Життя, присвячене рідній землі: До 105-річчя з дня народження Василя Швидченка

Василь Швидченко

В історії кожного міста є постаті, чиї імена стають синонімами слова «культура». Для нашої громади таким орієнтиром є Василь Пилипович Швидченко – талановитий учитель, скульптор, художник, чия творчість стала живою історією нашого міста. Він не просто викладав малювання та креслення – він виховував особистостей. Сьогодні, у день 105-річчя з дня народження митця, ми гортаємо сторінки його біографії та вкотре захоплюємося багатогранним талантом.

Людина з великої літери: Майстер, що жив серед нас

Василь Пилипович був не тільки знаним художником і скульптором, а й доброю, порядною, чесною людиною – Людиною з великої літери. Багато ічнянців добре знали його, і, мабуть, немає в нашій громаді людей, які хоча б раз не зустрічалися з його творами – чи то в нашому музеї, чи на пересувних виставках у будинку культури або в школі мистецтв. І, напевно, бачили на вулицях нашого міста чи сіл громади його скульптурні роботи, зокрема пам’ятники нашим землякам – героям Другої світової війни та іншим знаним людям.

Він жив серед нас. Ходив тими ж стежками, що й ми, але завжди жив своїм внутрішнім напруженим творчим життям. Часто, можливо, був не зрозумілим для оточення, але творчі особистості завжди такі. Про художника говорити важко. Щоб повною мірою відчути його талант, треба глибоко зазирнути в душу митця, зрозуміти її стан, неупередженим оком переглянути його полотна та скульптурні роботи, спробувати все це усвідомити й залишити щось вічне, непересічне для себе.

Дитячі роки митця

Народився Василь Швидченко 3 лютого 1911 року в нашому місті, у бідній селянській родині. Його батько був, як у народі кажуть, майстром на всі руки – кращого теслі й столяра в окрузі не було. Мати була значно молодшою за батька. Вона була вродлива й ніжна, гарна господиня, уміла добре вишивати та в’язати гачком і також була великою трудівницею. Василь був наймолодшим у родині.

Початок його творчості розпочався з ліплення глиняних фігурок тварин, які його оточували: коней, корів, собак, гусей та іншої живності. Весь комин на печі був заставлений ними. Малював паличкою на землі, а коли вдавалося наколядувати грошенят, то всі витрачав на олівці та папір. І тоді було свято – свято його душі: він малював.

Коли прийшов час іти до школи, через матеріальну скруту йому не змогли купити навіть буквар. Тоді Василько, взявши буквар у товариша, скопіював його, перемалювавши в амбарну книгу. У початковій школі навчався лише рік. Олівцем і фарбами оволодів самотужки.

Незабаром чутка про юного талановитого маляра з Ічні облетіла навколишні села, його почали запрошувати підновлювати ікони в церквах. У селі Мартинівка він художньо оформлював церкву. На той час Василеві виповнилося лише 15 років. Замовлення виконав успішно – батюшка та прихожани були задоволені його роботою. Це було перше публічне визнання творчості юного таланту.

Та минав час. Із приходом нової влади розпочалося переслідування церкви, і Василеві порадили більше не братися на церковний розпис. Треба було на щось жити, тож хлопцеві довелося не лише пасти гусей, а й працювати продавцем у крамниці. Господар, бачачи злиденні статки хлопця, вирішив подарувати йому костюм. Але, будучи сором’язливим і скромним, Василь відмовився брати дарунок безкоштовно. Тож на знак подяки він намалював господарю копію картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Картину розіграли в лотерею, а на отримані кошти придбали гарний костюм та черевики. Та бути продавцем – не його покликання.

Київський період Василя Швидченка

Коли в Ічні відкрили ремісниче училище, Василь Пилипович вступив до нього й провчився там два роки. Помітивши неабиякий хист до малювання, директор училища Василь Петрович Елланський порадив і дав рекомендацію вступати до Київського робітфаку, що діяв при Київському художньому інституті.

Найзаповітніші мрії юнака здійснилися – Василь вступив до навчального закладу в Києві. Радості не було меж. Коли 29 вересня 1931 року Василь вирушав на навчання, його проводжали родичі, товариші, сусіди, адже це була велика подія не лише для хлопця, а й для всіх рідних і знайомих: Василь їхав до Києва здобувати професію художника. Не кожному випадало таке щастя, та ще й у ті часи.

Після успішного чотирирічного навчання на робітфаку Василя у 1935 році, як одного з талановитих учнів, зарахували до Київського художнього інституту, де він навчався в живописно-монументальній майстерні Федора Кричевського. Його вчителями були метри українського мистецтва – відомі художники О. Шовкуненко, К. Трохименко, Бернард Кратко, М. Бойчук та інші. Особливо теплими словами Василь Пилипович згадував свого викладача Миколу Андрійовича Тищенка.

Десять років навчання в Києві дуже вплинули на світогляд і духовний розвиток юнака. У нього зміцніли крила, душа творчо горіла – хотілося творити й творити. У студентські роки довелося не тільки захоплюватися мистецтвом і тією творчою аурою, яка оточувала молодого митця, а й пережити страшні часи голоду 1932–1933 років, репресії, коли серед ночі в гуртожиток вривалися енкаведисти й забирали когось із товаришів-студентів.



