73-річний Микола Харин з Горностаївки шиє валянки з 70-х років

Микола Харин

Прообраз цього зимового взуття з'явився тисячі років тому в Середній Азії, масово ж його почали виготовляти лише в XIX столітті. Це взуття вважалося справжньою розкішшю і було дуже дорогим. Дозволити його собі міг далеко не кожен. У минулому столітті воно вийшло з масового вжитку, але й досі багато хто в морози довіряє свої ноги лише йому. Звісно ж, ідеться про валянки. З одним із майстрів, який половину свого життя шиє валянки, нам вдалось поспілкуватися в прикордонній Горностаївці на Ріпкинщині.

73-річний Микола Харин зустрів нас у взутті власного пошиття.

— Звісно, ходжу у своїх, — усміхнувся. Пошив зі звичайної ковдри, бо з матеріалами нині сутужно. Хоча й попиту на це взуття особливо немає. Молодь носити такого не буде. Валянки й раніше були більше розраховані на сільське населення, яке часто працює в холоді й бруді, та тепер у селі роботи мало, як і людей. Ось і нікому їх купувати. Хіба що зараз, коли через війну в багатьох немає світла й виникають проблеми з опаленням, то пенсіонери ще можуть узяти валянки, щоб не мерзнути вдома. Останній рік ми з дружиною вже й шити їх припинили, допродуємо те, що зробили раніше.

У Миколи Никаноровича 41 рік трудового стажу, але пенсію він отримує мінімальну.

— Так вийшло, що половина стажу в мене ще радянського, половина українського. Радянського при оформленні пенсії не врахували, хоч я при Союзі працював спочатку слюсарем, потім — електриком на підприємстві й отримував непогану на той час зарплату. Пізніше пішов завідувачем у сільський клуб. 15 років на цій посаді відпрацював. Звісно, там заробітки були набагато меншими, тим паче, що з часом мене перевели на 0,7 ставки, а потім і на 0,5. Ну як тут ті валянки кинеш, якби й хотів?

А почав займатися цим непростим ремеслом Микола Никанорович ще в 70-х роках. Знову ж таки через нестачу грошей.

Дружина в нього родом із Білорусі. Там вони познайомились і спочатку жили в Гомелі. Коли народилася дитина, купили будинок у Горностаївці і переїхали сюди. А тоді ж не платили ані копійки на дітей, як зараз. Декрет був два місяці до пологів, два після — і все. Як хочеш, так і живи. При цьому ще й дитячого садка в селі не було. Я ж тоді ще працював слюсарем. Щомісяця приносив додому 45 рублів авансу і 37 рублів зарплати. Як на цю суму вижити двом дорослим із малою дитиною? Ось і довелося шукати підробіток.

Перший підказала його хрещена, яка вдома клеїла з гуми калоші. Мовляв, ввечері після роботи і він може взяти до рук гуму та клей і додатково заробити. Він подивився, як це робить вона, інші майстри в селі, накупив камер із коліс (тоді їх вистачало) і почав. Робота, на перший погляд, була не надто складною, але спочатку ті калоші виходили не дуже. Та згодом справа пішла. Як і всі, він взяв патент на виробництво й продавав свій товар на Центральному ринку в Чернігові. Точніше, торгувати в місто їздила його дружина Надія. Як зараз пам'ятає, тижнів за два поклеїв вечорами ті калоші, Надія поїхала на базар і привезла додому 25 рублів, щей продуктів накупила. Оце була радість!

Але довго так заробляти не дозволило здоров'я. Якщо розказати кількома словами, то калоші робили так: із камер вирізали викрійку за розмірами, а потім клеїли калоші на спеціальних колодках, як для чобіт, які виготовляли майстри в селі. Клей для калош також робили самі — із чистого бензину і каучуку. Сидиш ото, вдихаєш ті випари, а воно ж діє і на легені, і на серце. Як стало в нього серце хапати, отоді й зрозумів, що пора шукати іншого підробітку. Зупинився на валянках, бо старші люди в селі тоді їх також масово шили, повчитися було в кого.

Раніше в холодну пору року мешканцям сіл важко було обійтися без валянок чи бурок. Їх, як правило, робили із шинельного сукна, яке вирізнялося особливою щільністю та міцністю, а тому забезпечувало повну вітронепроникність і непромокання. До того ж цей матеріал не горів, при попаданні на нього іскри він повільно тлів, тож носити таке взуття могли навіть ті, хто працював поряд із відкритим вогнем. А щоб валянки та бурки краще зберігали тепло, всередину вставляли ватин, штучне хутро і прошивали всі шари між собою товстою ниткою.

— Роботи з валянками багато, — говорить Микола Никанорович. — Якщо їх шити із шинелі, то попередньо її треба розпороти. Якщо ж вона сіра, ще й пофарбувати сукно, бо всі хочуть чорних валянок. Робили ми це влітку — фарбували сукно спеціальною фарбою для текстилю. Потім висушували і висмикували ті нитки, які не зафарбувались. Після цього викроювали заготовки на різні розміри, розкладали їх, настилали зверху вату, а на неї вже клали просту тканину або ватин і прошивали все це на машинці. Зазвичай Надя укладала всі ці шари, а я, коли був час, шив.

Ближче до 90-х років у Чернігові з'явився комбінат, який займався пошиттям валянок. Наші люди оформлялись там на роботу, а шили взуття вдома. Тоді шинельний матеріал у Горностаївку передавали з того комбінату. Для наповнення валянок використовували бавовняну вату з Туркменістану. Ото була якість! Коли ж тієї вати не стало, з чернігівського текстильного комбінату почали завозити іншу, але вже не таку чисту, з домішками, з пилюкою. Усім цим теж доводилось дихати. Хутро ж брали у продавця з Добрянки, який привозив його з Білорусі з якогось виробництва, де шили шуби, — розказує Микола Никанорович.

— Коли комбінат у Чернігові закрився, в селі з'явилися оптові закупівельники валянок. Так тривало ще років десять. Чесно кажучи, нам було вигідно, що не треба самостійно те взуття десь збувати. А вже згодом, коли такі закупівлі припинилися, довелося нам самим возити свій товар на ринок.

Зараз іноді п’ятницями Миколу і Надію Хариних можна зустріти на ринку в центрі Ріпок.

— Раніше ми їздили в місто щотижня, зараз уже набагато рідше, — каже майстер.

Недорогого взуття там і так вистачає. Короткі теплі чобітки можна на ринку купити навіть за 200 гривень. Валянки ж коштують дорожче — у середньому від 300 до 500 гривень. А до них же ще й калоші купити треба. Це ще десь 180 гривень. Ось і не витримує наш товар конкуренції. Та й матеріали тепер знайти важко. Звісно, іноді прямо на ринку людям приносять і пропонують купити в них старі шинелі чи пальта для пошиття валянок. Але підходить для цього не все. Треба дивитися на щільність тканини. Як казав йому колись один майстер, шинельне сукно перевіряється так: наливаєш на нього води й дивишся — якщо не пропускає, щільність хороша, можна брати.

Останнім часом вони шиють валянки зі своїх старих залишків і з того, що люди пропонують. Можливо, й шукали б щось інше, замінювали б складники, та чи є в цьому сенс? Раніше у селі чи не в кожному дворі шили валянки, зараз же цим займаються одиниці. Відмирає це давнє ремесло. А жаль...

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова, фото автора

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)