Чорничне літо: між дитячими спогадами та реальністю

Наталія Бичко з Городні разом з донькою Олександрою продають чорниці на базарі у Городні. Підходжу ближче – ягоди крупні, одна в одну, чисті, без листя. Видно, бралися руками, а не комбайном. Ціна – 180 гривень за літрову банку. Так і ваблять око чорно-сизі намистинки ягід, а в роті вже аж відчувається смак чорниці, знайомий з дитинства. Наталія розказала, що кожного року в ягідний сезон щодня відправляється у ліс. Для цього їздить у Моложаву, яка славиться чорничниками і крупною ягодою.

– Моя бабуся Парасковія Киян жила у Невклі, – охоче розповідає жінка. – Тож мама родом звідти. Там взагалі чорничників – тьма. Бо ж місцевість болотиста, з високою вологістю. Тож я з дитинства звична до ягідного промислу. Влітку – до бабусі на канікули, і як тільки починається ягідний сезон, щодня підйом о п’ятій ранку і – у ліс.

Ягоду приймали за гроші. За них ми потім купували собі необхідне спорядження у школу. Хотілося ж гарно одягатися, а у батьків зарплати тоді які були? Мама ніколи не казала скільки треба набрати ягоди. Скільки наберемо – то й наше. Але менше п’яти літрів ми ніколи не приносили. Зараз, каже Наталія, за день вона набирає у лісі по 11-12 літрів чорниці. Їздить машиною з друзями. Це якщо брати ягоду десь з п’ятої ранку й години до десятої. Більше витримати важко, бо у спеку лютують не тільки комарі, а й гедзі. Беруть тільки руками, ніяких пристроїв чи саморобних комбайнів: так і ягода чистенька, одна в одну, й чорничники не псуються.

– Цьогоріч ягода так собі, – ділиться Наталія. – Мабуть, тому, що довго трималась холодна погода. Вона не тільки за розміром, а й на смак буде інша, ніж та, що достигала за потрібної температури. Щоб набрати відбірної, треба походити, пошукати місцини. У минулому році теж було так само. А от у позаминулому врожай чорниці радував, багато її було.

Чорницю здають на прийомні пункти і продають на базарі. На базарі вигідніше по ціні, але коли набереш багато, складно все одразу продати, а товар же такий, що швидко псується. У десятилітровому відрі вміщується сім-вісім кілограмів чорниці. Таким чином можна заробити за день від 1400 гривень, якщо не лінуватися.

– Тільки шахеди лякають, – каже жінка. – Вчора разів три недалеко у лісі бахкало, страшно було. Ніде від них життя нема, і в лісі також.

Олександра стоїть поруч з мамою за прилавком. Каже, дорослі її по ягоди не беруть. Бо їй ще тільки вісім років, а у лісі і ягоду брати важко, і страшно коли шахеди літають. А на базар вийшла допомогти Наталії продати чорниці, бо мріє про новий телефон. Мама пообіцяла зробити їй такий подарунок, як вдасться трохи заробити на ягодах. Згадалось і власне дитинство. Бабуся Малашка жила у Заліссі, що поруч з Невклею. Отам чорниці було – ого! Мама розповідала, що у важкі 60-і роки повоєнні селянські діти у сезон чорниці пропадали у лісі днями, бо треба було не тільки на одяг та взуття, а й на шкільні підручники заробити. Тож відро ягоди за день було нормою. А місцеві чорницю називали просто: «ягода». Бабуся її сушила і давала нам жувати кисло-солодкі сухі ягоди з полотняної торби, коли ми по приїзду забирались дитячим гуртом на піч. То були ласощі!

Дорослі нас, малих, у ліс не брали, бо ми вже були «міські», тож щоб не нили і не плутались під ногами. А мама з тітками брали відра і прямували до болота. Пам’ятається, колись від Городнянського лісгоспу у вихідні дні у сезон навіть цілий автобус відправляли у Єлінські ліси – щоб ті працівники, хто має бажання набрати достатньо ягід, мали змогу це зробити у багатій на ягідники чорниці місцевості. Було, будучи у підлітковому віці, виявила і я бажання поїхати «по ягоду». За день таки набрала повне відро з верхом чорниці і була вкрай горда тим, що вдалось виконати «дорослу» норму. Але ж і комарі були у лісі породисті – живого місця не залишилось.

А же у студентські роки тато повіз мене з чернігівською подружкою Ірою по чорниці десь під Горошківку. Іра дуже хотіла по ягоди. Я то знала що нас чекає у лісі, а вона геть не очікувала, що ягоду доведеться брати так важко, кланяючись низьким кущикам, та ще й постійно відбиватися від кусючих комарів і гедзів.

«Як ото люди її на продаж збирають? Я б і за золото не віддала оцей урожай, що зібрала», – сказала тоді Ірина, дивлячись на неповну трилітрову баночку чорниці, яку їй вдалось зібрати. У дорослому житті вона потім стала хрещеною моєї доньки, і ми й досі сміємось, коли згадуємо ті її відчуття, коли вона вперше познайомилась із сезоном збирання чорниці.

Зараз, мабуть, вже мало хто варить з чорниці варення чи закриває компоти, або й сушить її. І навіть цікаво: у минулі часи ми, наприклад, зібрану ягоду ніколи не здавали. Все принесене з ягідників перероблялося. І, мабуть таки, поїдалося за зиму – до наступного сезону. Нині ж чорниці стали здебільшого можливістю отримати на них заробіток. І воно то добре, бо в нашому регіоні з тотальним безробіттям і мізерними зарплатами якась та й допомога родинам.
Але поки ліси щедро віддають свою королеву, варто встигнути не лише заробити, а й принести додому бодай баночку чорниці. Бо це не просто ягода. Це смак дитинства, пам'ять про бабусині ліси і ще одна маленька радість, яку, попри все, дарує нам літо.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Чугай

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)