Марія Крепостна: «Стежина з крові простягалась із вулиці аж до операційної»

Марія Крепостна

Марія Крепостна з 25 лютого до 17 квітня 2022 року провела на чергуванні в хірургічному відділенні загальної реанімації у Чернігові. Своїми спогадами про найдовше в житті чергування жінка поділилася з журналістами. Далі – з її слів.

Під час бойових дій – інші правила

До повномасштабного вторгнення Росії я працювала тільки з хворими кардіологічного профілю. Але під час бойових дій – інші правила. Тому 24 лютого нас перевели до загальної реанімації. Поранених у перший день я не бачила, але того дня були пацієнти, в яких від стресу не витримувало серце. Масово поранених почали привозити з 26 лютого. Спочатку це були військові, потім і цивільні. Найбільше людей ми прийняли 3 березня – за одну годину понад 50. Тоді ракети влучили в житловий квартал на вулиці Чорновола, розбомбили дві школи на Подусівці. У той день було багато обстрілів і жертв.

У нас постійно чергували три бригади. Іноді я ледь встигала стабілізувати одного пацієнта, як знову мала приймати наступного. Бувало, що не вистачало рук. Пам’ятаю, як у середині березня після обстрілу біля дитячої лікарні привезли багато пацієнтів у тяжкому стані, вони потребували хірургічного втручання. У нашій операційній одночасно лежали троє людей: одного оперували, іншого готували, третій, найлегший, чекав своєї черги. І така ж ситуація в інших бригадах.

Люди губили один одного

За період чергування в блокадному Чернігові я стала свідком багатьох історій. 90-річній бабусі уламок посік ногу, коли вона йшла по воду. Рідні довго не знали, де вона, чи жива. А якось поранення отримала вся родина: мама, тато і хлопчик. Жінку з дитиною відвезли до однієї лікарні, а чоловік до нас потрапив. Він тривалий час не знав, де його сім’я, що з ними. Пам’ятаю пацієнтку Катю, 30 років. Її привезли з Чорновола: розрив печінки, внутрішня кровотеча, рвані рани на руках, обличчі, ампутована нога.

Вона здавалася безнадійною, але ми витягнули її. Потім цій дівчині робили протезування в Німеччині. На жаль, тоді прямо на місці події загинула її мама. Тато був у сусідній палаті. Ми спочатку не знали, що вони одна сім’я, бо дівчина без документів була. Дізналися згодом, а чоловік помер наступного дня.



Тут була була стежечка з крові, яка тягнулася до самої операційної

Найскладніше було бачити смерті дітей

Смертей було багато. Нам привозили важких поранених, з травмами, які були несумісні з життям. А найскладніше було бачити смерті дітей. У нас померли двоє хлопчиків 9-10 років, обоє мали поранення в голову. Мама одного з них у нашій лікарні лежала, мала поранення ноги. В іншого – батько, тітка та сестричка були в нас. Тато був дуже складний. Йому навіть не повідомили про смерть сина, евакуювали до Києва. Ми бралися за кожного пацієнта і робили все можливе, щоби він вижив. Яким би безнадійним не здавався його стан, рук не можна було опускати.

Та іноді я плакала від безсилля над пацієнтами, які не витримували. Якщо не було нових госпіталізацій, брала собі відпочинок кілька годин, щоб оговтатися.

Трималися завдяки вірі та фото з мирного життя

За час бойових дій ми з усіма медпрацівниками стали як одна родина. Наша адміністрація була на місці, вони організували нам усі умови для роботи: електроенергію, підвозили воду, їжу, ліки…Поки я була на чергуванні, мій чоловік воював. Нашу доньку Злату відвіз до моїх батьків у село. Пам’ятаю, як обійняла її на прощання. Тоді не знала, що наступного разу побачу доньку лише за приблизно півтора місяці.

Триматися допомагала віра. Церква навпроти лікарні була відчинена постійно, тож ми з дівчатами ходили туди молитися у вільний час. Час від часу я переглядала сімейні фото та відео з останньої відпустки. Це наче повертало усвідомлення, що є і буде інше щасливе життя. Ми просто робили те, що мали. Звісно, такому нас в університеті не вчили. Такий потік поранених, складні умови, постійні обстріли. Ніколи не забуду доріжку крові. Вона простягалась від місця зупинки «швидких» до дверей приймального відділення, а далі сходами до самої операційної. Ця картина досі перед очима.

Я не шкодую, що залишилася в блокадному Чернігові. Йдучи працювати, я давала клятву лікаря України. Як можна було залишити своїх пацієнтів? От не було б мене, хто б допоміг тим людям, які потрапили на мою зміну? Мені навіть страшно уявити: привезли б когось із моїх рідних, близьких, друзів, а лікарів немає.

Джерело: газета "Поліська правда"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)