Олександр Горохівський отримав кулю в ногу від тероборонівців. Ходить на протезі за 90 тисяч доларів
882
0
Олександр Горохівський
41-річний Олександр Горохівський працює в Чернігівському надлісництві філії «Північний лісовий офіс» ДП «Ліси України». На лівій нозі протез з електронним колінним суглобом Genium X3. Коштує приблизно 90 тисяч доларів. Ходить на ньому два роки. Можна займатися спортом, бігати. З протезуванням допоміг В’ячеслав Запорожець, київський мільйонер, волонтер. Під час облоги Чернігова вивозив поранених до Києва.
«Наводчік, сука»
Поранення Олександр отримав під час облоги Чернігова. У чоловіка стріляли тероборонівці. Подумали, що шпигун.
— Родичі виїхали з Чернігова, — згадує Олександр. — Я вирішив залишитися.
— Ваш батько — заслужений працівник лісового господарства. Керував ДП «Добрянський лісгосп».
— На той час уже ні, не керував. За кілька днів до вторгнення поїхав у Добрянку. Там є квартира. Мати з сестрою виїхали на Тернопільщину до родичів.
У нас будинок на Бобровиці. Моя квартира в районі політехніки. Там були постійні обстріли. З двома котиками, Бужиком і Сосо, перебрався в квартиру матері, ближче до центру міста.
Чи 22, чи 23 березня… — вагається в датах. — Обстріли посилилися. Планував виїжджати з міста і я. Думав перевезти котів на Бобровицю. Вони добре знають місцевість. Спакував сумку.
Чоловік сестри, Вадим, — колишній військовий, тоді волонтерив. Казав, що військовим потрібні мобільні телефони. На Бобровиці було багато тих телефонів. Залишились з часів, як батько був директором. Планував, що візьму і передам Вадиму. Коли йшов до Бобровиці, це був капець… З одного боку вулиці горить дім, з другого — екскаватор. У голові думка: «І нащо я сюди пішов?» Добрався до двору. Над головою гул, пролетів снаряд. Коти порозбігалися. Будинок, цегляний паркан побиті. Посічені дерева. Кілька годин довелося сидіти в підвалі. Якісь речі сховав, якісь зібрав.
Близько 14.00 обстріли припинилися. Повертався до своєї квартири на вулицю Кривоноса. Ішов, тоді так сонечко світило. З’явився настрій. На мить забув, що війна. На перехресті вулиць Шевченка і Кривоноса догорав будинок. З сумки дістав телефон. Сфотографував два рази згарище і вулицю.
І тут вискакують якісь люди. У пошарпаному одязі. Розмахують руками, кричать. Побігли до мене. У цей момент чи злякався, чи спрацював інстинкт самозбереження. Коли в людини страх, або завмираєш, або тікаєш. Мозок сприйняв небезпеку. Почав від них тікати. Пробіг метрів 50, почув викрики: «Стріляй у нього, стріляй». Страх перейшов у шоковий стан, подумав, ще розстріляють. Зупинився, обернувся, зброї в них не побачив. Узяв себе в руки і трохи заспокоївся. Кілька хвилин слухав несамовиті крики: «Стріляй у нього, стріляй».
Далі в сумку кладу телефон. З засідки вискакують тероборонівці в камуфляжній формі. Без попередження відкривають вогонь з автомата Калашникова. Відчуваю, як летять кулі біля мене в землю. Одна потрапила в ногу. Я впав. Кілька хвилин нічого не відчував. Був у шоковому стані. До мене підбіг чоловік з заячою губою, схопив за куртку: «Наводчік, сука, наводчік». Не реагував на його крики. Підбігли інші тероборонівці, наклали мені турнікет. Почали оглядати мої речі. Знайшли телефони, що призначалися для військових, і почали допитувати…
«Я лежу, час іде, кров тече…»
— З собою було два паспорти: український і закордонний, — продовжує Олександр. — Викликали поліцію. Ті перевірили документи і викликали СБУ. Поліція та СБУ вважали, що я можу бути шпигуном. Хоча фотографій, окрім тих, де горів будинок, у телефоні не було. Також питали, чого я втікав. Відповів, що злякався… «Чого фотографував, для чого це тобі?» Я відповів, що виключно для себе зробив знімки.
