Як живуть люди у прикордонній Минаївщині, загубленої в поліських лісах

Двійнята-четвертокласники Аліна та Ростислав Редько

Минаївщина – крихітне село, розташоване в лісах прикордонної Городнянщини. Не кожен з подорожуючих його одразу знайде, хоч розташоване воно всього за півтора кілометра від сусідньої Моложави, яка знаходиться на досить жвавій дорозі до центру громади – Городні. Лісові дороги петляють, мов закручений плазун, вводячи в оману випадкових гостей. За легендою, назва поселення походить від імені першого поселенця – козака або втікача-поселянина Минаєва чи то Миная. Кажуть, він оселився тут у лісовій глушині, подалі від панських маєтків і шляхів, біля родючих ґрунтів і джерел води. Згодом біля його хутора почали селитися інші родини — так і виникла Минаївщина. «Йшли до Минаєва» — з часом це стало назвою всього поселення.

Село, загублене в лісах

Місцевість навколо Минаївщини здавна була оточена прадавніми лісами. За переказами, в різні часи ці ліси рятували селян від рекрутських наборів, ховали людей під час воєн і облав, давали прихисток у роки голоду. Старожили казали, що ліс «знав своїх» — чужий міг заблукати, а місцевий завжди виходив. Кажуть, що після великих лих Минаївщина ніколи не зникала повністю — навіть коли залишалося кілька дворів, село виживало. Хоч воно ніколи не було великим, та з карти ніколи не зникало – мов Фенікс, відроджувалось знову і знову. Відповідно до перепису 2002 року, у селі на той час проживала 81 людина. Нині – менше трьох десятків, значну частину з яких становлять не корінні місцеві жителі, а люди, які під час війни знайшли тут прихисток і надію сховатися від постійних повітряних атак Росії. Постійних мешканців – трохи більше десятка. І серед них чотири школярика, учні Городнянського ліцею №1 десятикласники Роман Слюнков та Інна Правда і двійнята Аліна та Ростислав Редько, які навчаються у четвертому класі.

Дорога до знань через ліс і тривоги

Від часу повномасштабного вторгнення доступ до освіти для дітей громади значно ускладнився. Спочатку у прикордонні навчальний процес протягом року був можливий лише онлайн. Згодом місцева влада за допомогою благодійних організацій і за власний кошт облаштувала у навчальних закладах безпечні і комфортні укриття і діти отримали можливість сісти за парти. Але тільки в тому випадку, коли не лунає повітряна тривога. Маленькі мешканці Минаївщини могли б навчатися дистанційно, але жага до якісних знань щодня приводить їх на автобусну зупинку в селі, куди приїжджає лісовими стежками шкільний автобус. Дорога грунтова, у дощовий та сніговий період для водіїв – не подарунок. Добре, що нині зими малосніжні. Як випадає багато снігу – дорогу треба прочищати технікою. Але коли це і не вдається оперативно зробити, водій шкільного автобусу все одно вміло долає перешкоди і заїжджає у село, щоб діти не втрачали можливості сісти за парту.

– Лише коли тривога лунає ще й о 7.45 годині ранку, автобус не виходить у рейс і ми залишаємось вдома, займатись онлайн, – каже десятикласниця Аліна Правда. – Але й коли приїжджаємо до школи, буває, лунає повітряна тривога і ми спускаємось в укриття.
Додому діти повертаються тим же шкільним автобусом десь о 16-ій годині. Взимку це вже темна пора. І якщо нема електроенергії, яку, буває, відключають більш, ніж по 12 годин на добу, доводиться включати акумуляторні лампи, а інтернет підключати через повербанк.

Однокласник і односелець Аліни Роман Слюнков доповнює:
– Не всі домашні завдання можна виконати без інтернету. Це залежить від їхньої складності. Я, наприклад, вже обрав для себе майбутню професію – хочу бути перекладачем.
Для цього Роман посилено вивчає англійську і французьку мови. Каже, їхня вчителька англійської Людмила Євгенівна Середа – чудовий педагог. А французьку хлопець вивчає самостійно, через відео уроки, різні додатки в мережі. Тут без інтернету ніяк.

