Загиблий прикордонник Павло Рубей вважав, що не можна залишати війну дітям у спадок

Павло Рубей

Ніхто не знає своєї долі. Дасть вона крила, підніме, а де складе їх, коли і як – невідомо. Рідним Павла Рубея – мужнього захисника України – й донині не віриться, що не побачать його ніколи. Кохана Наталя розмовляє з ним досі. Діти Ольга і Андрій вірять: він зараз дивиться на них із неба і все знає. Їм треба бути сильними, адже тато казав їм: «Бережіть маму. Вона в нас найкраща». Згорьована душа Павлової матері Ганни Олексіївни плаче: «Діти не повинні втрачати життя раніше батьків». Вона попрощалася вже з другим сином…

Стукіт у двері 1 вересня 2025 року

Нащо вона відчинила двері цим людям із гірким сповіщенням? Наталії так хотілося рвучко зачинити їх, ніби відкинувши те, з чим вони прийшли. А може, це помилка?.. Раніше їй, місцевій журналістці, матері й дружини загиблих воїнів, розповідали про свої передчуття біди. У неї ж не було таких передчуттів. Чоловік сказав їй: «Буду не на зв’язку певний час. Зателефоную сам». І вона вірила, що все буде добре.

Востаннє вони розмовляли 22 серпня. Двадцять третього зранку написав, що виїздить на завдання. У сімейному чаті донька встигла відписатися, щоб був обережним. Повідомлення дружини він уже не прочитав. Прохання не телефонувати Наталя вперше за його службу порушила 26 серпня. Тоді вона ще не знала, що саме цього дня її чоловік загинув. Телефон мовчав ще тиждень. А 1 вересня на ганку ці люди зі звісткою, що назавжди змінила життя.

Ураз світ став іншим, перестав бути безпечним. Сім’я втратила свою опору. Дні стали сірі, а ночі довгі. Час пішов далі, а вони залишилися в тому серпні, який забрав їхнього найдорожчого. – Паша дуже беріг нас усіх, а себе, на жаль, не зміг. У грудні він хотів приїхати додому. Завчасно планував свою відпустку на день народження доньки… – гіркота слів Наталії обпікає. – Стати на захист України вирішив ще в перший день повномасштабної війни. Незадовго до цього приїхав із роботи в Польщі і вже не повернувся туди. Він довго і терпляче готував нас до свого вибору стати військовим. Був чоловіком м’якої сили – свою точку зору доводив не тиском, а аргументами. Паші було надзвичайно важливо, щоб ми з дітьми почули його, зрозуміли і прийняли його вибір. Щоб між нами не залишалося недомовленого. Інакше не могло бути, бо всі важливі справи ми завжди вирішували спільно. Він говорив, що війну не можна залишати дітям у спадок. Що вона надовго і торкнеться кожного, тож треба готуватися до цього й обирати, у яких військах зможеш бути корисним. Ми слухали і розуміли: це говорить його совість, його чоловіча гідність.

Він не чекав повістки і жодної не отримував. Та на його рішення вона й не впливала. Сам обрав Державну прикордонну службу України. Хоча завжди вважав найкращою – Державну службу надзвичайних ситуацій, якій віддав 17 років життя. Але й прикордонників поважав. Особливо шанував військову форму. Вважав, що недостатньо її вдягнути – треба бути гідним її. І він був. Декілька разів їздив у 105-й прикордонний загін імені Володимира Великого і помітно радів, коли нарешті став прикордонником. У нього змінився погляд і ніби розправилися плечі. Сім’ю ж заспокоював, мовляв, прикордонники практично не воюють – вони бережуть кордони країни. Вони вдавали, що вірять. Речі зібрані. Поїхали разом у Холми до родичів, щоб розказати, що невдовзі відбуде на службу. Хоча вони зрозуміли все й без слів. Підбадьорював рідних, неньку свою, щоб не журилася. А тоді служба. І за найменшої нагоди – сімейні дзвінки і довгі розмови про все на світі. А ще короткі відпустки. Остання – у червні 2025-го, на шкільний випускний сина. Незадовго до відправки на схід, про що не говорив родині до останнього. Щоб не хвилювалися.

– Красиві люди – красиві в усьому, і саме це вони завжди бачать навколо, – говорить Наталія. – Мій чоловік із тих, хто всюди помічав прекрасне. І навіть там, на Донеччині, у горнилі війни. Дорогою на схід записав коротеньке відео, як зароджувався світанок і сонце вставало з-за горизонту: «Ранок. Донеччина. Дивіться, яка краса!» Мені ще подумалося, ну яка там може бути краса… А він бачив. Після нашого перегляду відео видалив. Ми його не встигли собі зберегти. За цю красу й голову поклав. Разом із старшим сержантом Павлом Рубеєм із бойового завдання не повернулися ще двоє прикордонників: старший сержант Денис Шевцов із Івано-Франківщини та солдат Олег Туренок із Чернігівщини. Крім найближчих, мало хто знав, що чоловік Наталії на війні. Вони завжди жили за принципом: щастя любить тишу. І його рішення служити теж було не для розголосу. Тому багато їхніх знайомих не могли повірити, що Паша загинув на війні.

