У квітах подвір’я, у піснях — душа: історія поетеси й авторки пісень Валентини Рудько зі Смоша

Валентина Рудько

Писати про талановиту людину завжди нелегко, а ще коли її талант — багатогранний і несподіваний. Буває, знаєш людину дуже давно, часто спілкуєшся, ніби ось вона вся перед тобою, така звична і в усьому відома. А обережно торкнешся потаємин душі — і задзвенить вона стоголоссям золотих струн, від акордів яких відірватися не можна. І просто дивуєшся, як ретельно цей талант був прихований, роками загорнений у скромність, тактовність, простоту і смиренність. Бо свої вірші проста сільська жінка збирала у зошит, який з роками товстішав. А коли на її слова почали лунати пісні, які нікого не можуть залишити байдужими, приховати цього стало неможливо.
Кажуть, Бог талановиту людину просто поцілував при народженні. Тоді виходить, що Всевишній поцілував Валентину Рудько двічі, бо наділив її не тільки талантом до поезії й музики, а й талантом бути справжньою Людиною.

МОЛОДА КРАСУНЯ ПРИЇХАЛА В СМОШ ІЗ КУЛИКІВЩИНИ

Маленькою батьківщиною Валентини є село Горбове (нині у Куликівській селищній громаді Чернігівського району). Там промайнуло її дитинство, яке вона так щемливо кличе «в скошені покоси полину» й не хоче відпускати й досі в своїх поетичних рядках. «В дитинство хочу, там нема проблем», коли «так п’янко крутиться від щастя голова, лоскочуть з ніжністю холодні роси».

З ранніх літ Валентина мала добру натуру: хотілося всіх пожаліти, сказати щось приємне, подарувати посмішку. Можливо, тому, що народилась у жіноче свято – 8 Березня. В сім’ї вже зростав на три роки старший брат, а бажану дівчинку оточили любов’ю і плекали, як пелюстки чарівної квітки. Тільки стала підростати, купалася в любові до поезії, вона миттю могла вивчити будь-який вірш, а ще складала свої, спочатку з чотирьох рядків, потім більше і більше…
Оточуючі помічали, як усе частіше свої думки дівчина висловлювала римованими реченнями. З часом охоче декламувала, виступала на місцевій сцені, співала, бо обожнювала музику.

В родині натішитися не могли, та недарма говорять, що щастя, як перекотиполе, постійної прописки не любить. Несподівано у сім’ю підкралось горе: коли Валя була у п’ятому класі, помер батько. А як з’явився вітчим, вона стала жити з бабусею і дідусем в одному дворі, але в іншому будинку. В цей час дівчина не перестає займатися своєю улюбленою справою – писати вірші. Присвячувала мамі, родичам, друзям і, звичайно, першому коханню…

А у 8 класі написала вірш брату, який пішов служити в армію. Коли здавала екзамен з української мови і літератури, то написаний нею твір був визнаний найкращим. А по закінченню школи була нагороджена Почесною грамотою за досконале вивчення рідної мови та літератури. Але ці гуманітарні здібності були її Божим даром, вродженим талантом, а Валю кожного дня не покидала найзаповітніша мрія – стати медичним працівником, щоб присвятити своє життя медицині.

«ЯК ПІДЕШ НА МЕДИКА, ТО ГОЛИЙ РУБ БУДЕ, А В КОЛГОСПІ ХОЧ ЗЕРНО ОТРИМУВАТИМЕШ»

Про це постійно наголошувала дочці мати, агітуючи вибрати професію, пов’язану із сільськогосподарським виробництвом. І Валентина після закінчення десяти класів вступила до Бобровицького радгоспу-технікуму для здобуття професії зоотехніка. Ось саме в цей навчальний заклад через два роки і завітав представник колгоспу, колишній парторг Іван Якович Мусієнко (нині покійний), щоб агітувати молодих спеціалістів на роботу в село Смош — на Прилуччину. Він і привіз молоду «зоотехнічку» разом з направленням на роботу.

А коли приїхала Валина мати «на розглядини» в Смош, то зразу ж стала відмовляти доньку лишатися в цьому селі, якому, за її словами, далеко до їхнього Горбового: «і хати-мазанки, і населення мало, і колгосп невеликий».
Але Валентина категорично заперечила:

— Куди направили, там і буду. А колгосп тут є одним з найбагатших на Прилуччині.

