Два кольори на полотні долі Наталії Марусечко

Наталія Марусечко

Яскраві, що й очей не відведеш, а темні – журбою обрамлені, з якою вона мужньо бореться впродовж трьох десятиліть. А стан своєї самотньої душі жінка переносить на полотно, уміло кладучи хрестик за хрестиком, створюючи справжні вишивані шедеври.

З ДИНАСТІЇ ВИШИВАЛЬНИЦЬ

Любов до вишивки у родині Наталії Іванівни Марусечко сягає віків. Нею захоплювались усі жінки їх генетичного родовідного дерева. Та чи можна було жінкам не передавати на полотно ту красу, яка оточувала на кожному кроці в чарівному селі Рибці на Прилуччині?! Саме тут і народилась узимку 1969 року Наталія, коли вишивка була надто популярною і шанованою в сільських оселях. Здається, що любов до неї Наталія увібрала ще задовго до появи на світ, адже під серцем матері разом із нею довгими зимовими вечорами воркували над вишиванням.

А тільки побачила світ, ловила очима неповторні кольори заполочі (так називали в ті часи нитки для вишивки), мала змогу насолоджуватись її неповторними кольорами, віддавала перевагу чарівним ниткам над усіма іграшками. Коли ж ходила до Краслянської школи, часто хвалилась маминими та бабусиними серветками, вишитими рукавичками тощо. Але справжньою пристрастю до вишиваного мистецтва послужила вишита бабусина сорочка, яку вона подарувала Наталі та її сестрі Олені.

Закінчивши 8 класів, Наталія обрала собі найпопулярнішу на той час у селі професію – ветеринара, тому вступила у 1984 році до Козелецького ветеринарного технікуму. У студентські роки захоплення вишивкою трохи поступилося перед навчанням, на яке йшло найбільше часу. А згодом у стінах технікуму зустріла свою майбутню долю.

Олексій приїхав учитися трохи пізніше з Борзнянського (нині Ніжинського району) після закінчення 10 класу, тому терміни закінчення технікуму та отримання дипломів у них співпадали. Кохання спалахнуло у серцях молодих людей після тривалої дружби. А коли зрозуміли, що жити одне без одного не зможуть, вирішили одружитися. Отож повіз у 1988 році Олексій молоду наречену, а мамі невістку, у своє рідне село Сиволож на Борзнянщину.



А СВЕКРУХА ТЕЖ — ВИШИВАЛЬНИЦЯ

— Важко було звикати до чужих місць, — згадує Наталія, — я жила трохи в інших умовах, у заможній, на мою думку, родині. Батько (нині покійний) працював шофером, мама – на нафтопромислі. Побудували красивий будинок, мали все, як кажуть, необхідне для забезпечення нормальних побутових умов тощо.

Ще до одруження, коли Олексій повіз мене «на показ» у своє село, мене вразило багато речей, серед яких я буду жити: і старенька хатиночка, і взагалі село. Адже, правди ніде діти, що у нас Прилуцький район, на мою думку, – один з кращих в області, найбагатший, найкрасивіший. Але ж кохання всесильне, і на той час був найкращим і найкрасивішим у світі мій наречений Альоша.

Прожили ми у його рідному селі три роки. Виявилося, що чоловікова мама – теж затята вишивальниця, і хоч і не було в селі багато часу для вишивання, я його знаходила на улюблену справу.

Восени 1988-го швидкокрилий лелека приніс нам синочка Юру. Всього було, але я не скажу, що мене хтось кривдив, чи свекруха була дуже поганою. Просто наша синьоока «Прилуччина, заручена з Удаєм» аж снилася, і мене не покидала думка переманити коханого в рідні краї, — зізнається Наталія.

Звичайно, покидати самотню свекруху було прикро, але ж вона була ще не зовсім старою. Та й Олексій у неї не був єдиним сином, старший син служив строкову в Оренбурзі і там одружився. І хоч привіз дружину в Україну, пожили трохи в Ічні, а вона все-таки переманила його на свою малу батьківщину і повезла назад. То я й вирішила, що теж маю право…



ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

В Олексія у Боршні жив із сім’єю двоюрідний брат, до якого Наталія з чоловіком і сином часто приїздили в гості. А одного разу довелося зустрітися з тодішнім головою боршенського й валківського колгоспу Віктором Миколайовичем Трохимчуком. В розмові він пообіцяв житлом забезпечити, якщо молода сім’я переїде в село жити.

Пропозицію було зразу прийнято, і в історичному для України 1991 році почали обживатися на новому місці.

— Нам повезло зі сплатою за колгоспний будинок, — розповідає Наталія, — трохи поплатили, а потім у зв’язку з грошовою реформою швидко розрахувалися з боргами.

Найбільше мені сподобались дуже привітні у Боршні люди, — розповідає Наталія. — Влаштувались у колгоспі за спеціальністю, я почала працювати зоотехніком-селекціонером, Олексій – ветеринаром. Були повністю задоволені життям, здобували авторитет серед односельців.

