Сім годин катувань заради Замглая: історія Сергія Сусла, який став на захист селища під час окупації

Сергій Сусло із Дружиною Юлією

Сергій Сусло із Замглая Ріпкинської громади в березні 2022 року завадив росіянам безперешкодно зайти в селище. Але, на жаль, ціною власного здоров’я. Окупанти захопили чоловіка і близько семи годин з нього знущалися...

ОРГАНІЗУВАЛИСЯ ДЛЯ ЗАХИСТУ І ВИЖИВАННЯ

Із 45-річним Сергієм і його дружиною, 41-річною Юлією, ми спілкуємося біля вказівника «Замглай». Саме заради рідного селища і його мешканців Сергій свідомо ризикував життям. Щоб підтримати подружжя, на нашу зустріч прийшли і їхні однодумці, з якими вони разом волонтерять із самого початку повномасштабного вторгнення.

Сергій згадує 24 лютого 2022 року:

— День почався із дзвінків знайомих про те, що російські війська вдерлися на Чернігівщину. Ми з іншими мешканцями селища стали виходити на вулиці, збирати інформацію про те, що відбувається.

—  Звичайні люди об’єдналися між собою, щоб не допустити ворога в Замглай, —  долучається Юлія.

— 25 лютого о 4-й ранку ми зібралися в селищній раді й вирішили повалити дерева і понабирати в мішки піску, щоб перекрити в’їзди до Замглая. Організувалися, домовилися чергувати. Хтось ночами ходив вулицями, патрулював селище, хтось сидів на посту — дивився, щоб не заходила техніка, хтось ставив таблички-муляжі «Міни», хтось добував продукти.

— Ми втрьох — Сергій, Олег Барановський і я — доставляли молоко, — говорить 49-річний Станіслав Гайда. — Він одразу після окупації сам узяв повістку і пішов служити, нині комісований через поранення. Олег служить і досі.

— Ще 24 лютого, поки був інтернет (потім він зник, як і мобільний зв’язок), Серьога з фейсбуку дізнався, що в сусідньому селі Буянки на фермі виливають надоєне молоко через те, що його нікуди збувати. А в нас у ньому була велика потреба.

— У селищі разом із багатьма прибулими звідусіль стало до двох із половиною тисяч людей, майже в кожній оселі були діти, — каже Юлія. — Продукти в магазинах швидко закінчилися. Власниця ферми в Буянках Оксана Герасенко погодилася безкоштовно віддавати нам молоко.

—  Знайшли для нього бідони, і 26 лютого Сергій своїм трактором із причепом з’їздив у Буянки (там уже всюди стояла ворожа техніка). А від 27-го з ним почали їздити хлопці, — розказує Валентина Бондаренко, яка разом з Оленою Дідовець брала участь у роздачі молока.

Наталія Пужанська роздавала хліб — по нього в Ріпкинську пекарню їздили діловод селищної ради Алла Сусло і Сергій Ручко (він після окупації теж став на захист держави і досі воює). Ганна Бурденко роздавала і молоко, і хліб.

ПІД ПРИЦІЛАМИ

— На фермі ми з хлопцями втрьох щодня переносили відрами в бідони до тонни молока. По 120 літрів виділяли в Замглайський психоневрологічний інтернат та по 80 літрів возили в Ріпкинську лікарню для породіль і новонароджених, — додає Сергій.

— Мені треба було по чотири рази за день проїхати туди і назад, бо я ще й мотався по інші продукти, які давали фермери. Старався якомога менше потраплятися на очі росіянам. Але нерідко опинявся під їхніми прицілами.

— Відпускати чоловіка було страшно. Коли сильно бахкало, я просила: «Не їдь!» Щоразу не знала, повернеться він живим чи ні...Не раз Серьожа розказував: «Сьогодні нас повалили, зброю приставили, обшукували». Але він все одно їхав за будь-якої погоди — аж до 23 березня.

Іще 14-го Сергій Сусло завадив першій спробі загарбників зайти в Замглай.

