Майстер краси з Майського: як Віталій Чичкан перетворює рідне село на затишний куточок

Всі, кому довелось побувати в Лісківському старостинському окрузі (на Менщині), не перестають дивуватися: села невеличкі, а в повному порядку — покошена не лише трава на кладовищах, а й на узбіччях, чагарники вирубані. Автобусна зупинка в центрі округу — любо глянути.

Особливо вражає Майське, де немає й сотні людей. Тут квіти ростуть не тільки в сухих пнях, «у колесах» (автомобільних шинах), а й навіть під електроопорами. А в центрі села на соснах і під ними різні фігурки: умілі руки і фантазія майстра перетворили деревину, яка для когось — просто дрова, на дуже симпатичні вироби.

— Це все наш Віталій Чичкан, — розказує староста Олена Стародуб. — Він працює озеленювачем від КП «Менакомунпослуга» на всі чотири села нашого округу (крім Лісок і Майського, наводить порядок ще в Луках і Максаках. —Авт.) Йому не треба вказувати, не треба нагадувати. Робить набагато більше, ніж вимагають обов’язки. Тому села охайні. А в їхній із дружиною Людмилою оселі взагалі як у вінку.

Хвалить працівника й очільниця комунального підприємства Людмила Феденко:

— Працьовитий, добросовісний, творчий — у нього стільки ідей, що вистачає й на місто.

— Звідки вони беруться? — запитую Віталія Анатолійовича.

— Сам не знаю, — усміхається. — Просто приходять у голову.

По життю він водій. Озеленювачем працює останні 6 років. Каже: обов’язки обов’язками, а хочеться, щоб було ще й красиво та радісно для людей, які тут живуть.

— А ще, хто в нас у гостях чи проїздом, щоб запам’ятали, в якому затишному селі були.

Та як запам’ятати, коли раніше біля Майського навіть дорожнього знака із зазначенням назви населеного пункту не було?

— Я запропонував односельцям встановити його своїм коштом. Хтось погодився, здав гроші, хтось проігнорував. Що ж, справа добровільна, — продовжує мій співрозмовник.

До коштів, які зібрали, він додав своїх і купив не один, а два знаки — встановив на в’їзді й на виїзді із села. Разом із дружиною посадили біля них квіти.



Людмила Петрівна йому до пари. Вони не тільки однолітки (обом цієї весни майже одночасно — дружина молодша всього на 15 днів — виповнилось по 60), і родом із сусідніх сіл (він — із Куковичів, вона — із Майського), а й споріднені духом.

У сільському клубі, який вона очолює, Людмила Петрівна створила маленький музей старожитностей. У ньому — давні предмети побуту, знаряддя праці, фотографії односельців. Серед експонатів — вишита неньчина сорочка.

—  У ній мама виходила заміж у 1961 році.

Сорочку просили для фотосесій дівчата, які приїжджали в Майське до своїх наречених-військових, коли ті стояли в селі. Вона не відмовляла. Ще й вінки плела — для довершення образу. А для захисників постійно готувала всяку смакоту — щоб наче вдома побували.

«Вітя не сердиться?» — питали сусідки, помічаючи, як у Чичканів меншає курей (Людмила Петрівна зазвичай запікала їх у рукаві).

— Він ще й нагадував: «Щось ти давно вже хлопців не пригощала», — відповідала.

Один з військових постійно приходив до подружжя, як він казав, «по віддушину — побути серед краси, помилуватися квітами (яких тільки немає у господині!)».

Зараз у клубі плетуть маскувальні сітки.

— Перерва тільки коли немає матеріалів, — каже Людмила Петрівна.

Кошти, що надарували на день народження, вона витратила на спанбонд — із нього вийшло цілих 7 сіток.

Чоловік, як завжди, підтримав. А дружина постійно підтримує його. Навіть коли своя робота стоїть, а він майструє щось для села.

Останнього разу це був човен. Віталій Анатолійович купив його в знайомого, задумавши облаштувати біля Майського місце відпочинку. Човен був далеко не в ідеальному стані — довелося і ремонтувати, і фарбувати. Потім він шукав канати, кріплення. Підвісив — вийшло навіть краще, ніж гойдалки, що були колись у парках.

Спорудив поряд столик із лавками, навозив родючої (із власного городу) землі, посадив квіти. Облаштував поїлку для птахів, своєрідну поштову скриньку — замість листів відвідувачі залишають у ній цукерки для тих, хто завітає сюди після них.

Під скринькою — жовта (зроблена з баночок із-під гірчиці) ромашка.

Просто для краси?

— І для користі. Забув хтось стаканчик для води, взяв із ромашки чисту баночку, скористався, помив і повернув на місце.

Не тільки для краси причепурений дерев’яний чоловічок — діти зразу охрестили його «охранніком».

— Думаєте, впорається з охороною? — запитую Віталія Анатолійовича.

Першого столика, якого він зробив раніше, хтось спалив.

— Найкращий варіант, щоб не було прикрих випадків, і він взагалі залишився "без роботи". Хай би відпочивав разом із гостями.

Їх на локації, що вже полюбилась і дітям, і дорослим, не бракує. Одні завертають сюди посидіти-відпочити, інші — погойдатися на човні, треті — пофотографуватися.

Є й четверті — подивитися, на що це Чичкан витрачає свою працю, час і гроші. Бо йому ж не платять ні за роботу, ні за матеріали. А зарплати подружжя (дружина взагалі працює на половину ставки) великими не назвеш.

За їхніми словами, виручають дві корови.

— Та й закупівельники молока приїжджають прямо у двір.

Але ж корів треба нагодувати, доглянути. А це все нелегкий труд.

— Діти (їх у подружжя двоє, вже дорослі. — Авт.) давно кажуть: «Збувайте корів. Відпочиньте». Та ми вже звикли так жити. Поки є трохи сил, тримаємося.

— Не шкода витрачати сили, та й — за великим рахунком — себе для всіх?

— Це робиться саме собою. До того ж приємно, що людям подобається те, що ми робимо.

Цього року біля човна святкували Івана Купала. Двічі — 24 червня (за новим календарем) і 7 липня (по-старому). Так захотіли односельці.

— А критики в цей час що казали про човен?

— Що в ньому молодь наробить дітей. А я відповідаю: «Так це ж добре», — сміється Людмила Петрівна. — У нашому селі їх всього 11, серед них лише четверо дошкільнят.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)