Тепло його руки

Павлу і Наталії судилося бути разом 27 років. Та коли знаходиш свою рідну душу, здається, не вистачило б і ста літ разом. Її заспокоює те, що вони все ж встигли сказати одне одному не лише головні слова, а й пожити, тримаючись за руки. Ніби простий і звичний цей жест – тримати руку коханої в своїй руці. Насправді в ньому було більше. Це про розуміння, підтримку і захист, про відданість і ніжність. Це про почуття без слів.

– Пам’ятаю, як влітку ми поверталися удвох із випускного сина, – пригадує Наталя. – Розпочинався новий день, але до ранку ще було далеко. Місто спало. Навколо – тиша. І – нікого. Навіть не вірилося, що зараз війна. Такі незвичні відчуття чомусь хотілося запам’ятати. Додому було неблизько, але ми навіть не помітили цієї відстані. Говорили, мріяли, тішилися і навіть не здогадувалися, що востаннє йдемо, тримаючися за руки.

Їхнє подружнє життя не було суцільним святом. Як і кожній сім’ї, доводилося долати власні труднощі. Доки дочекалися свого дому, змінили кілька орендованих квартир. А коли придбали будинок, не одразу переїхали, бо треба було сплачувати іпотеку, робити ремонт. Згодом обставини склалися так, що Павло ухвалив непросте для себе рішення покинути свою улюблену роботу в ДСНС, де працював з 1997 року, і поїхати на працю в Польщу. За 17 років у лавах рятувальників йому довелося працювати старшим інспектором, начальником караулу СДПЧ-31 і навіть очолювати професійну пожежну частину в Холмах. Колеги й досі пригадують, який порядок він тримав у своїх справах. І у думках та вчинках теж. У Польщі офіційно працював понад вісім років.

З біографії їхньої любові

Його біографія не займає навіть єдиного друкованого аркуша паперу: «Павло Іванович Рубей народився 30 червня 1973 року в селищі Міжгір’я на Закарпатті. У шкільні роки родина переїхала в Холми на Чернігівщину…» А далі – де навчався, працював і воював. Про сім’ю – дружину, доньку та сина.

Усе життя людини вміщається у декілька рядків. Тільки про любов у біографіях не пишуть, бо у документів – свій стиль. Таке зберігається лише в серцях і в пам’яті.

– Думка про те, що Паша буде моїм чоловіком, колись раптово з’явилася ще задовго до нашого знайомства, – розповідає Наталія. – Це була молодіжна поїздка. Ми поверталися додому автобусом, і я поспішала виходити, як раптом відчула, що хтось дивиться на мене, бо аж «горить» спина! Оглянулася перевірити. І справді, серед гучних розмов, гулу та сміху інших на мене пильно дивився Паша. Очей не відвів, посміхався. Не знаю чому, але в голові, як блискавка, зринула думка: «Це мій майбутній чоловік». Вийшла з автобуса, сама з цього посміялася, бо ми навіть не були знайомі. І забула. А зустрілися вже років за два. Паша взявся допомагати своєму другові, який хотів зі мною познайомитися. Натомість…знайомитися вирішив сам! Вона – студентка, він – рятувальник. Шість років різниці у віці. І – юність, сповнена найкращих почуттів! Почали зустрічатися, а згодом одружилися.

Діти – найбільша цінність

У 1999 році на світ з’явилася донечка Оля. Радість, невідома їм досі! І нові ролі, і нові відчуття, з яких по-справжньому народжувалася їхня сім’я. Наталія взяла академвідпустку. А за рік треба було продовжувати навчання. Про заочне тоді не йшлося, тож чоловік запропонував їй довчитися стаціонарно. На цей час основну турботу про донечку розділив із Наталиною мамою. Не кожен чоловік погодиться на таке. Але Павло вмів доглядати за дітьми з раннього дитинства, бо сам був найстаршим у сім’ї, де троє менших: брат і дві сестри.

– Траплялося, плаче донька серед ночі, ношу, гойдаю, а вона не перестає. Тільки Паша візьме на руки – одразу замовкає, – пригадує Наталя. – Навіть без слів вона відчувала його спокій. Павло носив тоді дитину на руках і точно не загадував наперед, що коли його донька виросте, він дуже пишатиметься своєю розумничкою, золотою медалісткою! І навіть не уявляв, що коли Оля закінчить Каразінський університет і працюватиме в Миколаєві, розпочнеться велика війна. Його дорога дівчинка не розгубиться, коли власник ресторанного бізнесу, де вона тоді працювала адміністратором, виїде за кордон. А вона разом із колегами швидко налагодить приготування обідів для наших бійців. Спочатку з того, що залишилося, а потім шукали продукти через волонтерів і за деякий час вже готували сотні порцій за день! І ні тато, ні мама не могли вмовити її швидше їхати додому.