ХОТІЛИ ДОВІРИТИ КЕРІВНИЦТВО ФЕРМОЮ. «ЗАВАЖИВ» ДЕКРЕТ

— Мені стали довіряти підміняти завідувачів ферм і в Боршні, і в Валках. Ніколи не забуду Ніну Іванівну Латунь, завідувачку боршенською фермою, дуже відповідальну і чітку в роботі, на яку я завжди рівнялась і в усьому хотіла бути схожою.

Одного разу, під час її відпустки, йду додому і несу повну сумку всієї її документації, а голова зупинив машину і був приємно здивований, поцікавившись, що це я несу таке важке з ферми. То я швидко його запевнила, що це не молоко і не дерть, а документація, яку я ношу щодня додому, щоб передати завідувачці після відпустки в повній збереженості.

І такий же колектив доярок і фуражирів, вихований нею, з яким працювати було в радість. Знову ж таки не забуду довіку, як привезли на ферму сіль худобі, яку потрібно розвантажити, я мало не плачу, шукаючи людей для цього, а фермівський колектив дружно взявся за роботу, підставивши надійне дружнє плече.

От тільки Ніна Іванівна по закінченні трудової діяльності не реалізувала свого найзаповітнішого бажання — передати мені керівництво фермою, як стверджувала вона, в надійні руки. Адже я зібралася вдруге стати мамою і пішла в декретну відпустку.

А як вона закінчилась — у колгоспі все вже рушилось і занепадало. Сергійка потрібно було оформити в дитсадок, якого в селі саме не було, а в місто возити дитину не було можливості, — згадує Наталія. — Тому й пішла на роботу в колгоспну комору (на тік) різноробочою, бо це було поруч, через дорогу від свого будинку.

СТРАШНА СІМЕЙНА ТРАГЕДІЯ ПЕРЕВЕРНУЛА ВСЕ ЖИТТЯ

Горе прийшло несподівано. Раптово трагічно загинув чоловік Олексій. Коли пиляли у дворі дрова бензопилкою, стався нещасний випадок. Врятувати його так і не вдалося. На той час старшому сину не було й семи років, а меншому й двох не виповнилось.

Сказати, що було важко, це нічого не сказати. Відтоді й почала тягнути самотня жінка важкого сімейного воза. Все намагалась встигнути і подолати будь-які труднощі. Саме тоді повністю й віддала весь вільний час (якого було обмаль) вишиванню. Воно вберігало від розпачу і туги, а сини, дивлячись на маму, щебетали: «І ми хочемо».

У їхніх руках на полотні народжувалась справжня краса — пасхальні серветки, грибочки і фрукти, овочі і багато чого незрівнянного і чарівного.

Юра з гордістю подарував свою пасхальну вишивку класному керівнику Світлані Голобородько, а хрещеній матері – красиву подушечку. А які неповторні вишивки створені його руками: «Кораблик пливе», «Соняхи», «Заєць на ковзанах», «Білочка», «Грибочки». А чи можна не милуватись вишивкою меншого брата Сергія «Пташенята»?! Брати любили дарувати свої вишивки родичам, друзям, знайомим…

Тепер уже сини Наталії одружені, проживають окремо від мами у Прилуках, але, навідуючись до неї в Боршну, часто з невістками Лєною і Катею, любуються вишиваним мистецтвом.

Наталія, хоч і рідко присідає за вишивання, бо каже, що й зір уже не той та й здоров’я підводить, у неї в кімнатах неповторна вишивана краса. Передивитись усе ми просто не мали змоги, бо одна вишивка краща за іншу. Це й рушники, і наволочки з простирадлами, і різноманітні серветки та багато чого іншого яскравого і неповторного.



ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ

Час невблаганний, не стоїть на місці, додаючи років та спогадів. Відтоді, як вперше зустрілися з коханим, минуло 38 років, а як пішов у засвіти — 31. Тяжка вдовина доля гнітила так, що й не сказати, але намагалася бути сильною скрізь і всюди, цьому спонукали сини. Щоб не бути в полоні самотності, Наталія намагається бути частіше серед людей.

Від Центру зайнятості ходить на громадські роботи, а це й благоустрій села та інші завдання, які ставить перед такою групою односельців староста села. Наталія дуже приємно здивована, що очільниця їх громади дуже завзята до праці.

— Вона разом з нами й білить дерева, й сокиркою поросль рубає, і квіти садить, одним словом, не боїться ніякої роботи, — розповідає про старосту жінка.

Неможливо не помітити порядку і в охайному дворику Наталії Іванівни, де квіти, достигає в парниках розсада, а ще працьовита Наталія поспішає допомогти у городніх справах знайомим та родичам. Їздить у рідні Рибці до 78-річної мами, разом з якою живе сестра з сім’єю.

А ще має добре серце, бо до останнього турбувалась про свекруху з Борзнянщини, яка й попросила невістку: «Похорониш мене там, де тобі легше». Отож тепер свекрушина могилка недалеко від сина Олексія, а Наталія разом із синами і приберуть, і пообкошують. Бо навчила їх мудра мати не тільки вишивати, а бути справжніми людьми.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Лідія Опанасенко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)