Максим Семенов пройшов шлях від реабілітолога до військового

Максим Семенов

Максим Семенов – фізичний терапевт, який взимку 2022 року покинув улюблену роботу та пішов боронити країну, добровільно приєднавшись до Збройних сил України в перші дні повномасштабного вторгнення росіян. Чоловік у складі роти охорони Козелецького РТЦК пройшов чимало боїв на Чернігівщині, потім брав участь в обороні Бахмута, Кліщіївки та Андріївки. А під час контрнаступу на Запорізькому напрямку Максим отримав тяжкі поранення. Йому довелося пройти нелегкий та тривалий шлях відновлення. Після майже року реабілітації його списали з армії, і він знову повернувся до своїх пацієнтів. Тепер допомагає відновлюватися як цивільним, так і військовим.

Максим Семенов сам родом із Козельця. Після завершення школи хлопець, який захоплювався спортом, вирішив вступати до Київського національного університету фізичного виховання і спорту України, де здобув професію фізичного терапевта. Після навчання Максим влаштувався працювати за фахом до Козелецької районної лікарні, а також підпрацьовував у приватному реабілітаційному центрі в Броварах.

«Моя робота полягає у відновленні та покращенні рухових функцій людини після травм, захворювань, операцій, невралгії або внаслідок вікових змін, – розповідає пан Максим. – Сьогодні я працюю більше зі стаціонарними хворими. А так, загалом, займаюся як з дорослими людьми, так і з дітьми. У більшості випадків це – рання післяопераційна реабілітація, неврологія, терапія. Приходять і військові після поранення на реабілітацію».

Узяв зброю до рук у перші дні повномасштабки

У 2022 році Максим Семенов, не роздумуючи, змінив білий медичний халат на військовий камуфляж. Не маючи військового досвіду і навіть військової кафедри за плечима, Максим, не роздумуючи, вирішив стати на захист рідного краю. У перші дні повномасштабного вторгнення вдвох із молодшим братом пішли до військкомату. Хлопців забрали до роти охорони Козелецького РТЦК.

«25 лютого зранку пішов добровільно до військкомату. Мене направили до роти охорони Козелецького РТЦК. Спершу охороняли околиці Козельця, а потім ми брали участь у бойових діях на Бобровиччині, а саме в районі села Стара Басань, – розповідає Максим. – Ми були як диверсійний підрозділ. Мали задачі по розвідці, а також робили засідки на ворожі колони техніки, які рухалися нашими дорогами. Тоді я був на посаді помічника гранатометника. Усі навички отримував вже безпосередньо під час виконання бойового завдання. На окреме навчання часу не було, тому доводилося швидко вчитися військовій справі. У нас була мобільна група: зробили засідку, виконали завдання – і швидко відійшли».

Після того, як росіян вигнали з чернігівської землі, Максима перевели до іншого батальйону, у складі якого він разом з побратимами виконував бойові задачі на одних із найважчих на той час напрямках: Бахмут, Авдіївка, Кліщіївка. Чоловік згадує ті часи як одні з найтяжчих, бо бої там значно відрізнялися від боїв на Чернігівщині. Та і тактика ворога також була геть інша. І знову доводилося вчитися на ходу.

«В кінці травня 2022 року мене перевели до 65-ї ОМБр. Саме в її складі ми поїхали на Донеччину. Коли ми виїхали на завдання до Бахмута, то я вже був на посаді стрільця-санітара. Загалом для мене нічого не змінювалося. Все такий же військовий солдат у штурмовій роті піхоти, але до цього ще виконував обов’язки санітара, – розповідає Максим. – Так, у Бахмуті важкувато було. Там була просто інша війна, не така, як на Чернігівщині. Та й на Чернігівщині в мене інша посада була, а тут – бої у місті, а вони самі по собі тяжкі, і ворог прямо перед носом.

І не можна навіть порівняти ту кількість артилерії, мінометів, яка була на Чернігівщині і в Бахмуті. На Донеччині була важка лінія оборони, тримали кожне місто, кожен метр нашої землі. Та й загалом сама по собі війна в місті дуже непроста. Міські бої значно важчі, ніж окопні. Там будівля може рухнути в будь-який момент, і техніка ворога заходить, і дуже близькі контактні бої. Ми, наприклад, могли ночувати в сорока метрах від ворога. Ми в одній будівлі, ворог – в іншій. Навіть розмови їхні чули. Я можу сказати, що як два роки тому, як і зараз на Донецькому напрямку найскладніша війна і найбільші втрати, на жаль. Станція «Майорська» на Торецькому напрямку – було дуже складно. Та і в самому Бахмуті важко. Дуже великі втрати були там».

Запорізький контрнаступ був важким

Після тривалих боїв на Донеччині на початку 2023 року Максима Семенова перевели в 116 ОМБр на посаду розвідника. І саме його бригада брала участь у Запорізькому контрнаступі. А 2 серпня 2023 року чоловік отримав тяжке поранення при черговому штурмі ворожих позицій.

