Микола Мурашко з Чернігівщини врятувався сам і допоміг втекти 22-м полоненим в'язням

Микола Мурашко

Його мали розстріляти 24 грудня 1942 року разом з іншими пораненими військовополоненими. Для їхньої страти виділили всього чотирьох есесівців — думали, стількох достатньо, щоб упоратися з каліками. А він не здався. Напав на неозброєних катів, двох із них застрелив із їхньої ж зброї, втік сам і дав шанс врятуватися іншим…

Ця історія втечі бранців з-під розстрілу під Бердичевом відома з німецьких документів — вони були серед матеріалів Нюрнберзького процесу. А її герой — Микола Мурашко, наш земляк із села Вересоч (тоді Ніжинського району, нині — Куликівської громади Чернігівського району).

Український переклад його свідчень журналістам надала старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України Тетяна Пастушенко, яка досліджує долю радянських військовополонених у роки Другої світової війни, історію німецьких таборів на території України. А незадовго до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом ми поспілкувалися з дочкою Миколи Герасимовича Людмилою Лівенко, яка живе у Дроздівці тієї ж Куликівської громади.

БАТЬКОВА ІСТОРІЯ

Людмилі Миколаївні 77. Вона — заслужений працівник освіти України, пропрацювала директором Дроздівської школи майже 30 років, а взагалі педагогічного стажу має понад 50 літ (викладала англійську мову і досконало знає іспанську).

— Я вважаю, що батько народився вперше 14 грудня 1914 року, а вдруге — 24 грудня 1942-го. Скільки разів я чула від нього історію втечі з-під розстрілу! Свій вчинок він героїчним не вважав, але дуже хотів, щоб ми, його діти, про це знали.

Почну з передісторії. Татів батько, дід Герасим, був середняком, мав три десятини землі, худобу. Таких тоді розкуркулювали, висилали. Діда добра людина попередила: «Цієї ночі прийдуть по тебе». І він устиг утекти. Добрався аж на Далекий Схід. Коли там влаштувався, то баба Тетяна із двома дітьми (моїм татом і його сестрою Дусею) приїхала до нього. І батько в армію йшов із Далекого Сходу. Забрали його боцманом на монітор «Смоленськ» Пінської військової флотилії. Поки він служив, батьки повернулися додому у Вересоч. У відпустку тато приїжджав до них уже туди.

Коли почалась війна, батько брав участь у боях на річці Прип’ять і наприкінці серпня 1941 року поблизу Чорнобиля зазнав поранення в ногу (йому роздробило колінну чашечку). Його в непритомному стані німці захопили в полон. Майже рік тримали в таборі для військовополонених у Житомирі.

Далі історію подаємо з вуст самого Миколи Герасимовича — із тих самих свідчень:

«Восени 1942 року, здається, в листопаді, нас перевезли автомобілями до міста Бердичів, розмістили у двоповерховій цегляній будівлі на території колишньої військової гарнізонної частини, яка розміщувалася приблизно за 400 м від шосе, що вело з Бердичева до Білої Церкви. Це місце називалося Лиса Гора. Будівля не була обгороджена, нас охороняли лише поліцейські, а їхні німецькі начальники приїжджали час від часу з міста...»

У наданих нам Тетяною Пастушенко матеріалах є також свідчення есесівців (СС, нім. Schutzstaffel — охоронні загони). У них зазначено, що в Бердичівському виправно-трудовому таборі СД (нім. Sicherheitsdienst — служба безпеки) перебували 78 військовополонених — тяжкопоранених інвалідів війни: у когось не було обох ніг, у когось — обох рук, у когось — однієї кінцівки. Деякі були з усіма кінцівками, проте мали такі тяжкі поранення, що не могли виконувати жодної роботи. До 70 непрацездатних бранців було вирішено розстріляти. Виділили вантажівку з водієм і трьох есесівців, які вже брали участь у масових стратах, у тому числі й тисяч євреїв, зокрема в Бабиному Яру. Зі зброї німці взяли автомат, автоматичну російську гвинтівку, пістолет і карабін.

НА РОЗСТРІЛ

Читаємо далі свідчення Миколи Мурашка:

«24 грудня 1942 року вранці до кімнати, де я перебував разом з іншими тяжкопораненими військовополоненими, увійшли високий молодий німецький офіцер і невисокий перекладач у цивільному одязі. Через перекладача офіцер повідомив, що нас повезуть автомобілями до шпиталю. Після 12-ї до будівлі під’їхали дві відкриті німецькі вантажівки. Я почув наказ: «Вийти і завантажити на машини військовополонених з ампутованими ногами». Через вікно я бачив, як поранені допомагали один одному і залазили на машини. Із нашої кімнати також виповзло кілька безногих полонених.