— Коли ми проскочили по молоко, побачили: БТРи, ціла колона. Питають: «Вы из Замглая? Направляемся к вам». Я став говорити, що в нас багато дітей, просив не їхати туди бойовою колоною. Росіяни перевірили нас трьох і сказали, що залишать живими, але наказали передати старості, щоб він прибув до них о 16.00 саме на моєму тракторі (бо вони його вже не раз обшукували) і щоб іншої техніки не було. Потім вони розвернулися і в Замглай не поїхали. Повернувшись у селище, я все це розказав старості Олександрові Красківському (нині вже покійному, він помер 7 березня 2025 року. — Авт.).

Тоді я возив його на зустріч із росіянами. Нам обом було дуже страшно, бо ми не знали, що вони з нами зроблять. Росіяни говорили зі старостою наодинці. Подробиць розмови він мені не повідомляв, сказав одне: «Ми попали...»

Вдруге загарбники посунули на Замглай 23 березня.

— Сергій тільки-но повернувся після поїздки на ферму, — згадує Юлія. — Ми з донечкою Марійкою (їй тоді було 3 роки) гуляли в пісочниці. Близько 14-ї я почула два постріли, потім залунав дзвін, який поставили в центрі селища для сповіщення про небезпеку. Люди стали бігти з криками: «Де Сергій? Іде ворожа військова техніка!». Ми з дочкою забігли в хату, я чоловікові це сказала. Він мене заспокоїв: «Залишайтесь тут, усе буде добре», сів у трактор і поїхав.

— Як розповіли наші хлопці, які чергували на посту, росіяни зупинилися біля нашої барикади з дерева і піску, пустили дві сигнальні ракети, а наступним готували міномет, — продовжує Сергій. — Я розумів, що це не віщує нічого хорошого. Подумав: якщо мене за майже місяць їзди не вбили, то й зараз обійдеться. Помчав туди, куди підійшла ворожа колона, поставив поперек дороги трактор із причепом — перекрив дорогу, щоб не дати росіянам зайти в селище.

КАТУВАННЯ

— Я взяв білу тканину (із нею постійно їздив, як із білим прапором), пішов назустріч колоні, просив: «Не стріляйте!» Мені стали кричати: «Упал на асфальт!» Я ліг, до мене підбігли троє. Я підняв голову, а мене зразу вдарили: «Не смотреть!» Зв’язали, замотали очі й потягли зі словами: «Мы сейчас этот городишко сравняем землёй». Мене закинули в якусь машину і кудись перевезли. Можливо, в село Вишневе, бо катівня була лише там, про це знали всі.
Почалися знущання. Мене били прикладами зброї по всьому тілу. Ногою вдавлювали мою голову в асфальт, стрибали на ній. Принижували.

Казали, що вб’ють і залишать тут у чорному пакеті, а ті, хто виживе, знайдуть мене колись. Вони вимагали інформацію про наявність у селищі українських військових і техніки. Ставили запитання — секунда, і зразу удар. Боляче! Повен рот крові. Було страшно, коли приставили зброю до голови і крикнули: «Что ты хочешь сказать?» Мабуть, думали, що під страхом смерті я все видам. Але мені не було чого. Після натискання на курок пострілу не послідувало, та мене різко і сильно вдарили в спину, я впав. Увесь цей час я був зв’язаний.

Сергій говорить, що під час тортур він думав лише про одне: аби його родина й інші замглайці встигли врятуватися, поки окупанти почнуть рівняти селище із землею. Тим часом зупиняти ворога зібралися вже до двох сотень людей разом зі старостою.

Він підійшов до окупантів. Його забрали, повели за машини, — каже Наталія Пужанська.

— Я чув, як старосту били, — згадує Сергій. — Просив, щоб його не вбивали.

Росіяни питали: «Зачем он тебе нужен?» А я відповідав: «Він просто звичайна людина». Пообіцяли: староста житиме, але віддадуть його наступного дня, якщо нічого не знайдуть у нашому селищі (і потім слова дотримали). Мене привезли назад до блокпоста, обмили від крові і сказали: дають 15 хвилин, щоб я пішов і сказав людям розійтися. Мовляв, якщо люди мене послухаються, то всі житимуть, якщо ж ні, то залишаться тут назавжди. Веліли зразу повертатися назад, інакше розстріляють. Віддали мій мобільний телефон і ключі, а на бушлат щось причепили (можливо, «прослушку»). Коли мене вивели з-за їхнього військового автомобіля «Тигр», я побачив натовп наших.