Я лежу, час іде, кров тече… Працівники СБУ оглянули рану і сказали, що куля пройшла навиліт. Підняли мене, посадили в автівку. Повезли до моєї квартири. Потім возили ще кудись. Я то втрачав свідомість, то приходив до тями. Загалом возили чотири години.
— Знаєте, як їх звати? Того, хто стріляв, тих, хто возив, хто допитував?
— Ні. Після поранення наче стерли пам’ять. Втратив три літри крові. Коли відкрив очі, мене несли на ношах в обласну лікарню. Запитали, чи є алергія на щось? Відповів, що немає.
Прооперували. Світло подавалось від генератора. На ногу поставили апарат Єлізарова. Очі відкрив наступного ранку. Відчував гострий біль у нозі. Прийшов хірург і сказав: «З Божою допомогою ногу врятували». Пізніше з’явився ортопед і відразу почав давати оцінку моїм діям щодо поранення: я знімав, я втікав… Працівники СБУ наговорили лікарям, що я шпигун. Тоді було байдуже до їхніх слів. Також повернули більшу частину моїх речей: телефон, документи, ключі від квартири…
Через кілька днів після мого поранення мати Ганна Данилівна з чоловіком сестри Вадимом повернулися в Чернігів.
— Як? Усі мости, крім пішохідного, на той час підірвали!
— Зять знайшов гумовий човен. І через Десну вдвох уночі вони перепливли на інший берег до Чернігова. Попри обстріли, попри облогу. Я був здивований, коли їх побачив.
Приблизно через п’ять днів хірург, який оперував мене, порадив матері вивозити мене в столичну клініку. В обласній військовій адміністрації склали списки важко поранених, кого вивозити з міста. Був уже початок квітня, стало більш-менш спокійно. Приблизно на дев’ятий день перебування в Чернігівській обласній лікарні мене забрали військові. Через пішохідний міст, до Куликівки. Там була команда Слави Запорожця. Пересадили в іншу машину і чотири години бездоріжжям добирались до Києва.
48-річний В’ячеслав Запорожець був керівником будівельної фірми. Значився бенефіціаром у шести компаніях. Їздив на джипі «Лексус» (машина з дорогих). А в березні 2022 року почав вивозити чернігівців. Створив центр Tytanovi Rehub, що допомагає з найскладнішими ампутаціями.
— Відвезли в «Охматдит», тоді багатьох поранених туди звозили, — продовжує Олександр Горохівський. — Почував себе нормально, нога сильно не боліла. Але пам’ятаю обличчя лікаря. Він злякався, коли глянув на рану. Запитав, хто мене так.
Я думав, що ногу збережуть. Зробили перев’язку, відправили відпочивати. А самі зібралися на консиліум. Лікарі кілька днів проводили оперативні втручання, прочищали рану. Під час переливання крові я покликав медсестру, попросив пересунути поранену ногу на інший бік. Вона підняла ковдру, а на простині калюжа крові… Зразу ж викликала лікаря і той наклав мені джгут на рівні стегна. Далі відвезли в операційну…
«Прокинувся, а ноги нема»
— Коли вийшов з наркозу, ноги в мене вже не було. Ампутували вище коліна. У стресі і нерозумінні, що відбулось, обматюкав усіх лікарів. Це було 5 квітня. Наступного дня в мене день народження. Такий подарунок отримав. Кілька днів давали морфій, щоб приглушити біль. Був, як їжачок у тумані. Потім відправили в інститут травматології.
Рана не загоювалась два місяці. Зі Славою Запорожцем тримав зв’язок. Набрав йому, сказав: «Нога не гоїться». Він відповів:
«Сашко, організуємо тобі поїздку за програмою канцлера Австрії в одну з найкращих клінік Відня. Там тебе будуть лікувати». З інституту травматології брат Слави Сергій забрав мене у Відень. Добирались два дні.
