Віталій Хоменко з Прилук — доброчинець надійного фронту

Віталій Хоменко 

Доволі часто доводиться чути від наших оборонців, що їм воюється легше, коли впевнені у тилу. Коли знають, що за спинами надійні люди, які вірять у них, підтримують та допомагають. Прилучанин Віталій Хоменко якраз такий. Щойно почалась повномасштабка, пенсіонер просився на фронт. Відмовили, бо і вік, і здоров’я вже не ті. Але Віталій Іванович знайшов вихід: відтоді він ріже стрічки для маскувальних сіток у волонтерському хабі Прилуцького медичного коледжу. Робить це щодня, незважаючи на самопочуття.

ДИТЯЧІ СПОГАДИ

З надійним тиловиком бесідуємо у парку Слави. Хоча живе за квартал, але приїхав велосипедом, бо має хворі ноги. Аби суглоби відпочивали, сідаємо на лаву у парку – і Віталій Іванович на моє прохання починає розповідь про своє життя.

Народився герой нашої розповіді у Котах. Зараз це – район Чернігова, а тоді, у 1956 році, було селом у передмісті. Змалечку проживає у Прилуках. Сюди потрапив сиротою і тут знайшов нових батьків. Покійних Івана Андрійовича й Анастасію Іванівну Хоменків називає прекрасними людьми.

— «Приблизно у три роки я вже був разом з ними, — розповідає пенсіонер. — Де зараз знаходиться районна лікарня, був дитячий будинок, звідки мене забрали».

— «Пам’ятаєте себе до трьох років?»

— «Деякі далекі спогади є. Пам’ятаю, що стоїмо на вулиці, там, де зараз хірургія, а батько йде у чоботях по воді. Там вода і тоді стояла, і зараз є. А вихователька каже: «Дітки, ось іде Вітін папа». Мене так називали. Не Віталя, а Вітя. І батько мене називав Віктором. А Віталієм лише у документах був. І вже потім, як на пенсію оформлявся, мене так більше стали називати».

Батьки Віталія Хоменка були родом з Боротьби Прилуцького, а тоді Малодівицького району. У Прилуки переїхали у 1954 році. Іван Андрійович тоді служив, був офіцером. У місті купили пів будинку на вулиці Радянській. Потім був вже інший, який вони будували і куди забрали сироту.

Згадує дворище, огороджене дерев’яними стовпчиками з натягнутим колючим дротом. Люди тоді жили небагато, тому й огорожа такою була.

— «Пам’ятаю, як вихователька водила нас гуляти, — каже. — І коли проходили те дворище, сказала: «Тут Вітя буде жити».»

— «А в оцій школі я вісім років вчився, — показує на нинішню гімназію № 2 пенсіонер. — Приміщення – те саме. Лише трішки добудували. Їдальню додали».

Перед школою батьки віддали його у дитсадок на Вокзальній.

— «Тоді змушені були мене у цілодобовий перевести, — згадує. — Бо мама працювала у три зміни».

Анастасія Іванівна була педагогом за фахом. Вчилась у Чернігові. Коли у Прилуках не було роботи, кілька років викладала математику у Боротьбі. Після того влаштувалась простою робітницею на завод пластмас. Коли дізнались про її вищу освіту, жінку перевели працювати у лабораторію. Там вона трудилась до самої пенсії. Іван Андрійович також там працював. Тоді, коли вони вирішили всиновити сироту, був завгоспом у дитячому будинку. Тому вихователька все знала і дітям розповідала.

ЖИТТЯ В ОДНОМУ КВАДРАТІ

«А через цей парк ми до школи ходили, — продовжує згадувати дідусь. — Ми його сквериком називали. Центрального пам’ятника тоді ще не було. На цегляній кладці стояла башта з танка і поряд гусениці. Могила була і стіна з прізвищами загиблих. Називався він Парком борців революції, хоча й були поховання часів Великої Вітчизняної війни».

Фактично все його життя минуло у цьому квадраті з медколеджем у центрі.

