованої бригади.

ТАМ, ДЕ СМЕРТЬ ХОДИЛА ПОРУЧ

На фронті Сергій починав у команді медичної евакуації. Витягував поранених із-під обстрілів, не раз рятував життя. Потім став навідником гранатомета. Сестра згадує, що він часто телефонував із позицій і коротко, спокійно говорив: «Все добре, я вас люблю». Одного разу, розповідала, під час виходу на позицію він зачепив розтяжку. Хтось із побратимів, які йшли позаду, сказав: «Хімік, за тобою якісь нитки тягнуться!» Розтяжка тоді не спрацювала і життя хлопців були врятовані. Доля тоді просто подарувала Сергію ще кілька місяців життя.

А іншого разу під завалами бліндажа Сергій почув стогін і відкопав пораненого побратима. — Брат неодноразово казав, що смерть ходить за ним «по п’ятах», — усміхається крізь сльози Олеся. — Але не боявся. Навпаки, жартував, що тепер точно знає, для чого у школі треба було вчити геометрію — щоб точно стріляти з гранатомета.

Сергій і його побратим Сергій Дерев’янко разом пройшли навчання. Разом пліч-о-пліч перебували і на фронті. Вони воювали на напрямку Роботиного, де тривали одні з найважчих боїв. Саме там «Хімік» показав неймовірну відвагу.
— Під час обстрілу він кинувся рятувати поранених хлопців, — розповідає Сергій. — Разом ми витягнули двох піхотинців, у яких були відірвані ноги. Сергій не розгубився, наклав турнікети, поки не прибула евакуація, підтримував їх. Вони вижили, а його самого через кілька тижнів не стало.

ВІЧНИЙ СПОКІЙ ПІСЛЯ БУРІ

У грудні 2023 року Сергій Малов виконував бойове завдання на Запоріжжі, на відвойованому Роботинському плацдармі. Того дня він разом із побратимами переносив боєкомплект. Звичайна, здавалося б, справа. Але почався щільний обстріл.
— Сергій мав заходити останнім у бліндаж, але не встиг, — пригадує побратим Сергій Дерев’янко. — Уламок снаряда влучив йому у шию. Цим він прикрив собою хлопців, які перебували усередині. Це сталося якраз у день народження його племінниці та хрещениці Ілони — доньки сестри Світлани. — Напередодні Сергій востаннє зателефонував мені, — пригадує Олеся. — Він сказав, що незможе привітати Ілонку. Я тоді ще пожурила його, сказала, що коли вийде з позиції, то тоді і привітає. Попросив мене зробити від нього подарунок і сказав: «Передай, що я дуже її люблю».

Того дня напередодні виходу на позицію він декілька разів телефонував мамі. Просто так. Та він телефонував тоді всім: друзям, сестрі Світлані, куму, нашим сватам... Говорив з кожним. Зазвичай брат розмову завершував словами «Люблю вас», але того дня мені він сказав: «Я вас всіх дуже сильно люблю!» Наче відчував... Сумним для Мени був день 4 січня 2024 року. Попрощатися з Сергієм Маловим — старшим навідником гранатометного взводу З механізованого батальйону військової частини А4674, що входила до складу 117-ї окремої механізованої бригади — прийшло чи не все місто.

У дворі, де Сергій колись пригощав друзів своїм порічковим вином, тепер стоїть тиша. Його Бест досі зустрічає гостей, насторожено вдивляючись у двері, наче чекає хазяїна.
Олеся розповіла, що за виявлену мужність і успішне виконання завдань Сергій був нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ (тоді ним ще був Валерій Залужний) — нагрудним знаком «Золотий хрест». Рідні навіть не знали про цю відзнаку до тих пір, поки не почали розбирати його особисті речі. Це ще вкотре засвідчує, наскільки скромним він був.

«Герої не вмирають, вони залишаються назавжди у наших серцях! Саме так можна сказати про «Хіміка». Герой! Людина з великої літери! Гідний син свого народу! Він був прикладом для наслідування: справедливий, чесний, щедрий, щирий, людина з відкритою душею. Кращий у своїй справі, завжди прагнув дізнатися щось нове, що дозволить краще виконувати бойові завдання, навчав та допомагав іншим. Справжній побратим, який міг постояти за своїх хлопців навіть ціною власного життя.

Досі не віриться, що це все сталося, що це сувора реальність війни. Ця звістка назавжди залишить шрам на наших серцях! Сумуємо всім взводом, Сергій назавжди залишиться в строю! Нехай твоя душа знайде вічний спокій, а Господь прийме, де праведні спочивають! Вічна пам’ять Герою! Слава Україні!» — такі слова про Сергія висловили його бойові друзі.

Джерело: газета «Наше слово», Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)