Талановитий педагог та митець

Василя Пилиповича, як одного з шести найкращих випускників інституту, планували направити на роботу в столицю художником-монументалістом, але життя розпорядилося інакше. Війна, хвора мати, післявоєнні негаразди назавжди залишили його в Ічні. І це, з одного боку, було добре для нас, ічнянців, адже він значно ближче прилучив нас до мистецтва, викладаючи малювання та креслення у трьох школах.

Учні й донині згадують його з великою повагою та вдячністю. У спогадах вони говорять, що на його уроках звичайна класна дошка перетворювалася на справжній витвір мистецтва. Василь Пилипович виховав не одного художника. Проте сам він у розмовах і в душі сумував, що не живе в Києві, де залишилися його друзі та знайомі, де вирувало активне мистецьке життя. Тому влітку він часто їздив до свого товариша – поета й художника Г. П. Коваля, і вони на два-три тижні занурювалися у виставкове життя столиці.

Ічнянщина, оспівана в полотнах: золота осінь творчості Василя Швидченка

Малював Василь Швидченко все своє життя, але з особливою жагою припав до олівця, пензля та фарб у 1970-х роках, коли пішов на заслужений відпочинок. Так склалося, що за тридцять пенсійних років він створив більше, ніж за всі попередні. Це гарні портрети, прекрасні пейзажі, чудові натюрморти. Ніби спраглий до води, він поринув у творчу працю.

Брав мольберт і йшов у Безводівські поля та яри, до прадавніх курганів, вітряків, щоб назавжди увіковічнити їх на своїх полотнах. Із синівською любов’ю він оспівував рідну Ічнянщину, відомих людей нашої землі.

Найвідоміші живописні твори майстра: «Дуб Т. Шевченка в Качанівці» (1935), «Бугай Терен» (1940), «Другий яр за хутором Безводівка», «Племінниця поета Василя Чумака» (обидва – 1945), натюрморт «Яблука і квіти» (1950), «Плакучі верби» (1953), «Подвір’я художника» (1956), «Качанівка» (1959), «Письменник А. Дрофань», натюрморт «Дари осені» (обидва – 1968), «Майорський став» (1977), «Автопортрет» (1978), «З вікна майстерні» (1982), «Портрет А. Штепи» (1984), «У Книшевому ярку», «Зимовий путівець» (обидва – 1986), «Троянди» (1987), натюрморт «Риби», «Двір художника» (обидва – 1988), «Зимова тиша» (1992) та інші.

1991 рік став для Василя Пилиповича доленосним: за професіоналізм і високу творчу майстерність його прийняли до Національної спілки художників України. Рекомендацію до вступу подав його учень, наш земляк, Народний художник України Петро Олексійович Басанець, а також товаришка по студентських роках навчання в художньому інституті – Заслужена художниця України Тетяна Нилівна Яблонська.

На жаль, багато його мрій так і не здійснилися. 21 червня 2000 року, на 90-му році життя, Василя Швидченка не стало.

Мистецтво поза часом

Творчість Василя Пилиповича – приклад для майбутніх поколінь, приклад служіння рідній землі, своєму народові, Україні. Цілий ряд пам’ятників прикрашає площі й вулиці нашого міста та сіл громади. У 1953 році Василь Пилипович виліпив і відлив у бетоні свою першу об’ємну скульптуру – «Два воїни», яка встановлена на братській могилі «Воїнам-визволителям» на площі Шевченка, а також створив скульптурне погруддя письменника Анатолія Дрофаня та велику кількість пам’ятників героям Другої світової війни.

Деякі художні роботи митця зберігаються в Національному художньому музеї України (м. Київ), Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка» (Чернігівська область), Ічнянському краєзнавчому музеї, Чернігівському художньому музеї. Увіковічив Василя Пилиповича Швидченка у своїх кінофільмах і біографічній книзі «Співець рідного краю» його учень – письменник та кінорежисер Станіслав Маринчик.

Понад двадцять крил: педагогічний спадок Василя Швидченка

Понад 20 вихованців Василя Пилиповича успадкували його професію, закінчили художні училища й інститути та працюють професійними художниками, викладачами малювання й образотворчого мистецтва, архітекторами, дизайнерами, мистецтвознавцями.

Світла пам’ять Майстру, чиє серце завжди належало Ічні

Минають десятиліття, змінюються покоління, але спадок Василя Швидченка залишається невід’ємною частиною нашої громади. Кожна його картина, кожна скульптура – це освідчення в любові до рідного краю. Наш обов’язок сьогодні – не лише пам’ятати про великого земляка, а й берегти той мистецький вогонь, який він так щедро запалював у душах своїх вихованців. Низький уклін Майстру за талант, чесність і безмежну відданість Ічнянщині. Його шлях триває – у наших спогадах і в кожному новому поколінні ічнянських художників.

Джерело: газета "Трудова слава", за матеріалами Краєзнавчого музею Ічнянської міської ради

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)