Відтоді й почалась нова сторінка її життя, виписана долею.

ГЛИБОКО ПУСТИЛО КОРІННЯ РОДУ НА СМОСЬКІЙ ЗЕМЛІ, І НЕ ВИРВАТИ, НЕ ПЕРЕСАДИТИ

Зразу почала працювати за спеціальністю зоотехніком, а далі відповідальній, молодій і завзятій не бракувало посад. Була і завідувачкою ферми, і техніком по штучному осіменінню худоби. Працьовиту і красиву дівчину видно далеко, тому й кохання не забарилось. Невдовзі смоська земля розіслала молодятам весільні рушники, а спритний наречений Юрій, місцевий водій, вже засилав у Горбове сватів, щоб назавжди перевезти кохану у село, яке вже стало для Валі рідним і найкращим.

У 1982 році народилась донечка Лєна. Життя продовжувалось, і хоч воно складалось не тільки з яскравих сторінок, Валя намагалась бути мудрою, переборювати труднощі, не звертати увагу на тимчасові незгоди, уміти любити і прощати. Одного разу чоловік щиро зізнався:

— Бог, створюючи жінку, вклав у кожну по шматочку цукру, а в тебе поклав два, — сказав дружині.

— Було всього, — згадує Валентина. — Інколи підкрадалась думка, щоб після чергової сварки з чоловіком поїхати в Горбове з дитиною і не повернутись в Смош. Але якась невидима сила тягла мене на Прилуччину, бо сімейне родовідне дерево вже глибоко пустило коріння в приудайському краї, яке ні вирвати, ні пересадити вже було не під силу.

Життя підкидало все нові уроки, ретельно робила роботу над помилками, з любов’ю замазувала сімейні тріщини позитивом, добротою і теплом.

— Я завжди намагалась була сильною, а щоб не плакать, я сміялась, — згадує Валентина минувшину, цитуючи відому українську поетесу Лесю Українку.

Все життя молодої жінки відображалося у її віршах.

«Вірші, мов друзі незрадливі, і радість, й смуток довіряю їм», — щиро зізнається Валентина.

Саме вони були її найкращими порадниками. В одному з них — «Пливи, віночку» — вона пише:

Я у луг ходила, квіти там збирала,
Рвала материнку і любисток рвала.
У вінок складала, плела-виплітала,
Чи у щасті буду, цього я не знала.
Біле і синеньке сплелось, як і треба,
У вінку сплелася голубінь від неба.
Та розпавсь віночок, як я не старалась,
Нитка, що тримала, все частіше рвалась.

РОКИ НЕ ЙДУТЬ, ВОНИ БІЖАТЬ

І дійсно, роки злетіли стрімко і так швидко. Давно вже пішов у засвіти Юрій, вже доросла донька Лєна, і вже збігли два роки, як пропав безвісти на війні доньчин чоловік. Підростає і радує внучка Аня. Наприкінці дев’яностих доля продовжувала виписувати свій сценарій і подарувала Валентині друге заміжжя — хорошого чоловіка Сергія, з яким зійшлися у 1996-у, а через два роки народили чудову донечку Дашу. Нещодавно мама Валя присвятила їй щирий вірш «Доня — Богом дана» та поклала на музику з нагоди дня її народження, де розповіла не словами — серцем, яка вона у неї: стримана в діях, мудра і відповідальна.

До цього Валентина написала доньці вірш, який зачитувала на її випускному вечорі в Дідівській школі, є багато віршів поетеси для односельців тощо. Римовані рядки линуть з глибини душі талановитої жінки.

— Як вистачає тільки часу на все, адже разом з чоловіком Сергієм тримаєте немале господарство, обробляєте город, зустрічаєте доньок, онучку з сім’ями? — запитую.

— Як приходить в голову якась думка віршованих рядків, треба все кидати і занотувати, поки вона не загубилась у життєвій метушні, — ділиться сокровенним Валентина. — Інколи пасу череду, чи дою корову, сапую, чи в лузі біля сіна, будь-де перебуваю, а в думках пишу, бо допоки не занотую надумане — з мене немає ніякої роботи.

— А чоловік не сердиться, що витрачаєте дорогоцінний час із сільського життя на вірші? — цікавлюся.