Ростик і Аліна Редько, як і всі молодші школярі, жваві і допитливі. Вони теж щоразу подорожують до ліцею в Городні шкільним автобусом.
– Нам подобається їздити до школи, – говорять навперебій. – Навчатись цікаво. Найбільше подобаються уроки фізкультури. А ще в столовій дуже смачно годують.
Аліна мріє стати лікаркою, зцілювати людей. Ростик з майбутньою професією ще не визначився, для цього в нього попереду ще є багато часу.



Десятикласники Роман Слюнков та Інна Правда

Тут навчились не виживати, а жити

Марина Личуха і Оксана Правда, мами Романа та Інни, виходять проводжати дітей на зупинку.
– Від Минаївщини до кордону з Білоруссю десь кілометрів зо двадцять відстані, – кажуть жінки. – Коли наступає вечірня темрява і наші села через постійні відключення світла поринають у непросвітню темряву, нам видно, як у білоруському селі Глибоцькому сяють вуличні ліхтарі, вирує життя. Образливо стає за такий контраст. А як загудуть над хатами шахеди чи не щовечора, то й трохи моторошно стає.
Чоловіків у селі майже нема – тих небагатьох, що були, мобілізували. Хто служить, а їхній односелець 45-річний Сергій Якутко рік тому зник безвісті.

38-річна Марина сина Романа виховує сама. Щоправда, завжди поруч мама. Так і господарюють утрьох. Тримають живність, порають город – самої картоплі садять 20 соток. Земельні ділянки навесні оре лісгоспівський трактор, то вже велика допомога. Решту роботи – на власні руки.
Будинок, в якому мешкають Марина з мамою та сином, виглядає немов ляльковим – акуратно пофарбований, з візерунками на вікнах, прямо з двору починається молодим сосняком прадавній ліс. Тут, у сосняку, майже на городі, радують врожаєм гриби – зеленки та рядівки.

– Роман у нас гарно навчається, відмінник, – каже Марина. – На посиленому вивченні англійської мови спочатку наполягала я. Доводилось і по три години сидіти над завданнями. А потім Роман сам захопився. Ще й французьку захотів освоїти. Попри те, що в старших класах завдань багато, та ще й на дорогу до ліцею час витрачається, син встигає і по дому допомагати. Буває, я вранці поспіхом на роботу біжу, повертаюсь інколи вже потемну. А влітку хоч і пізніше темніє, так ще ж роботи на городі й з господарством вистачає. То він і ліжка позастеляє, і поприбирає, і лучини нарубає, ще й супу зварить.



Мами десятикласників Оксана Правда і Марина Личуха

Дитинство з присмаком війни

Минаївщина, загублена в поліських лісах, радує око неповторною красою довколишньої природи. Тут є мальовниче озеро, в якому запускають і розводять рибу. З рибалок нині – практично тільки дітвора. Влітку тут купатися – саме задоволення. У своїх обіймах нині село тримає і своїх корінних мешканців, і тих небагатьох, хто тут шукає рятунку від війни.
– А під час окупації ліс так сховав Минаївщину, що росіяни зі своєю технікою сюди не добрались, зате багато людей шукали порятунку від окупантів, – каже Марина Личуха. – У нашій хаті, наприклад, окупацію переживало 14 душ, всі родичі. Я, було, напечу коржиків із сироватки, то розлітаються вмить, І такими смачними вони здавались. А нещодавно Рома згадав про них, та й каже: «Мамо, а пам’ятаєш ті коржики? Може, знову напечеш?». Я й постаралась. А він узяв один, скуштував: «Ні, вже смак не такий, як було тоді…».

Присмак війни міцно уївся у життя маленьких українців. Він гірчить і ятрить душу. Тривоги й обстріли здатні вивести з врівноваженого стану навіть дорослих людей. Але нове покоління, яке ще сидить за партами, не тільки мужньо несе на своїх ще дитячих плечах страшне випробування, а й, попри все, впевнено торує дорогу до знань. Адже це саме їм відбудовувати і будувати нову, сильну і вільну Україну.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)