Після цього машини відвезли першу групу і через 1,5–2 години повернулися. Тоді і мене разом з іншими військовополоненими завантажили на машини. Разом зі мною їхав поранений у груди полонений та інші... «Ми їхали шосе приблизно 5–6 км у напрямку, протилежному Бердичеву. Потім машини повернули ліворуч на вузьку дорогу і їхали нею приблизно 1 км до невеликого лісу. Далі вони повернули праворуч і поїхали полем до неглибокого яру, що тягнувся паралельно дорозі. У цей момент нам усім стало зрозуміло, що нас везуть не до шпиталю, а на розстріл.

Машини зупинилися біля великої ями, викопаної внизу яру. Машина, на якій сидів я, стала приблизно за 15 метрів навпроти ями. Яма була розміром приблизно 4×3 метри, з неї стирчали палиці і милиці. На краю ями стояв німецький офіцер з автоматом. Імовірно, він перебував там іще з моменту привезення першої групи полонених. Із кабін вийшли два німецькі офіцери. Один був молодий, у новій формі, він підійшов до задньої частини машини і відкрив її. Другий був старший, худорлявий, у зношеному плащі, дістав пістолет і зарядив його.

Після цього молодий офіцер щось сказав старшому німецькою і потім ламаною російською наказав полоненим виходити з машини. Я пам’ятаю, як у машині піднявся нелюдський стогін, бо всі зрозуміли, що їх зараз уб’ють.
Двох полонених вивели з машини, вони підійшли до ями. За ними пішов старший офіцер із пістолетом. Полонені стали на краю ями, і офіцер по черзі вистрілив їм у потилицю, після чого вони впали в яму. Таким самим чином було розстріляно ще двох полонених.

Я, поборовши перший страх, зрозумів, що маю боротися за життя до останнього. Я гукнув молодого офіцера і жестами підкликав його до машини. Він підійшов, я перевалився через борт на нього, схопив гвинтівку, потягнув його на себе, щоб захиститися від другого офіцера. У цей момент один із моїх товаришів ударив молодого офіцера палицею по носу. Той упустив гвинтівку і впав. Я його застрелив. Полонені повалилися з машини, старший офіцер відкрив по них вогонь із пістолета. Другим пострілом із гвинтівки я вбив і його.

Офіцер, що стояв біля ями з автоматом, побіг до машини, але я вистрілив у нього, і він упав (від шоку, а не від поранення — авт.). Полонені почали тікати, спускаючись у яр. Двоє німців побігли вздовж яру. Я відкрив по них вогонь: одного вбив, другий сховався. Разом з іншим полоненим я добрався до якогось села (Хажин — авт.) і через два тижні дістався додому».

Микола думав, що вбив трьох гітлерівців, але насправді двох: вижили водій і той, хто страчував полонених — він намагався стріляти у втікачів. Зі свідчень есесівців, із 28 ув’язнених, привезених для страти в другій партії (у першій було 18 бранців), чотирьох застрелили в ямі і двох — під час втечі, а решта 22 змогли втекти. Згодом у тому ж місці стратили решту 20 бердичівських військовополонених.

ІЗ ХАЖИНА ДО ВЕРЕСОЧІ

Про порятунок і батьків шлях додому розповідає Людмила Миколаївна:

— Батько поповз городами і постукав в одну з хат. Відчинила жінка. Він сказав: «Ми втекли з-під розстрілу. Допоможіть мені!» Хазяйка знайшла йому одяг (це ж була зима, то й полушубок, і валянки, і шапку дала), а його смугасту робу спалила. Зібрала йому харчів і сказала: «Втікай, синку, бо будуть же облави, вас шукатимуть». І батько пішов. Говорив, що десь зустрів полоненого на прізвище Бородачов, який теж врятувався з тієї машини, і якийсь час вони йшли разом. Ночами йшли, а вдень спали у скиртах. Добралися до Дніпра, тоді Бородачов пішов на південь, а батько — на північ.

Дорогою, казав, бувало всякого. Треба ж і рану постійно перемотувати (в полоні обробляти її не було чим, жодних антисептиків не давали, тож вона гноїлася). Бувало, постукає в крайню хату, зайде — там жіночка, в якої, видно, чоловік на фронті, купка дітей на полику сидить. А вона й останню їжу віддасть, і полізе в скриню чоловіків одяг витягне. Було, що його до іншого села підвозили конем за наказом старости, який хоч і служив німцям, але мого батька вирішив пожаліти. Так тато і дістався додому.

У 1943 році Микола Герасимович одружився з Парасковією Степанівною (її сім’я жила неподалік).

