Він завжди хотів літати, підкорити небо — і небо забрало його назавжди: пам’яті військового Олега Козаченка

Олег Козаченко

25 вересня 2020 року, в авіакатастрофі під Чугуєвом загинуло 26 військових, серед яких – 40-річний городнянець Олег Козаченко. Втрата коханої дитини для матері – то вічний біль, який не минає, а тільки сильніше з роками в’їдається в душу. Ми розмовляємо у Стовпівці з мамою Олега, 67-річною Валентиною Козаченко.

– Я сама родом з Картавецького, – розповідає жінка. – Коли одружилися у 1978 році з моїм чоловіком Михайлом, жили сім’єю у Городні. У 1979 році у нас народилася донечка Нонна, а у 1980 – менший синок Олег. Працювали ми обоє на телевізійному заводі «Агат», отримали квартиру від виробництва. Олег ходив у міську школу №1. Він був дуже позитивним хлопчиком. Мав багато друзів. З усіма спілкувався – був у нього товариш з Чернігова, то Олег у віці, мабуть, 13 років, до нього в гості у обласний центр велосипедом їздив. Завжди усміхався. Його посмішка була особливою, я й зараз її постійно бачу перед собою.

Валентина Євгенівна згадує, що їхня оселя завжди була наповнена дитячими голосами: Олег часто приводив друзів додому. Буває, напече мати солодощів, а Олег каже: «О, усім вистачить. Хлопці ж теж смачненького хочуть. Як я сам їстиму?». Часто друзі залишались у гостинній родині з ночівлею. І Олег годинами пропадав у сусідського подружжя Скойбедів, де підростали два їхні онуки – Павло і Женя. Було, Валентина вже поночі повертається з другої зміни, а сусідка махає рукою: «Та не буди Олега, вже сплять всі утрьох. Набігалися…» Позитивний настрій супроводжував Олега усе життя. Він допомагав йому долати всі сходинки, об’єднував довкола нього людей.

– Після школи син пішов на строкову службу, – розповідає пані Валентина. – Служив у Миколаївській області, у ракетних військах. Мабуть, тоді вже плекав мрії пов’язати свою долю з авіацією. Бо коли повернувся зі служби, недовго побув дома – поїхав ніби у гості до моєї сестри у Чугуїв. Її чоловік був прапорщиком в авіаційному полку. От Олег там і підписав контракт на службу. А потім, вже працюючи, навчався. Спочатку служив бортовим механіком, а після закінчення Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба – бортовим авіаційним техніком, офіцером. Безмежно радів і пишався цим. Дзвонив мені і казав: «Мамо, я вже не позаду сиджу. А попереду, з пілотами. Запускаю ось це кнопками!».

Олег працював з курсантами, навчаючи їх тонкощам авіаційної справи. Молодь тягнулася до нього. Він умів підбадьорити посмішкою, жартами, від яких у юних майбутніх авіаторів виростали крила. У відпустку приїжджав до батьків, які вже перебралися жити у Стовпівку, звідки родом був тато Михайло, залишивши квартиру у місті доньці з її родиною.

– Син часто приїжджав не сам, – каже мати. – На той час він вже був одружений. Жили вони з Мариною у Харкові. На роботу Олег власною автівкою їздив у Чугуєв. Вже й онука ми дочекались. У 2013 році народився наш Матвійко. Хлопчик дуже любив гостювати і у нас з дідусем у селі, і у Нонни у Городні. А ще Олег привозив до нас своїх товаришів по службі. Він так любив село, спішив нам з батьком допомогти по господарству. А товаришів своїх з Харкова та Чугуєва водив у стовпівські ліси по гриби, яких тут рясно родить. Хлопці мені весь час розповідали про його доброту і неконфліктність, жартували: «Євгенівно, а ваш син взагалі вміє сваритись чи підвищувати голос?». Ніколи й ні з ким він не мав конфліктів. З самого дитинства – ніколи ні на кого не скаржився, не ображався. Посміхався – і все.

У 2014 році Олег за власним бажанням визвався їхати на Донбас, де вже розгоралось АТО. Батькам він про те одразу не сказав. Дізнались уже потім.

– Для нього це було дуже важливо, – каже Валентина Євгенівна. – Він пишався тим, що безпосередньо долучився до боротьби з окупантами. Це був його особистий внесок у захист України. Подробиць ніяких тих дій не розповідав. Але мав державну відзнаку «За участь в АТО», якою особливо пишався.

Того трагічного дня 25 вересня 2020 року Олег мав здійснювати з екіпажем і курсантами навчальний політ. На борту АН-26 було 27 людей: досвідчені офіцери та зовсім юні курсанти, серед яких були й хлопці з Чернігівщини – 22-річний Микола Микитченко та 19-річний Дмитро Донець. Напередодні Олег дзвонив батькам. Ніби жартома розповідав про старенький літак, на якому мали вчити курсантів.

