Олександра Шевченко із Загребелля у 90-річчя мріє зустрітись з сином

Олександра Шевченко

Це найбільша мрія Олександри Шевченко із Загребелля. 4 вересня Олександра Артемівна відзначила свій 90-річний ювілей. Вона була щаслива, як ніколи, адже таких умов і такого трепетного догляду, який їй дарувала найменша дочка Тамара, за все життя не мала. Мати була дуже вдячна їй і казала, що якби не дочка, то не дожила б до такого поважного віку.

Шурочка, як називали її у сім’ї, була старшою із чотирьох дітей. Батько пішов на війну і не повернувся, а мати самотужки ростила дітей, а вітчима прийняла, коли дівчина пішла на свій хліб. Шурочка закінчила 4 класи рідної Масалаївської школи з добрими оцінками. Учнів було багато і добре, що навчались у дві зміни. У першу йшла вона, а після школи бігла скоріш додому, щоб чоботи віддати брату Колі і він зміг встигнути на уроки. У них чоботи були одні на двох і носили їх не один рік. Добре, що двоє сестер були ще зовсім малі. Одна 1940 року народження, а друга 1943–го – батько утік з полону і приходив додому.

До 5-го класу дівчина не пішла, бо нічого було взути. Брат на два роки менший закінчив Масалаївську школу і тоді, через два роки, Олександра разом з ним пішла до 5 класу Сосницької семирічки, бо дуже хотіла навчатися. І сиділи вони за однією партою і книжки були на двох. За ці два роки, доки вона не ходила до школи, заробила собі на взуття та одежину.

– Приїхала з Сосниці жінка і шукає няньку. Хтось порадив мене, мовляв, уже 12 років, буде гарною нянькою. Хазяйка була родом з Татарії Ольга Петрівна Хазова, працювала у райкомі партії інструктором. У неї була донечка Світланка, я її няньчила. Спокійна дівчинка. Засне, то я посуд помию і підлогу. Мені було добре у них. А господар родом із Синютина, працював директором у артілі лозоплетіння, що розташовувалась навпроти маслозаводу, – пригадує до подробиць Олександра Артемівна.

Два роки вона працювала у цій сім’ї. Тим часом брат Коля закінчив 4 класи і разом вони пішли до 5 класу. Справді, ці добрі люди одягли Сашу повністю і декілька платтячок, ботиночки на осінь і чобітки на зиму купили, і пальто зимове. Так вона з братом закінчила 7 класів. Він, додавши собі років, пішов на курси трактористів, а вона подала документи до технікуму бухобліку.

А тут в село приїхали вербувальники, запрошували людей на збирання врожаю винограду. Три сім’ї з Масалаївки, в тому числі і мама з вітчимом, погодились їхати. Господарство залишили на Сашу і Колю. Він працював трактористом, а Саша порала і доїла корову, дома лад давала, ще й на базар ходила молоком торгувати. Розбирали у неї. молоко швидко, а тоді дівчина, вистоявши у великій черзі,несла додому хліб і булочки. Добре справлялися і на осінь готувалась вона у технікум.

А тут мама пише листа, в якому каже, щоб дочка забирала документи, учитися не йшла, бо будуть переїжджати у Крим на постійне місце проживання, дають їм квартиру. Ох і плакала Сашуня, та документи забрала.

Саме з Ульяновська прислала листа своїм батькам двоюрідна сестра Наталія Федорівна Котченко. Запрошувала Сашу до себе з тим, що там вона улаштує її на курси. Сестра робила на спиртзаводі інженером-технологом. Зраділа дівчина, погодилась, бо дуже любила вчитися. Батько сестри повіз її у Мену, посадив на потяг, а там її зустріли.

Тільки про курси ніхто не згадував. Тішила вона їхнього синочка Альошку і так 2 роки. А коли вони їхали у відпустку у Масалаївку, то і Сашуня приїхала з ними і пішла з мамою оброблять пайки.

Знову із Сосниці приїхала у село інша жінка шукати няньку. Всі знали, що у Шури є досвід. Попросили, і вона поїхала няньчити дитину Моті Логвинівни Боковенко. Дівчина їй сподобалася з першого дня і вона сказала, що буде платити по 40 карбованців.

– Це були великі гроші. На той час мама працювала по наряду за трудодні та буває якусь десятку дадуть. Я няньчила Костика. І посуд помию, і підлогу – вже ж я доросла.