Син Андрійко з’явився в родині Рубеїв, коли старшенькій було майже дев’ять років. Знову радість, яку не можна передати словами! Павло був із тих, хто відповідально ставився до батьківства. Дуже любив своїх дітей і завжди був на їхньому боці. Ніколи не тиснув і не намагався бути суворим, навпаки – з дитинства поважав їхню точку зору і заохочував до власної думки і самостійності. З гордістю казав, що діти виросли такими, якими вони з дружиною самі хотіли б бути. Перш ніж щось вирішити, вони радилися сім’єю. Усе дрібне і велике обговорювалося лише вдома, за родинним столом. Там і залишалося. Хто не вдома, завжди долучався до сімейних бесід по відеозв’язку. Так вони трималися єдиним цілим, де б не були. У них слово «люблю» ніколи не було зайвим. І для нього не треба приводів.

– У нас є сімейна традиція – проводжати одне одного, коли хтось іде з дому у справах. Навіть, якщо зовсім ненадовго і недалечко, у найближчу «Глорію» по хліб, всі кидають свої справи і йдуть проводити, – розповідає Наталія. – І якщо хтось з порогу вигукне: «Я йду!», поспішаємо обійняти, сказати «люблю» і побажати скорішого повернення. Це вже як сімейний ритуал, який означає: тебе чекають удома.

Яблунева гілка

Щоб мати уявлення про людину, треба подивитися, чим наповнена її душа. Павло змалку любив книги. З юності перечитав усе в селищній бібліотеці в Холмах і у приватних книгозбірнях своїх земляків, а з роками дістався електронних книг. От де було йому що обрати! Ще дуже любив ліс. І збирати гриби. Але наодинці, у тиші, щоб ніхто поруч не порушував цього заняття навіть голосом. Коли бував у лісі з сім’єю, просив бути обережними, щоб не зламали жодну гілку, не злякали жодну пташку, бо це вони тут удома, а люди – в гостях. Живе повинно жити.

Любив свій будинок і сад. Навіть тоді, коли квартирували у найманих оселях, доглядав чужі плодові дерева: обрізав, обкопував, позбувався шкідників, щепив.

– Сад біля нашого будинку Паша почав садити одразу, ще до того, як ми туди переїхали. Земля якась неродюча, та він не опускав рук, – згадує Наталя. – Досаджував, пересаджував, піддобрював. Уже зі служби завжди телефонував дружині, цікавився станом саду, радив деякі гілки обрізати, слідкувати за цьогорічними щепами.

Коли з останньої поїздки на схід повернувся додому, глянув на яблуню і сказав: «Треба додати ще кілька саджанців. Щоб дім і сад були сильнішими за будь-які бурі». Це була не просто турбота про дерева – це був знак надії на життя, яке обов’язково продовжиться.

Пам’ять і любов

Син згадує, як тато любив їх із сестрою. Інколи не казав цього прямо, але завжди показував своїм ставленням. Наприклад, після школи батько ненав’язливо радив йому пов’язати своє життя з ДСНС. І на те мав багато причин. Але Андрій обрав інший напрям – і вступив до Київського торговельно-економічного університету. Тато підтримав, бо вважав, що навчатися треба тому, до чого маєш хист.

А любов – вона у вмінні розуміти іншого. Батькове «Сину, ти наша надія і опора» – назавжди залишиться з Андрієм. Донька говорить, що тато був домом, ключі від якого були лише в мами. Довірити те, що тривожить, міг тільки дружині. А своїх дітей беріг від зайвих хвилювань.

– У мене від тата залишилося визначальне – його кров і те, що я – Павлівна. Усе своє життя звірятиму по ньому, бо він для мене – орієнтир. І завжди ним був. Багато таки залишив по собі Павло Рубей…

Жіноча мужність

Цей день, коли Наталія Рубей зважилася розповісти про чоловіка-батька і чоловіка-воїна, був для неї надзвичайно важким. Пів року вона готувала себе до цього. Здавалося, могла б написати й сама. Вона – майстриня пера. Скільки її чудових нарисів з’являлося на шпальтах корюківської «районки»!

Особливо хвилюючими були розповіді про патріотів-земляків, які віддали життя за Україну. Брала інтерв’ю у їхніх рідних, переймаючись цим болем, а, повернувшися додому, не могла заснути від почутого. Вона знає: найстрашнішим після втрати є відчуття гучної тиші після поховання та поминань. Порожнеча, яка відлунює болем. І любов’ю, яка бути не перестає.

Інтерв’ю в себе Наталя взяти не може. Хіба їй дорікати за це? А за те, що знайшла в собі сили розповісти про свого захисника, великий їй уклін. Назвемо це жіночою мужністю.

Джерело: газета "Маяк", Зоя Шматок

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)