– Він почав розмову з того, що повідомив, що переказав нам трохи грошей: «Мамо, ви ж вікна там зібрались у хаті міняти, я хочу допомогти». Він завжди такий був – за найменшої нагоди спішив допомогти нам. А потім розповів про майбутній навчальний політ. Я й не розчула в його голосі тривогу. Жартував: «Ой, нам таку ржавчину дають, їй, напевне, років сто. Після останнього капремонту років 25, мабуть, не піднімався у небо», – сміявся. Я ж казала: «Ти ж там парашут вдягай, як треба буде стрибати – стрибнеш». А він сміявся у відповідь: «Та як же їх усіх кину?» За кілька тижнів Олег мав приїхати у відпустку до нас. І ми жили в очікуванні тієї щасливої днини. Але доля розпорядилась по іншому…

Ніхто з тих, хто того дня піднімався на борт літака, не очікував, що цей навчальний політ майже для всіх них стане останнім. ДБР та Міноборони потім оприлюднять інформацію, що під час польоту виникли технічні неполадки – відмовив датчик у лівому двигуні. Літак за навчальною програмою робив коло, сідав і знову злітав. Таким чином він зробив п’ять підйомів і п‘ять посадок. Шостий підйом виявився фатальним. За даними розслідування, яке проводило СБУ, навчальні польоти розпочались о 18.50 і мали тривати до 22.50 години.

О 20.38 командир екіпажу доповів про відмову лівого двигуна, о 20.40 – запросив захід на посадку, о 20.43 пройшов дальній привод, а о 20.45 сталася авіакатастрофа. З 27 людей, які перебували на борту, було 20 курсантів Харківського університету Повітряних Сил ЗСУ імені Івана Кожедуба і семеро – члени екіпажу. З усіх вижив тільки один курсант – В’ячеслав Золочевський. Його від вогню захистили уламки фюзеляжу. Про страшну трагедію батькам повідомила донька Нонна, з якою зв’язалось керівництво Олега. Подальші події Валентина Євгенівна пам’ятає як у тумані.

– Марина спочатку хотіла, щоб поховали Олега у Харкові, – каже вона. – Але потім ми домовились, що привеземо сина сюди, у місто його дитинства Городню. Тож я поїхала за своєю дитиною, щоб привезти додому назавжди. Я погано пам’ятаю ті дні. Згадую лише – віддавали нам тіла у трунах на аеродромі, біля літака. На Чернігівщину на борту ми повертались ушістьох – ще дві нещасні мами, я і троє наших синів у трунах. З нами були лікарі. Не знаю, як витримало все те серце. Одна мама курсантика була наймолодшою з нас, вона весь час була на межі свідомості. По приземленню нас вже чекали ритуальні служби. З аеродрому під Черніговом всі наші діти вже роз’їхались – кожен до себе додому.

Згадує мати, що в Олега був товариш і кум – теж Олег. Вони завжди йшли разом по життю, ділили навпіл усі тривоги й радощі. І служили разом, щодня пліч о пліч. І в той злощасний рейс відправились разом. Так і на омріяне у мріях небо пішли удвох – два Олеги, два куми, два товариші по життю. Валентина Євгенівна гортає болючі спогади. Сидимо з нею у затишному клубі в Стовпівці. Сюди жінка часто ходила на репетиції місцевого вокального ансамблю «Веселка». Відколи втрати сина засіла глибоким болем у серці, більше не співає. Бо душа втратила голос і здатність відчувати щось інше, крім пекучого горя.

– Олег любив футбол, любив риболовлю. Завжди, як приїжджав, з батьком рибалили, – каже вона. Тоді замовкає, тихцем витираючи сльозу, стримує тремтіння голосу і продовжує: – Йому до пенсії залишалось три роки. Казав: «Мамо, як піду на відпочинок, відкрию власну справу. Частіше приїжджатиму до вас. З батьком на риболовлю ходитимемо». А вийшло он як… Синочка свого, Матвія, тільки й встиг до першого класу відвести. Дитя батька тепер знає тільки зі спогадів, наших розповідей, світлин…

Матвій з мамою нині за кордоном. Виїхали, тікаючи з Харкова від жорстоких обстрілів. Валентина Євгенівна їздить до них – перевідатися, подивитися на онука, який нагадує свого татка у дитинстві. І Марина з сином приїжджали позаминулого року, гостювали у дідуся з бабусею і у Нонни.

Цьогоріч знову збираються приїхати. Тут їх з нетерпінням чекають – побачити, наскільки підріс і подорослішав Матвій, якому вже 13 років, обійняти тих, кого їхній син любив понад усе. Ніби доторкнутися серцем і душею до тих днів, коли ще не сталось непоправного, коли син ще міг ступити на поріг і зі своєю незмінною посмішкою сказати: «Мамо, тату, я приїхав, зустрічайте!»

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)