— Ніколи, навпаки. Колись почув мій вірш, аж здивувався: — Невже ти сама написала таке? — похвалив він.

ЗМІНИВ БАЯН НА АВТОМАТ

Яскраві і захоплюючі сторінки Валентининої життєвої книги — це її багаторічна участь в художній самодіяльності. Вона — учасниця чудового ансамблю «Чарівниця», який набув популярності не тільки у Смоші, а й за його межами. Жінка знаходила час і разом з іншими «чарівницями» ансамблю ретельно готувалася до кожного концерту: писала сценарії, вірші, готувала акторські виступи за п’єсами відомих українських письменників. Присутні в залі завжди нагороджували Валентину Рудько бурхливими оплесками, анонсуючи заздалегідь, що «як буде Рудькова на концерті, буде весело».

Люди і нині з нагоди різних свят дуже чекають виступів аматорів сільської сцени, де завжди є особисто написаний Валею гумор і вірші, що піднімають настрій. Гуморески і пісні у її виконанні звеселяють душу. Адже, незважаючи ні на що, жінка любить жартувати, життєрадісна, проста і весела. Багатогранність її таланту швидко помітив у Смоському Будинку культури художній керівник, залюблений у музику, Володимир Куриленко, і якось попросив, щоб принесла свої вірші почитати.

Звідтоді і стали вони ставати піснями, бо тепер вже разом з досвідченим музикантом вірші клали на музику, підбирали її для кожної поезії. Зараз війна, і майже всі вірші стали на цю тематику.

«Журавлина доля» — про матір, яка похоронила загиблого сина.
«Оберіг» — про талісман, який поклала мати у кишеню сину, проводжаючи на службу.
«Недошита сорочка» — вишивала мати синові, а він не встиг її навіть приміряти.
«Чому, чому так плине час» — сповідь серця.

Хвилює до глибини душі вірш «Автомат і баян», який сільська поетеса Валентина Рудько присвятила музиканту, колишньому художньому керівникові Володимиру Куриленку, який у 2025 році пішов на захист країни, не вагаючись, змінивши свій улюблений музичний інструмент — баян — на автомат.

Взяв би я баян у руки, зброя заважає,
Чи вернусь живим додому — Господь лише знає.
Грай, музико, на всі боки, ворог хай почує,
З автоматом в тісній дружбі уночі чергую.

Заміню баян на кулю, коли буде треба,
Хай дорогу мені вкаже ясний місяць з неба.
Воювать мене не вчили, досвід трохи маю,
Лиш спитали, чи на зброї вміло я заграю.

В тісній дружбі з автоматом на баяні граю,
Чи вернусь живим додому — сам цього не знаю.

Як заграю, як умію, ноти за все скажуть,
Вороги на полі бою від пострілу ляжуть.
Маю пісню у душі я, й силу волі маю,
Як живим вернусь додому, її доспіваю
.
А Володимир і тепер відшукує час і пише разом з Валентиною музику на її та свої вірші на відстані. А земляки із задоволенням знаходять ці пісні у соціальних мережах і слухають. Бо вони не можуть не хвилювати і не зачаровувати.
Особливо остання, яку особисто написав і опублікував військовий Куриленко:

«Так хочеться вернутися додому,
В своє село на березі ріки.
Хотів ще раз напитися водички
із джерела, що ллється крізь роки».

Володимир впевнений, що вони з побратимами неодмінно повернуться в рідні краї, бо «Україна кличе нас піснями».

У КВІТАХ ВСЕ ПОДВІР’Я І ДУША

У Рудьків, завдяки господині, весь город потопає у квітах. Якось одна жінка зайшла, щоб купити жоржини, і попросила Валентину прочитати декілька віршів, бо чула про її такий дар.

— Яка у Вас багата душа, щоб з неї линули такі слова, — сказала вона.

— Але все це обов’язково повинно пройти через серце і душу, — зазначає Валентина. — Ніколи не забуду, як ще в технікумі одна вчителька викладала «Свинарство» і просила мене написати вірш на цю тему. Я ніяк не могла цього зробити з відомих причин, бо це було не до вподоби.

Уміє ця проста сільська жінка, як би не було важко в житті, особливо зараз, в лещетах війни, жити надією. От тільки «роки безжалісно пливуть, а вірить в це не хочеться» («Мої тумани», слова і музика В. Рудько).

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Лідія Опанасенко.

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)