«Дубовий Гай став моїм раєм»: історія Яни Михайлюк, яка почала життя з нуля на Прилуччині

Яна Михайлюк з донькою Євгенією

Дубовий Гай милесенький, неначе й справді рай... Так про звичайне село на Прилуччині говорить Яна Михайлюк, яка з маленькою донечкою у жовтні 2024 року переїхала сюди на постійне місце проживання не тільки ховаючись від війни, а й за покликом серця. Саме з Дубового Гаю її чоловік Ігор, де живе його вся дружна родина. А познайомились вони ще задовго до повномасштабного вторгнення росіян, у мальовничому, тоді ще спокійному, Чернігові.

І СПІВАЛОСЬ, І МРІЯЛОСЬ…

Родом Яна з села Кудрівка, що на Корюківщині. Волею долі мама сама ростила доньку, тому змушена була шукати кращих заробітків за кордоном, а дівчинка часто проживала з бабусею. Справжньою родзинкою в особистості дівчини був красивий голос, а її улюбленим заняттям – співати. Тому всі шкільні роки її тісно пов’язані з художньою самодіяльністю.

Але так уже сталося, що після закінчення школи Яна не пішла здобувати професію за покликанням, а стала навчатись в Чернігівському ліцеї, здобуваючи спеціальність швачки – кравця. Та й там вона продовжувала співати, і пісні у її виконанні линули зі сцени не тільки ліцею, а й інших культурних закладів Чернігова…

Та доля продовжувала писати талановитій співачці свій сценарій. У Яни народилось її янголятко – донечка Женя, яка стала для неї найбільшим багатством, яким вона дорожить понад усе. Тому, коли зустріла та покохала по-справжньому молодого кухаря Ігоря, який працював в одному з чернігівських кафе, змушувала себе все зважити і, вагаючись з різних обставин, вирішила не поспішати. Зустрічались більше двох років. Неодноразово приїздила в Дубовий Гай до його батьків. І хоч серце підказувало по-іншому, а вся велика дружня Ігорева родина Михайлюків, з якою встигла подружитися Яна, вже обожнювала майбутню невістку, все ж узаконити стосунки так і не вийшло.

Та щасливий день 30 жовтня 2016 року закарбувався у пам’яті їй назавжди, коли Ігор зробив пропозицію Яні і надів на її палець обручку, яку вона не знімає до цього часу і яка їй допомагала в період чернігівського жахіття вірити в щось світле і щасливе. Бо те, що пережили вони з донькою взимку 2022-го важко описати…

ТЯЖКІ СПОГАДИ…

Зимовий ранок 24 лютого 2022 року мав би розпочатися в Чернігові, як завжди, із знайомої метушні у малосімейці гуртожитського типу на вулиці Музичній, де тоді проживала Яна з донькою у квартирі свого хрещеного (він же рідний дядько). Порушити міцний сон маленької Жені зразу не могла навіть пронизлива сирена, та миттю прибігла сусідка зі страшною звісткою: «Війна»… Подальші потужні вибухи примусили діяти швидко, бо з кожною годиною по Чернігову почали гатити так, що трусилися стіни і випадали вікна. Новини, що передавались один від одного, не заспокоювали, а додавали тривоги за дітей, які, не розуміючи, що сталося, юрмились біля зібраних валіз.

Почали переносити всі ковдри, подушки, теплий одяг, інші необхідні речі у новобудову, що знаходилась навпроти будинку і де було підвальне приміщення. Саме там всі облаштовували собі тимчасове житло, хоч, на скільки воно буде тимчасовим, ніхто не знав, адже з кожним днем ситуація погіршувалась. Яна намагалась не показувати тривогу, адже донька стежила за кожним її рухом і відчувала все. Тільки не знала, на скільки все це серйозно, бо її мама залишилась одна – однісінька, адже бабуся Інна за кордоном, а шлях маминому хрещеному, який мав повернутися за ними, переправивши свою сім’ю в село, вже перерізаний війною.

А у квартирах згодом зникла вода, добре, що її привозили машиною у Троїцьку церкву. Та піднятися з підвалу було все небезпечніше. Також доставляли воду волонтери, які відчайдушно намагалися хоч чимось допомогти. Страшніше всього було дивитися у вічі чотирирічної Жені, яка просить їсти, а дати було нічого. Коли трохи стихало, щастило піднятися на другий поверх, де залишилось трохи картоплі, моркви та буряка. Як встигали, варили якусь страву і бігли знову в укриття. Все м’ясо, яке було у всіх в холодильниках, довелося викинути через відсутність електроенергії.

