Ірина Сільченко щодня чекає свого єдиного сина

Ірина Сільченко

Ранок у Ірини Сільченко починається з молитви за сина і вечір закінчується молитвою за сина Андрія. Мама просить Пресвяту Богородицю захистити від бід її кровиночку і молить Господа Бога повернути синочка живим. Андрій Сільченко з 15 липня 2024 року вважається безвісти зниклим.

— Саме того дня у мене було неспокійно на душі, бо він мав прийти додому у відпустку, але не відпустили, — згадує матуся. — Їх відправили з Харківської області на Луганщину для евакуації нацгвардійців. Як розповів знайомий невістці, там почався обстріл. Він пропав. 14 чоловік повернулись назад, а Андрійко мій не повернувся. Командир нам нічого не сказав. З тих, хто був з ним, ніхто нічого не бачив. Я живу надією. І вірою в Бога. Незадовго до цього син розповів мені свій сон: «Наче я прийшов у дідусів будинок, там стіл накритий, і дід покійний кличе мене поїсти гарячого. — Я не хочу, — кажу йому, — їсти. І пішов. І прокинувся». Він тоді мені подзвонив, що все добре. А з останнього завдання не вийшов на зв’язок. Місяць минув для мене як у тумані. Потім я звернулася до Бога.

Ірина Вікторівна народила синочка 21 травня 1996 року. Вона рано вийшла заміж, а у 19 років з’явився на світ її первісток. І, як виявилось, єдина дитина. Шлюб з батьком Андрія розпався, коли сину було 11 років.

— Покійний свекор радив назвати дитину Миколою, а я не схотіла, тож вирішили вибрати ім’я на першу букву алфавіту, — продовжує пані Ірина. — Це б зараз я звернула увагу на церковне свято. А тоді молода була. Покійна свекруха мені в усьому допомагала з Андрійком. Ми жили разом. Вона, по суті, замінила мені рідну маму, котра від хвороби померла, залишивши нас, чотирьох дітей, з моїм батьком. Він брав її заміж з трьома дітьми. Після її смерті тато помер через півроку. Свекруха була дуже доброю жінкою. Виняньчила нашого Андрійка. І він дуже любив дідуся з бабусею. Уже, як жили ми окремо, все бігав до них. Я добре навчалася у школі. І Андрій був старанним у навчанні. Вчителі не скаржились і на його поведінку.



Ірина Сільченко з сином Андрієм

Після дев’ятого класу син вступив у чернігівський коледж. Закінчивши його, почав працювати у Чернігові. У 2016 році пішов в армію. Був прикордонником. У 2018 році одружився, але розвелися. Внуків мені не народили. Працюючи на Новій пошті у Чернігові, Андрій зустрів там дівчину, і вони почали жити разом. Таміла, як і я, чекає свого Андрійка.

Коли почалася війна, то у листопаді 2022 року Андрій пішов у ТЦК і попросився у прикордонники. Служив відтоді у 105 прикордонному загоні імені князя Володимира Великого. Був на різних напрямках. Невістка зареєструвала, де тільки можна, про нього інформацію, їздили ми кілька разів у координаційний штаб. Я була на акції на підтримку військовополонених і безвісти зниклих у Шостці. Тепер акції проходять і у нашому місті. Невістка ходить на такі у Чернігові.

Ірина Сільченко виходить на акцію з полотном прапора прикордонників, на якому портрет її сина. І велике прохання матері: поверніть мені сина.

— Між нами сильний емоційний зв’язок: синочок усім зі мною ділиться і хорошим, і поганим, дуже мені довіряє. Ми можемо говорити на різні теми як друзі і посміятись можемо від душі. Андрій — добрий, чуйний, відповідальний. Для мене — найкращий.

Ірина Сільченко — сильна жінка, сама щодня у хвилюваннях за сина. Її старша сестра по матері у Шостці, куди нині проблемно доїхати, друга така ж сестра у Запоріжжі.

— Молитви мене рятують від розпачу, що інколи находить, — каже Ірина Вікторівна. — Я вірю і чекаю свого синочка.

Дякуємо Вам, пані Ірино, за щиру розповідь. Просимо Бога повернути до Вас Андрія живим. Хай вистачить сил і терпіння на час чекання.

Джерело: газета "Сіверський край", Тетяна Малай

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)