— Ми з Наташею стояли в перших рядах. Дивимось: іде наш Сергій, перекошений, тримається за поперек, — говорить Валентина Бондаренко. У моєї дочки була таблетка знеболювального, дали Серьожі. Бачили: він весь побитий. Сказав, аби всі швидко розійшлися по домівках. Люди повірили Сергію, хутко розвернулися й пішли в селище. Хлопці забрали його трактор. Увесь цей час над нами літав ворожий дрон.

«ТЕБЕ ПОСЛУХАЛИСЬ, ЗНАЧИТЬ ВИ ЖИТИМЕТЕ»

—  Я повернувся назад, окупанти сказали: люди тебе послухались, значить ви житимете. Мене знову схопили і кинули на підлогу в перший «Тигр» обличчям униз. Кулеметник поставив на мене ноги. Я чув, що вони сформувалися в колону і разом із «Тигром», у якому я лежав, рушили в селище. Той, чиї ноги стояли на мені, сказав: «На улицах никого нет, тебя таки послушались». Коли вони зайшли на територію училища, щоб перевірити ангари на наявність військової техніки, хтось мене припідняв за барки й попередив: «Если тут есть охрана, мы всех положим».

Згодом я почув із рації команду згортатися, бо все чисто. Оглянувши селище, росіяни констатували: «Тут действительно ничего нет, вы будете жить». Я спитав, чи можна продовжувати возити продукти. Дозволили. І скинули мене в полі між Замглаєм і Буянками. Я відкотився вбік. Колона поїхала. Завершальними йшли КамАЗи, я думав, що з останнього мене розстріляють. Але вони поїхали геть. Я трохи полежав і став поволі рухатися в бік селища. Першим мене зустрів Саша Гоголь, а потім Наташа, Валя і Галя.

НАСЛІДКИ КАТУВАНЬ

— Коли чоловіка привели додому, у нього в синцях і гематомах було все тіло: спина, ділянка серця, ноги; на скронях набряки, ліве око запливло, на пів голови синець. Усі судини випиналися. На ньому живого місця не було! — голос Юлії тремтить. — А ще в Сергія був дуже важкий психологічний стан. Спочатку він лежав, нічого не говорив, потім став твердити про молоко, що має його завтра привезти. Уранці він встав із ліжка і впав, знепритомнів. Ми всі — я, мої батьки, сестра — до нього, знову поклали на ліжко. Викликали медпрацівницю з нашого ФАПу. Вона Сергія оглянула і сказала, що його терміново треба в Ріпкинську лікарню. Моя мама і Сергій Шевченко відвезли, там після огляду призначили лікування. Та залишатися в Ріпках було небезпечно, бо всюди їздила ворожа техніка. Чоловіка привезли додому.

Дякуємо людям, що приносили ліки, які в кого знайшлися. Сергій перші дні не їв, не розмовляв, лежав із заплющеними очима, хоч я й розуміла, що він не спить. Ми робили йому уколи, ставили крапельниці, давали знеболювальні та заспокійливі. З того світу діставали... Місяць він лежав. Потім за наполяганням лікарів через силу почав підніматися і помалу розходився. До цього чоловік був абсолютно здоровим, завжди вів правильний спосіб життя. Займався на турніках, піднімав гирі, штанги.

А полон і катування не минулися безслідно — тепер у Сергія багато проблем зі здоров’ям. Око йому відбили, лікарі сказали, що жодні хірургічні втручання вже не допоможуть. Із зору йому дали пожиттєву третю групу інвалідності. Спину і голову постійно лікуємо, проходимо різні обстеження.

Попри все Сергій зараз працює директором у КП «Замглайводоканал». Разом із дружиною вони добиваються для нього, як цивільної особи, встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, щоб потім отримати відшкодування збитків за це. Відповідна заява до Міністерства розвитку громад та територій готова, заяву до міжнародного Реєстру збитків уже надіслано. Із юридичним оформленням звернень і багатьма іншими питаннями родині допомагає Юлія Ревенок із Ріпок — громадська активістка, волонтерка Представництва Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Чернігівській області. За її сприяння до допомоги родині долучився БФ «Право на захист».

Замглайці готові свідчити на користь героїчного односельця на всіх рівнях, адже говорять: «Він закрив нас собою. Якби не Сергій, не відомо, що могло бути...»

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)