Жителі були поєднані неабиякою дружбою і взаємовиручкою. У кого були яблука, печиво чи якась цукерка, все віддавали дітям. Дякували Богу, що у квартирах ще не був відключений газ, хоч скористатися ним було нелегко.

«Головне, що у нас були гроші, - говорить Яна, - але купити за них нічого ми не могли, навіть хліба. Полиці чернігівських магазинів були порожні, в аптеках відсутні ліки, а дорожнє сполучення – немислиме. Нам із донькою дуже допомагали сусіди з першого поверху, у яких була велика сім’я. Ми в підвалі щільно лягали, дітей клали посередині, накидали на себе все, що можна, щоб зігрітись. Пізніше дізнались, що їх Альоша загинув, захищаючи Україну».

Коли березневе сонце трохи пригрівало, піднімали дітей подихати свіжим повітрям. « Але одного разу почули несамовитий крик, - згадує Яна, - і швидко побачили двох людей - в одного з них були відірвані ноги, в іншого – рука. А ще загинула мала дитинка. Від такого жаху ставало неймовірно страшно».

Мама і бабуся Інна перебували в Чехії і мало не втрачали розум, не знаючи, як допомогти доньці з онукою. Але, коли вони дуже захворіли, якось вдалось через знайомих волонтерів передати ліки. Тільки через місяць дали воду в квартири, почали пробувати пробратися наверх, щоб помитися. Все ж небезпека чатувала на кожному кроці, де б не перебували. І тільки 13 квітня вдалося вибратися з підвалу. З рідної Кудрівки приїхав Янин хрещений, щоб перевезти в село її з дитиною. Мало не на колінах просив у них вибачення, що тоді, 24 лютого, під обстрілами він не встиг їх вивезти з Чернігова в село. Тоді зробивши дві ходки автомобілем з дітьми та батьками, намагався повернутися ще в Чернігів і за Яною з Женею, але всі дороги вже були перекриті. А на очах загиблі…

А СПОКІЙ ТІЛЬКИ СНИВСЯ

Переїхавши в Кудрівку, у Яниної бабусі жили 2 роки. Прабабуся дуже полюбила добру і щиру правнучку Женю, яка, загартована війною, була не по роках мудрою і надзвичайно щирою та доброю. Після перенесеного жахіття в Чернігові, сільський спокій попервах здавався раєм. Та війна нагадувала про себе і тут, бо село вважається прикордонним. Яна, попри все, почала в Будинку культури займатись художньою самодіяльністю, готували концерти, в тому числі й благодійні. Інколи листувались з мамою Ігоря, обручку якого берегла всі ці роки. Лідія Миколаївна розповіла, що син зараз вдома, вже не працює в Києві, де був встиг і одружитися, але через місяць розлучився, бо не зміг ніяк забути свою Яну.

"Ото ж, збирайся до нас на Прилуччину, переселяйся подалі від війни з дитиною, ми тебе дуже чекаємо", - запрошувала майбутня свекруха.

А коли зателефонував Ігор особисто, та почула Яна його голос, то і все….

«От тільки концерт 18 жовтня відбуду, зразу й приїду», - пообіцяла вона.

«Не передати хвилювання, як їхала з двома пересадками, мало не втрачаючи свідомість, бо розуміла, що їду не звідано куди, але відчувала, що мене там чекають і люблять. А на вокзалі у Прилуках, як побачила, що зустрічає свекруха, то була так приємно вражена, що не знала, чи чемодани нести, чи її цілувати», - захоплюється спогадами Яна. А як у двір зайшла та Ігоря побачила, то все…Ніби ми й не розлучались ніколи, ніби й не було тих років прожитих нарізно».