«У школі я був трохи кручений, — зізнається. — Але прислухався, коли придавлювали. Дитина як дитина. Зараз діти інші».

Першу вчительку Віталія Хоменка звали Валентина Семенівна Товкач.

— «Класною керівничкою була Валентина Сергіївна, — пригадує. — А от прізвище вже забув. Читала українську мову і літературу».

Математику викладала Олександра Львівна Шеревська.

— «Запам’ятав її добре, — каже Віталій Іванович. — Завжди бачила, коли не вивчив. Викликала і ставила двієчку. Казала: «Вивчиш». Теорему Піфагора і зараз знаю».

Дітей у школі, каже, тоді вчилось багато. У його першому класі був 41 учень. При тому, що неподалік, біля магазину № 5, працювала ще одна школа — № 8.

ЗАГРАВА НАД ПЛАСТМАСОМ

Після восьмого класу Віталій Іванович на короткий час виїхав за межі свого квадрату – поступив у Ладанське професійно-технічне училище на слюсаря-монтажника. У 1973-у його закінчив. Паралельно – і середню школу. У Ладані він починав ходити у вечірню, а закінчив шкільне навчання у Рокитному Київської області. Там з товаришами на практиці монтували котел. Виїзна комісія приймала у молодих слюсарів-монтажників іспити.

Отримавши диплом, трохи попрацював у Червонозаводському на Полтавщині.

«Тоді прийшла пора до війська йти, — згадує пенсіонер. — Мав деякі проблеми зі здоров’ям, і мене поклали у лікарню. А на роботі думали, що мене вже забрали до армії, і прислали додому документи. Коли виписався з лікарні та збирався їхати на роботу, дізнався що звільнений «у зв’язку з відходом у Радянську Армію».

Батьки тоді працювали на пластмасі. Влаштувався і я туди. Це був 1974 рік. А восени мене забрали в армію.

Служив прилучанин у Прилуцькій дивізії. Починав службу в Острі. А коли повернувся через два роки, знову пішов на завод.

«І так я залишився на пластмасі до самої пенсії», — каже.

— «Якими були Ваші емоції, коли рашисти його обстріляли?»

— «Звісно, душа боліла і болить. Чутно було добре. І заграву бачив. Здогадувався, що це над пластмасом. Але зразу туди не пускали. А наступного ранку, щойно розвиднілось, поїхав. І побачив вигорілий цех…»

Слюсарем-ремонтником на заводі Віталій Хоменко працював понад 40 років: 4 місяці у 1974, а потім з 1976 по 2016 рік. На пенсію йшов у жовтні. Медалі «Ветеран праці» тоді вже не давали, а от відповідну «корочку», каже, дали.

КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ

Дружина Віталія Івановича Ніна Володимирівна – така сама надійна тиловичка. Стрічки пенсіонери ріжуть разом.

«Вона дуже допомагає, — каже співбесідник. — І ріже, і робить заготовки, а я вже далі сам. Вона ж жінка, тому і кроїть краще. А ще на швейній фабриці трошки працювала».

Життя молода сім’я починала на Лапинцях. Ніна Володимирівна працювала у дитячому садку № 20 тютюнової фабрики. Спочатку була нянею, а потім перейшла на кухню помічником кухаря. Після проходження курсів трудилась кухарем.

— «А як Ви з нею познайомились? На танцях, мабуть?»

— «На дні народження нареченої мого товариша. Якраз на День молоді. Вона запропонувала нареченому погукати його друзів. Я її вже знав, тому й пішов. І лише у хату заходжу, а моя майбутня дружина йде назустріч. Так ми буквально зразу і зустрілись».

— «Тобто, це було кохання з першого погляду?»

— «Можна сказати, що так».

У 1981 році у подружжя народилась донька Тетяна. Доньці залишили будинок, який побудували. Там вона з родиною і живе. Працює у дитсадку № 19 біля тієї ж тютюнової фабрики помічником вихователя. У чоловіка є зять, звати його Андрієм.