Мотя Логвинівна мене не ображала, як пообіцяла, так і платила. А одного разу я проявила ініціативу. Кажу, кімната простора, а стеля потріскана. Принесіть мені білої глини, я побілю. Мотя Логвинівна сміється, каже, що білої глини немає, принесла вапно і калібастр. Я всі дірочки замазала, побілила. Краса!

Приходить сусідка, помітила та й запитує: «Мотю, а хто вам білив?» А та каже, наша Шурочка. Вона мене попросила у неї побілити. Я погодилася на вихідних. А сама думаю, хоч би заплатили.

У сусідів я побілила всі три кімнати і дали вони мені аж 150 карбованців. Радості не було меж, хоч і попекла пальці,бо ж рукавичок не було. На радощах я призналася Моті Логвинівни і вона поклала не 40, а 50 карбованців. Я думаю, що вона помилилася, та й кажу їй, а вона мені: «Ти заробила».

Назбиралось чимало грошенят, я й прошу дозволу у хазяйки, щоб по магазинах пройтись. Дозволила, – розповідає Олександра Шевченко.

Тоді вже дівчина не купувала собі обновок, а купила два простирадла, рушникового кілька метрів.

Показує покупки, а Мотя Логвинівна сміється: «О, наша Шурочка заміж збирається!» А тоді дерез деякий час ще пішла по магазинах, купила ковдру.

Справді, Шура надумалась йти на роботу у колгосп. Мені вже 19-ий рік, соромно у няньках, – так тоді вона розмірковувала. Коли господарі зібрались їхати у відпустку, Олександра Артемівна подякувала їм і пішла додому.

Саме була пора жнив. Хлопців наїхало у село. Новеньку дівчину помітили. Сергій, що працював на вантажівці і зустрічався з подругою Олександри, не міг угомонитися. На ранок подружка розповіла, що вечір тільки про її і говорив: чого її не було в селі; звідки вона, а де була?

Олександрі він теж сподобався, але заміж вона ще не збиралася. Ну, красивий на вид, меткий, та й товариш його теж нівроку – на гармошці грає, спокійний.

Але Сергій не відступав. Ми й тижня не походили, як він заслав сватів, – каже Олександра Артемівна. – Прийшли його мати Параска Олексіївна, хрещений Сергій Степанович Сердюк та Іван Васильович Решодько (чоловік його рідної сестри Наталії Федорівни Решодько – редакторки газети, працював прокурором).

Я матері кажу, що не хочу йти за нього заміж. А їй зять сподобався і вона каже: «Що, будеш інженера чекати!» Так я і погодилася. Понесли ми заяву, а голова сільради каже, що будете розписуватися увечері, бо всі у полі, – ніби вчора все було, все до подробить пам’ятає Олександра Артемівна.

Розписалися, а вже після, 4 вересня 1955 року гуляли весілля. Молода хоч і з бідної сім’ї, та грошей собі заробила і купила нове весільне вбрання. А молодий прийшов у братових ботинках, понатирав мозолів.

І придане сяке-таке у Шури було. Ввечері, забираючи молоду, везли і скриню, а в ній тільки постіль, ковдра, яку сама купила,а ще дві подушки та перина.

Жили молоді у Загребеллі разом із свекрухою, яка невістку не злюбила тільки за те, що вона була з Масалаївки. Та й чоловік соромився. Коли його запитували: звідки твоя дружина, відповідав, що з нашої сільради.

На той час не вистачало доярок, і голова колгоспу Іван Андрійович Ушак попросив Сергія Федоровича, щоб його дружина працювала дояркою. Шурочка погодилася, а тоді і злякалася, бо ж ніколи дояркою не була, а їй дали відразу 15 корів, яких на той час ще доїли вручну.

Одне врятувало: не всі корови були розтелені і доїлись тільки 6, а 9 були у запуску. Тоді дояркам важко працювалося, бо води у сараях не було. Гонили корів напувати до колодязя.

Подружилися ми з Пронею Семенівною Тимошенко і одна одній допомагали. Спочатку женемо моїх 15 корів. Тягаємо відрами воду, виливаємо у дерев’яні ночви, а тоді її групу корів. Повертаємося назад, аж хиляємося від утоми. І так я працювала до декрету.