У рані забули бинт
— Коли мене привезли у Відень, Австрію, з рани все ще текла рідина, — каже Олександр. — Там була інфекція. Прийшов молодий хірург, доктор Сальмінга. Сказав, треба відкривати рану, оскільки нога вже тривалий час не загоюється. Знову операційний стіл… Тоді і знайшли бинт. Сказали, що його забули в рані під час ампутації. Провели ще одну операцію і на 2,5 см підрізали частину ноги.
У клініці були гарні умови: одномісна палата з душем і туалетом. Чотири види меню. Можна вибрати, яке до вподоби. Лікарі (більша частина) за здоровий спосіб життя, на роботу приїздять велосипедами.
Через кілька місяців мене перевели в реабілітаційний центр Вайзехоф. Протез поставили механічний, базовий. Зі мною працювали спеціалісти, допомагали набрати фізичну форму і навчали ходити на механічному протезі. На початку жовтня 2022 року повернувся додому в Чернігів.
І знову доєднався Славко і волонтерка Надія з Києва. За програмою естонського уряду була організована поїздка в Таллінн. Там поставили сучасний протез з електронним коліном Genium X3 від Ottobock. Професійним військовим Естонії ставлять такі безплатно.
Готовий протез уперше надягнув 7 лютого 2023 року. На таких протезах можна бігати, їздити на велосипеді тощо. Протез водонепроникний. Казали, коштує близько 90 тисяч доларів, з гарантією шість років. Обслуговують у Німеччині безплатно на період гарантії.
Уперше на обслуговування відвозив протез у Краків 28 липня 2025 року. Допомогла з організацією поїздки Анна з Ottobock Україна. Звідти відправляли протез у Німеччину. Там тестують, знаходять вади. За часом це зайняло приблизно три тижні.
— Які можуть бути вади у протеза за 90 тисяч доларів?
— «Злетів» датчик. При ходьбі відчував шат. Але на саму ходьбу це не вплинуло особливо. Я не спеціаліст, можуть бути й інші вади впродовж періоду експлуатації.
На обслуговування його треба віддавати кожен рік. Мій протез не проходив технічне обслуговування майже 2,5 роки. Вирішив: час прийшов. Механічним зараз не користуюсь. Для молодих, активних людей протез з електронним коліном — найкраще рішення. Сам пристосовується під твою ходу, наче власна нога.
— Бігаєте?
— Для цього потрібно придбати спеціальну стопу, вона не йде в комплекті. Коштує орієнтовно 300 тисяч гривень. І клапан до неї — тисяч сорок. Лайнер, що надягаю на куксу, з силікону. Його бажано міняти раз на рік. Нещодавно їздив забирати новий. Обійшовся у 28 тисяч гривень. Держава компенсувала 10 тисяч гривень. За компенсаціями щодо іншого забезпечення до держави намагаюся не звертатися. Вдячний волонтерам за їхню допомогу і медикам з Австрії, які мені надали професійну лікарську допомогу.
— Зі Славою Запорожцем спілкуєтеся?
— Перед ним знімаю капелюха. Таких людей небагато. Усе, що мені обіцяв, зробив. Він зайнята і завзята людина — Бодхисаттва (просвітлена істота в буддизмі, яка прагне досягти стану Будди, але відмовляється від нірвани, щоб допомагати іншим живим істотам звільнитися від страждань і циклу перероджень (сансари).
Відкрив реабілітаційний центр протезування для військових. Раніше частіше спілкувалися. Зараз вітаю зі святами. Кілька років тому він запрошував у Київ на прем’єру фільму про українців, які постраждали під час війни. Ми з бабусею Любов’ю Миронівною (були разом на реабілітації в Австрії) відвідали цю подію, а після посиділи в ресторані — Слава пригощав. Мати вишила для нього картини з бісеру. Подарували на день народження.
Кішка Сосо жива, а Бужик помер через рік, бився з іншим котом.
Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець
Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш
Telegram.