«Онучок у мене двоє – Русланка і Віка, — продовжує волонтер. — Русланці – 23, а Віці – 13 років. Є ще правнучок Богданчик. Йому – 7 місяців, але діда і бабу вже впізнає. Це найбільша наша радість. Дай їм всім, Бог, здоров’ячка. Щоб минула ця війна та жили у мирі».

ЧАРОЧКА ЗА ПЕРЕМОГУ

Перший день повномасштабного вторгнення пенсіонер зустрів на роботі. Сторожував тоді, розповідає, на оптовій базі навпроти Іванівської церкви. Якраз треба було розтоплювати три котли, коли зателефонував сусід і повідомив, що атакували столицю і почалась війна.

«Повірив одразу, — зізнається пенсіонер. — Ми ж вже бачили, що діється на Донбасі. І у Білорусі російські війська були. Тому не засумнівався ні хвилини».

Згодом дідусь почав через знайомого у військкоматі проситись на фронт.

«Він каже: «Віталію Івановичу, куди Ви підете?» — згадує чоловік. — Все одно, кажу, я ж можу хоч щось робити. Можу, наприклад, бійцям речі прати чи їжу готувати. Відповів, що людей вистачає. Тоді ж багато добровольців пішло. Так що я не потрапив, тому почав шукати інші варіанти, бо не міг нічого не робити».

І тоді пенсіонер випадково від молодшого товариша, донька якого вчилась у медколеджі, дізнався про те, що там є хаб, у якому плетуть сітки.

«Пішов зразу у котельню до чоловіків, — згадує ветеран праці. — Тоді вже знав, що у коледжі й окопні свічки ллють, тому запропонував принести картону. Там, де я сторожував, ящиків було повно з магазинів. Свічки тоді у гаражі з помічником заливав водій директора Петро Миколайович. Сказав, що вдвох справляються. Після того мені на роботу випадково потрапили заготовки під стрічки. Привіз їх до завуча Євгена Миколайовича Кравченка. Він сказав, що підходять. А тут якраз і Євгенія Михайлівна підійшла».

Євгенія Жежерун є керівницею волонтерського хабу «Прилукиколеджмед». Її, як і студентів-волонтерів, пенсіонер дуже поважає. І дуже радіє, коли майбутні медики з ним у місті вітаються та дякують за роботу. Хоча, зізнається, і не для подяки допомагає.

— «Євгенія Михайлівна запропонувала мені різати стрічки і я відразу погодився», — розповідає волонтер. — «Дала матеріал, зразки і ножиці. Я спробував. На другий день купив ще одні ножиці. Підключилась дружина – так справа і пішла. А тоді і молодша внучка Віка прийшла. Каже: «Діду, давайте я вам допоможу».

— «Щодня ріжете?»

— «Щодня. Коли буває, щось болить, то відразу думаю, хіба хлопцям там легше?! І дружині так кажу, коли вона знесилюється. Буває, що вдень то робота по господарству, то у магазин треба з’їздити, тоді ріжемо до дванадцятої ночі. Скільки стрічок чи хоча б мішків нарізав за цей час, добровільний помічник фронту не рахував. Каже, якщо знатиме, нічого не зміниться.

— «Зате мені несоромно буде хлопцям в очі глянути», — каже. — «Бо допомагаю, чим можу, раз вже поряд з ними не можу бути. Я тоді і знайомому з військкомату казав, що, може, через хвороби і пожалкую, коли туди потраплю. Але вже виконуватиму свій обов’язок».

На війні загинули хрещеник Віталія Івановича Сергій Дронь і кум його доньки Сергій Ягодка. Першого він хрестив, а дружина другого є хресною його старшої внучки Руслани. Обидва, каже, дуже хорошими людьми були. Воюють і його товариші по роботі. Зайвий раз старається їм не телефонувати, щоб не накликати біди. Каже, хлопцям на фронті треба перепочити. Для цього ті, хто може, повинні їх замінити.

Перемогу, каже волонтер, він обов’язково святкуватиме з близькими і друзями: «Може, і чарочку вип’ю. А як не зможу через тиск, то все одно буду дуже радий. Ділитиму радість з людьми».

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)