Житель Городнянщини вирізьбив триметрового мамонта за три тижні

Олександрові 54 роки. Родом він із Городнянщини, певний час (ще з батьками) жив у Козельці, потім у Чернігові. 2005 року оселився на Куликівщині. Зараз працює слюсарем на газовій дільниці.

— Різьбою по дереву я захопився років у 13–14. Почав вирізати фігурки. Побачив на картинці — відтворив. Першою моєю роботою була голова козака, вирізана звичайним кухонним ножем, — розказує майстер. — Умовив батьків, щоб після 8 класу відвезли мене в Косів Івано-Франківської області вступати на різьбу до технікуму (нині це Фаховий коледж Косівського державного інституту декоративного мистецтва. — Авт.). Було 5 екзаменів. Я не вступив. Засмутився.

Пішов у Чернігівський педінститут на вчителя трудового навчання (після його закінчення пів року працював у школі, потім — майстром виробничого навчання в Чернігівському 6-му профтехучилищі, керівником гуртка різьби по дереву в Тупичеві на Городнянщині). І тепер я ні грама не шкодую, що не відучився там, де хотів. Кожна школа, яку ти проходиш, залишає відбиток на майстерності. Я бачив роботи тих, хто закінчив косівський технікум, — вони схожі. А важливо мати власне бачення, стиль.

Я різьбярства навчався так: то книжку візьму в бібліотеці, почитаю, то в когось підгляну. Пізніше з’явився інтернет, то стало простіше. Пробував, вишукував, їздив у відрядження — працював у столярних майстернях. Там набирався знань, досвіду. І виробив власний почерк. Хтось робить краще за мене, хтось гірше, але так, як я, не зможе ніхто.

Скільки з-під його руки вийшло виробів, Олександр не рахував. Вони роз’їхалися в різні куточки України і навіть за кордон, зокрема у Францію і Польщу. В доробку майстра — скульптури, панно, меблі та їх елементи, двері і навіть іконостаси.

— Два моїх є в Козельці, а ще — у Тупичеві і в селі Великий Листвен (Городнянщина). Там великий іконостас — 9,2 на 6,5 метра. Робили його ми довго, вирізали майже все удвох із підсобником (раніше я, бувало, працював із
колегами, друзями).



«ВИМИРАЄМО, ЯК МАМОНТИ…»

— Мамонта для Мезинського парку я змайстрував перед початком повномасштабної війни. Це мені запропонував голова Понорницької громади Віктор Іванович (Іващенко. — Авт.). Спочатку я зробив макет — маленьку фігурку (образ мамонта сам прийшов у голову). Тоді вже на місці втілював ідею. Працював у селі Авдіївка на території сільгосппідприємства. Мені допомагали хлопці на пилорамі.

Матеріал для мамонта — верба, осика. Збирав скульптуру по шматочках. Бивні робив окремо. Вирізав спочатку бензопилою, потім іншими інструментами. Заввишки мамонт — близько трьох метрів. Я залазив на нього драбиною. Робив його три тижні.

Після мамонта ще вирізьбив кілька скульптур на територію авдіївського дитсадка. Ось одна з них, — Олександр показує фото лавки у вигляді такси. — Мої дві роботи (пташка на кшталт жар-птиці і годівничка для білочок) є в парку дерев’яних скульптур в Ірпені на Київщині. Я працював вдома, а потім туди їх відвозив.

У себе в Баклановій Муравійці сарай переобладнав під майстерню. У ній є верстат, циркулярка, фуганок, рейсмус, фрезер, перфоратори, ручні інструменти. Для мене найкращий подарунок — якийсь інструмент.

А сам майстер, звісно, дарує багато своїх робіт.

— Думав-думав: ну чим здивувати друга-різьбяра? І зробив для нього таку фігурку — рука тримає стамеску.

Олександр гортає далі фотоальбом зі світлинами своїх виробів:

— Скульптуру банщика купили в село Гаврилівка під Київ. Козака (із промовистою комбінацією з трьох пальців. — Авт.) я зробив у 2014 році — як послання ворогам, мовляв, дулю вам, а не Україну! Інший козак їздив по виставках, мені розказували, що третій Президент України Віктор Ющенко його і за чуба смикав, зрештою цю скульптуру купили в Одесу.

Ця пара закоханих, вирізьблена ще у 2010-му, висить у нас вдома. Спочатку я намалював ескіз, а потім вручну вирізав лобзиком. Панно дружині дуже подобається, вона не дозволяє його ні продавати, ні дарувати.

В Олександровій майстерні багато всього цікавого: готові вироби, заготовки для майбутніх шедеврів і просто шматки дерева.



— Іноді є конкретне замовлення, і я під нього шукаю матеріал.

Часом спершу щось бачу, а тоді вже придумую, що з цього зробити. Ось знайшов два корчі, з’єднав їх, із того боку трошки повирізав, а тут лишив, як створила природа, — і вийшов такий світильник. У єдиному екземплярі. Це теж майбутній світильник, тільки він буде іншим (може, всередину пташку посажу чи квіточку). Це замовлений осетр, готовий для відправлення. Він, як і світильники, з дуба.

А це забрав у знайомого в Ніжині столик, який був йому не потрібен, хочу відреставрувати. Такі столи робили ще до революції — більш ніж сто років тому.

Олександр дуже вболіває за українське різьбярство.

— Цієї справи в нас ніде не рекламують, не спонсорують, і, на жаль, вона завмирає. Нещодавно говорив із колегою, то він сказав, що ми — різьбярі — вимираємо, як мамонти… Шкода! Подивишся, що китайці, індуси витворяють із дерева — клас! У них цілі цехи отакої ручної роботи. У нас є різьбярі, але не кожен робить скульптури — для цього потрібне особливе бачення.

Майстер сподівається, що справа його життя знову стане популярною. Для цього, переконаний, треба, щоб на неї звернула увагу держава і щоб різьбярством зацікавилась молодь.

— Думаю: кому б передати свої знання і вміння?.. — розмірковує Олександр.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)