— Татові було 28 років, мамі — 16. Вони в любові та злагоді прожили разом усе життя. Народили семеро дітей. Перший хлопчик з’явився на світ 1944-го, помер у 11 місяців від менінгіту. У 1945-му народилась Тамара, у 1947-му — Аня, у 1949-му — я, у 1951-му — Микола, у 1953-му — Шурик і в 1958-му — Василь. Зараз із великої родини залишилась одна я. Хоч нас і було багато дітей, але жили ми дуже добре. Батьки посадили два здоровенних сади, тримали пасіку, дві корови, гусей, тож їжі було вдосталь. Тато дуже любив культуру, був філософом і палким патріотом України. Довгими зимовими вечорами, було, посадить нас усіх і починає розповідати правдиву історію України.

Добре, що Миколу Мурашка ніхто не здав у селі ні під час окупації, ні під час радянської цензури після війни і не засудили за зраду, бо колишніх полонених в СРСР вважали ворогами народу, вони не могли розраховувати на пошану і допомогу. Тільки через 18 років після війни йому призначили пенсію за інвалідністю.

— Ніколи не забуду цієї цифри — 8 рублів 90 копійок, — каже Людмила Миколаївна.

НА ТОМУ Ж САМОМУ МІСЦІ

Довго не міг Микола Герасимович поїхати в Хажин, бо було небезпечно згадувати про ту подію.

— Але батькові не давала спокою думка: «Люди мені допомогли, я залишився живий, маю їм віддячити». Якось купив він новий полушубок, чоботи, шапку, гостинців і поїхав у те село. Не знав ні його назви, ні як звуть господарів хати, нічого про них. Зате добре пам’ятав дорогу. Казав: «Тоді я розумів, куди нас везуть, тому закарбував у пам’яті кожне деревце, кожен кущик на шляху до місця страти».

У Бердичеві тато знайшов на Лисій Горі приміщення, в якому їх утримували, відшукав дорогу, якою їх везли, і нею пішов. Бувало, що машини зупинялись і пропонували підвезти. В нього одна нога залишилась коротшою на 11 см, і він накульгував. Батько всім дякував, але не погоджувався, пояснював, що йому треба добратися пішки. Він знайшов той яр, де їх розстрілювали, який повністю поріс бур’янами. Дійшов до тієї хати, постукав, зайшов. Згадував: «Так у грудях здавило, що привітався і більше нічого не кажу. Господарі, вже старенькі, дивляться на мене, я — на них. Раптом баба як закричить, як кинеться мені на груди: “Ой, синку, а ми ж тебе оплакали, бо багатьох порозстрілювали, то ми думали, що й тебе теж».

Батько віддав своїм рятівникам гостинці, познайомився з їхніми дітьми — Оленою і Володею та його дружиною Нелею. Подався в місцеву школу, розказав свою історію. І з учителями пішов на місце розстрілу. Вони гуртом повиривали ті бур’яни, зробили з дощок примітивний дерев’яний пам’ятник. Пізніше останки розстріляних полонених перенесли в центр села і поставили їм повноцінний пам’ятник. Як правило, батько щороку на 9 травня їздив туди. А в 1990-му сказав: «Діти, я відчуваю, що мені вже недовго залишилося, я хочу вам не тільки розказати, а й показати все на місці». І того року 9 травня батько повіз у Хажин нас — Тамару з чоловіком, Миколу з дружиною, Василя і мене. Вражень залишилося на все життя!..

Тато довго шукав Ашота — вірменина, який тоді вдарив есесівця палицею. Нарешті знайшов його дружину. Від неї дізнався, що Ашот добрався додому, але через кілька днів по нього прийшли, забрали в табір військовополонених як зрадника і стратили. А Бородачов дійшов додому і довго жив. У батька в архівах були фото з його похорону.

Сам Микола Герасимович помер 5 листопада 2002-го майже у 88 років. Незадовго до його відходу Людмила Миколаївна написала вірш «Біля ліжка хворого батька», який завершила словами:

...Живе із болем змучена сім’я.
У війську служать наші вже сини.
Всевишнього всякчас благаю я:
Ніколи щоб не знати їм війни!

— Але, на жаль, зазнали... І татові внуки — гідні його нащадки. Мій син — кадровий військовий, підполковник Андрій Лівенко, командир одного з батальйонів територіальної оборони 119-ї бригади, за оборону Чернігова нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня і має ще багато різних відзнак. І Тамарин син Володимир — полковник поліції, служить у штурмовому батальйоні. Ми всім селом молимося за них, їхніх побратимів і за всіх українських Захисників, надаємо посильну допомогу.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)