На той час Олександра Артемівна вже жила у матері через чоловікові зради. Але він не здавався: щодня йшов до дружини, просив, щоб поверталася. Народилася у них перша Наташка. Він прийшов у пологовий з квітами, вином і великим пирогом для персоналу.

А його Шурочка все одно до матері з донечкою поїхала. А тоді таки умовив її повертатися. У вересні приїхав вечором, щоб село не бачило, і забрав їх своєю вантажівкою. Мати навіть зерно віддала, яке дочка заробила в колгоспі.

Поїхав чоловік не мостом, а через бродок, та й серед річки став. Вибрела Олександра на берег та й повернулась з Наташкою до матері. А він до ранку машину витягував. Тракторів тоді не було, волами та люди допомагали. Все село зійшлося (оце так і не побачив ніхто!) А тоді вже і дружину з малям забрав.

Пригадує всі подробиці сімейного нелегкого життя Олександра Артемівна. І двох годин не вистачило, щоб все розповісти. Разом насміялися досхочу, бо ювілярка кожну пригоду добре пам’ятає до дрібниць, а їх за життя було стільки, що й не перелічити.

Але зла на чоловіка не тримає. Як помер у 2001 році, дуже горювала, ніби нічого поганого і не було. Бо ж дійсно разом звели новий будинок, і не один. Дружина, як могла, старалася, щоб якнайшвидше увійти в новобудову. Було, що за день сама вручну викопала погріб, бо ж чоловік увесь час на роботі до пізньої ночі.

А так хотілося жити окремо від свекрухи, що пішла у свою хату ще коли там не було ніяких меблів. Не попередила чоловіка, забрала дочку і сина (третя дитина народилася вже у новому будинку).

Вирішила, що вже не повернеться. Ліжка не було. Нажала осоки, застелила рядном, так і полягали. А тоді і чоловік приїхав, здивувався, довго «вичитував» та й заснув поруч. Якби він був живий, то 4 вересня святкували б не тільки 90-річчя, а й 71 рік подружнього життя.

Увесь час Олександра Артемівна працювала в колгоспі, більше по наряду, інколи підмінною дояркою, була телятницею. Роки перед виходом на заслужений відпочинок мала «легкий труд», працювала завідуючою лазнею у Загребеллі. Всього має 36 років стажу.

Дуже любила колгоспну роботу, бо любила людей, гурт. Каже, тоді було весело, тільки виїдуть за село – співають. Скільки і робила – брала пайку буряків, 30 соток – і гроші мала, і відсотки буряком давали, було чим дома корівку годувати.

На початку великої війни Олександра Артемівна поламала руку і з тих пір проживає у найменшої доньки Тамари у Загребеллі. Попри поважні роки, робить усю сидячу роботу. Кришить різники на узвар і на повидло, лущить квасолю і навіть ліпить вареники із правнучкою. Може і своїх фірмових млинців напекти. Фірмові, секрет у тому, що у тісто сипле не олію, а розтоплює вершкове масло. А тоді обов’язково у маслі підтушує у духовці, колись це робила у печі.



Яке то щастя ліпити вареники з правнучкою

Свого часу вона була дуже великою господинею. Ніякої, бодай найпростішої, пральної машинки ніколи не мала, все прала вручну. Постіль завжди була біла-біла, білизна також. А диван у кімнаті стояв справді для меблів. На нього ніхто не сідав, не те, щоб діти стрибали. І ліжка зранку як застеле покривалом, а зверху мереживом, подушки викладе у вишитих наволках.

Всі сідали тільки на стільчики. Навіть п’яний чоловік, прийшовши брудний з колгоспу, затівав «розбірки», ліжко і диван залишалися недоторканними. Подружжя трьох дітей виростило, онуків діждалися, зараз їх аж 6. Разом гуляли весілля, родини дітей, тоді внуків – були компанійськими. У свій ювілей найбільше бажання ювілярки, щоб зібралися всі її діти за столом. І навіть якщо виникли з ними непорозуміння, хіба рідна кров не може ступити крок назустріч – мати давно все пробачила.

Знає, що її бажання не здійсниться. Та невже не трапляються дива!?

Шановна ювілярко! Ви пройшли гідно довгий шлях. Попри всі життєві труднощі, залишайтесь і надалі життєрадісною, сильною жінкою. Нехай здоров’я не підводить, а поруч завжди буде підтримка і повага рідних. З ювілеєм!

Джерело: «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)