«Після Донеччини мене забрали в розвідку, у 116-ту бригаду, де я став командиром відділення, – продовжує розповідь Максим Семенов. – Підрозділи нашої бригади брали участь у Запорізькому контрнаступі у травні-серпні 2023 року. Загалом проводити контрнаступ на цьому напрямку було дуже важко, бо кожен сантиметр землі був замінований. Кожна група розчищала собі прохід, але ворог знову мінував його дистанційно. Наша техніка майже не могла рухатися, бо росіяни використовували протитанкові ракетні комплекси, які можуть бити на відстань до семи кілометрів. Тому працювали загалом піші групи.

А перед тим, як група йшла безпосередньо на штурм ворожих позицій, вона могла пішки пройти від 5 до 7 кілометрів, і це дуже виснажувало. Саме на Оріхівському напрямку в нас була задача розмінувати посадку, виявити ворожий спостережний пункт і знешкодити його. Адже все заросло травою, і аеророзвідка не могла працювати. Ми рухалися малою групою з п’яти чоловік, а за нами вже йшли штурмові групи. Тоді, пам’ятаю, ми розмінували посадку, знайшли і знешкодили спостережний пункт ворога, але нам потрібно було відступати через те, що ми зайшли глибоко, а іншим з флангів не вдалося просунутися.

Та при відході наша група потрапила під обстріл артилерії. Ми мали евакуюватися, але почався ворожий обстріл, і командування сказало чекати. Чесно кажучи, сил окопуватися вже не було, бо туди ми йшли десь п’ять кілометрів, потім штурм, потім назад рухалися. І сил взагалі не було, а ворожий міномет почав працювати прицільно. Ми розсипалися по території, щоб бути не разом – так більше шансів. Прихід був спершу наді мною – мені тоді спалило бік. Потім я змінив позицію – і був прихід десь за півтора метра від мене. Тут я й отримав своє поранення. Уламки в мене були всюди, але броня врятувала. Побратими наклали мені три турнікети: два на ноги і один на руку. Декілька уламків прилетіло в мій шолом, він увесь був посічений, але витримав. Мене відразу почали евакуйовувати. Хлопці чотири кілометри під обстрілами десь з півгодини по полю несли мене на руках, за що я безмежно їм вдячний».

Реабілітація довжиною в рік

Тоді Максим отримав тяжке мінно-вибухове поранення – перелом велико- і малогомілкової кістки, перелом шийки стегна та вертлюговий перелом стегна, уламкове попадання в печінку, розрив м'яких тканин плеча, правої і лівої ноги, гемоторакс. Він переніс кілька складних операцій, пройшов тривалий період реабілітації. Після цього чоловік вже не зміг повернутися на військову службу та отримав ІІ групу інвалідності. До речі, за виявлений героїзм при захисті Батьківщини Максим Семенов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Після того, як хлопці винесли мене, була евакуація до Запоріжжя, де у місцевій лікарні я декілька днів провів у комі, – згадує пан Максим. – Коли я отямився, мене перевезли в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова, де я пробув близько двох тижнів. Вже коли стан трохи стабілізували, то евакуювали в Чернігів: спершу три місяці проходив лікування у Чернігівській обласній лікарні, потім – три місяці у військовому госпіталі. Далі був Київський військовий госпіталь і реабілітаційний центр. Загалом вийшло 11 місяців безперервного стаціонарного лікування.

Переніс декілька операцій. Багато дрібних уламків так і не витягли з тіла. Я отримав поранення, і в одній позі пролежав аж вісім місяців. Таз і стегна були зафіксовані, а потім була заміна суглоба. І вже після цього я почав вчитися заново вставати і ходити. Можна сказати, пройшов ввесь шлях своїх пацієнтів: спершу вчився сидіти, потім – їздити в колісному кріслі, ходити з ходунками та на милицях. Увесь цей час зі мною поруч були рідні та друзі, що давало неймовірну підтримку».

Після демобілізації чоловік знову повернувся на улюблену роботу фізичного терапевта, який спеціалізується на ранній післяопераційній реабілітації. Проте, щоб створити комфортні умови праці, його робоче місце було адаптовано до потреб людини з інвалідністю. Усі витрати у розмірі 54,4 тисячі гривень лікарні компенсувала Державна служба зайнятості в рамках програми надання компенсації фактичних витрат за облаштування робочого місця особи з інвалідністю.

«Така підтримка роботодавців можлива як у разі нового працевлаштування людини з інвалідністю І або ІІ груп, так і для тих, хто повертається на своє місце після служби в ЗСУ. Скористатися цією компенсаційною програмою також можуть фізичні особи-підприємці та самозайняті особи з інвалідністю І та ІІ групи. Програма охоплює й тих ветеранів та ветеранoк, які після звільнення з військової служби розпочали або продовжили підприємницьку діяльність», – повідомляють у Чернігівській обласній службі зайнятості.

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Марія Пучинець

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)