НЕ СВЕКРУХА, А МАТИ

«Прожили ми з батьками Ігоря один рік. Це велике щастя - мати таку свекруху. Я її з першого дня мамою називаю, бо вона дуже мудра: і навчить, і пожаліє, і розрадить, і захистить. Для мене вона – взірець у всьому, моє золото, моє багатство. Коли почали в Дубовому Гаю приглядатись, щоб хоч яку хатинку купити, то ходили теж з мамою. Прислухались і порад людей та старости села В’ячеслава Івановича Грязного, який в усьому поспішав допомогти. Коли зайшли в одну хатину, я зразу сказала, що це те, що потрібно. Отут кухня буде, а там шафа стоя тиме, під стіною - диван, а ось тут каву питимемо… Ігор ще сумнівався, можливо, більшу потрібно б купити… А мама відразу на мій захист стала, мовляв, як жінка сказала, так і повинно бути», - ділиться сокровенним Яна.

«Купили хату, яку по суті й подарували нам мама з батьком, - продовжує згадувати. - Але виявилось, що не завадило б ремонт зробити, бо жила в ній старенька бабуся. То й вирішив Ігор в Київ податися підзаробити коштів».

Але Ігоря мобілізували. Територіальний центр комплектування у Києві направив чоловіка для проходження навчання на Львівщину. І відтоді всі вони стали жити від його дзвінка до дзвінка. На мобілізацію чоловік відреагував спокійно. - Треба, значить треба. От тільки як зателефонував Яні з Києва, що забирають, вона мало не втратила свідомість…

Нелегко було й мамі Лідії почути цю звістку, адже вже один старший син Сергій несе нелегку службу в ЗСУ. Нині Ігор б’є ворога на одному з бойових напрямків. Тільки вибирається вільна хвилина, відразу телефонує, щоб почути рідних.

Так сталося, що саме при розмові з журналістами, Яні пощастило почути у слухавці до болю рідний голос : «Люблю тебе, кохана!».

Яна настирливо «досліджує» календар, який повісила на стіні і відмічає кожен день служби. Ігор приїздив у відпустку. І була вона знакова і незабутня. Командир відпустив бійця на власне весілля. 29 листопада 2025 року Ігор та Яна офіційно одружилися. Женя дуже зраділа за маму і татка і була чи не найголовнішим свідком всіх урочистостей. Донька не відходила від наречених, була в центрі всіх світлин. Нещодавно Євгенія з особливою гордістю розповідала нам, який у неї мужній тато, котрий скоро обов’язково повернеться і вони заживуть щасливо. Вона зізналась, що дуже любить малювати і мріє стати художником.

А ще показала, який красивий шкільний портфелик купила їй бабуся Ліда, а бабуся Інна вислала з Чехії фломастери і розмальовки. А які смачні у бабці Галі вишні, тільки кислуваті, то, певно, від війни і стрілянини - переконана дівчинка. А ще Женя зізналась, що вона із великим задоволенням ходить у школу в Дубовому Гаю, де у неї улюблена вчителька Олена Володимирівна і тепер дуже багато друзів. Серед них найвірніша Вероніка, а ще Софія, Мілана, Ваня, Максим та інші.

Всі малюнки Женя ретельно зберігає в окремому пакеті. А ще є секретний альбом, де дівчинка пише секрети, в яких відображені всі її бажання. Деякі з яких вже збулися, наприклад, мати собаку - є Ельза та Елька. А красивого котика Бублика подарували їм на новосілля. А от про рибок і папугу Женя ще тільки мріє. А ще найзаповітнішою її мрією є, щоб татко Ігор приїхав назавжди до них і ніколи вже не відлучався на війну.

«В ДУБОВОМУ ГАЮ Я СТАЛА ЩАСЛИВОЮ»

Так про себе говорить Яна Юріївна Михайлюк.

– Бо маю я чудову сім’ю, з двох поколінь, де мене цінують і поважають. Ще маю велику любов, яку побажала б кожному, бо живу з таким чоловіком, котрий є надійним і справжнім захистом, з яким ніколи не сварились, який мене ніколи не принизив і не підвищив на мене голос. Я маю найкращу люблячу донечку Євгенію, якій комфортно і вдома, і в школі. Я маю улюблену роботу, яку так хотіла. Тепер займаюсь справою, яка мені до душі. А ще мене оточують найкращі сільські жителі дубовогаївчани. І сусіди до душі: Ігор – переселенець з Луганщини, Оксана – киянка.

От тільки б не війна. Так мріється, щоб настав мир. Щоб повернулись кохані, батьки, сини, брати. Щоб зібратись всім разом в альтанці, де б дзвеніли щасливі дитячі голоси під мирним небом дубовогаївського раю…

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Лідія Опанасенко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)