Володимир Мигуля: історія воїна, батька, людини честі

Володимир Мигуля

Його син — легендарний пілот, який боронив небо. Він — батько одного з «Привидів Києва», воїн-піхотинець, який стояв на захисті землі. Двоє Мигуль — батько та син — стали символом того, як одна родина може вмістити в собі цілу історію української боротьби. Через три роки після загибелі старшого з них — Володимира Мигулі — його орден «За мужність» III ступеня нарешті передали родині. Це історія, яка болить, але водночас показує, що таке справжня стійкість, обов'язок і любов до України.

УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ В МЕНІ

Володимир народився 23 червня 1969 року в Мені — невеликому містечку, яке для нього, де б він не бував згодом, завжди залишалося домом. Тут він уперше пішов до школи, тут формувалися його погляди, звички й характер. У шкільні роки вирізнявся стриманістю, точністю та любов'ю до техніки. Після восьмого класу вступив до Київського технікуму зв'язку, де показав себе старанним і перспективним студентом, закінчивши навчання з відзнакою.

У 1987 році Володимира призвали до морського флоту. Там він став військовим зв'язківцем і дослужився до прапорщика, отримавши перший серйозний службовий досвід. Повернувшись додому, працював електромонтером районного вузла зв'язку. Колеги згадують його як відповідального співробітника, який не боявся складних завдань і завжди допомагав іншим. Після закриття підприємства Мигуля перейшов працювати до Макошинської виправно-трудової колонії посиленого режиму, де провів майже десятиліття.

У 1996 році одружився з Валентиною. Трохи згодом у молодого подружжя народилися двоє дітей — син Олександр і донька Ірина.
Володимир був уважним батьком: багато читав, любив пояснювати дітям складні речі, ніколи не підвищував голос і вмів підтримати словом. І хоч життєві дороги подружжя пізніше розійшлися, але стосунки між ними залишилися людяними — їх назавжди єднали діти. Володимир завжди був поряд.

ВОЇН НА ПСЕВДО «ПРАПОР»: ВІЙНА, ЯКА СТАЛА ДОЛЕЮ
У 2015 році, коли війна на сході вже палахкотіла, Володимир несподівано для багатьох вирішив піти до армії. — Я тоді поглянула на нього іншими очима, — згадує Валентина. — Він не боявся смерті. Просто хотів бути корисним людям.
Володимир вступив до 53-ї окремої механізованої бригади, а з 2019 року перевівся до 16-го мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, де служив гранатометником. Побратими знали його за позивним «Прапор».
З урахуванням участі в АТО/ООС бойовий шлях Володимира Мигулі охопив вісім років. Це були роки холоду окопів, тривог, втрат і водночас побратимства, яке він дуже цінував.

День 27 червня 2022 року став останнім днем його бою. Під час відбиття атаки диверсійно-розвідувальної групи ворога він отримав поранення в плече. Бойовий медик встиг надати першу допомогу, та дорогою до командно-спостережного пункту російські війська завдали повторного удару. Цього разу уламки смертельно поранили його в спину. Володимир загинув на місці.
Його тіло залишилося на тимчасово окупованій території. Довгі місяці він значився як зниклий безвісти. Лише 15 січня 2025 року суд офіційно встановив факт смерті: Володимир Мигуля загинув, виконуючи бойове завдання біля села Клинове Краматорського району.

ПІЛОТ І ПІХОТИНЕЦЬ: ШЛЯХ ДВОХ СИНІВ УКРАЇНИ З ОДНІЄЇ РОДИНИ

Доля ніби повторилася в наступному поколінні — син Володимира, Олександр, став військовим пілотом. Він багато працював, щоби здійснити дитячу мрію, і вмів керувати літаком так, що про нього говорили як про талант і надію авіації.
У серпні 2024 року Олександр загинув у небі, виконуючи бойове завдання. Посмертно йому присвоїли звання майора та нагородили орденами «За мужність» III та ІІ ступенів.

Також посмертно отримав нагороду і його батько: 4 листопада 2025 року в Чернігові родині передали орден «За мужність» III ступеня. На церемонії була Валентина Мигуля — жінка, на чию долю випали дві непоправні втрати.
— Він був людиною з великим люблячим серцем, — говорить вона про Володимира. — Чесно служив людям і своїй державі. Дякую йому за наших дітей і за все світле, що він їм дав. Він не був ідеальним, але мав найважливіші людські чесноти: любов до Батьківщини, готовність до самопожертви та відповідальність за тих, хто був із ним поруч.

Ця історія не лише про героїзм. Вона і про тишу після бою, і про очікування, і про відкриті рани, які не загоюються, але вчать жити далі. Про те, як одна родина вмістила дві війни — у небі й на землі — і залишила Україні двох Героїв, яким ми завжди будемо завдячувати.

Джерело: газета «Наше слово»

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)