З любов’ю до науки й дітей: 38 років учительського шляху Валентини Зінченко

Майже сорок років поспіль вона щодня заходить до шкільного класу, щоб відкривати дітям таємниці живої та неживої природи. Валентина Іванівна Зінченко – учителька хімії та біології Іваницького ліцею, чий педагогічний стаж сягає 38 років. Досвідчений фахівець і мудрий наставник, вона володіє рідкісним даром – пояснювати найскладніший матеріал доступно, легко й із щирою любов’ю до свого предмета. Про вибір професійного шляху, проблеми сучасних освітніх програм, шкільний патріотичний рух і вчительське натхнення – у нашій великій розмові з учителькою біології та хімії Іваницького ліцею Парафіївської селищної ради Валентиною Зінченко.



Валентина Зінченко

Випадковий вибір, що став справою життя

– Валентино Іванівно, 38 років педагогічного стажу – це солідна цифра. Як ви опинилися на цій ниві та чому обрали саме хімію та біологію? Адже ці предмети традиційно вважаються одними з найскладніших.

– Ви здивуєтеся, але в школі моїми найулюбленішими предметами були українська мова та математика! У 1983 році, коли я закінчила школу й поїхала вступати до вишу, з’ясувалося, що для вступу на філологічний напрям потрібно було складати іспит з історії. А з історією я почувалася менш упевнено. Тому швидко переорієнтувалася на наступний предмет, який мені був до душі, – хімію. Так я стала студенткою Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя за спеціальністю «Хімія та біологія». Навчалася п’ять років. А в серпні 1988 року за державним розподілом приїхала сюди, в Іваницю. І відтоді, з 15 серпня 1988-го, у моїй трудовій книжці стоїть лише один запис про місце роботи.

– І за всі ці роки жодного разу не виникало думки: «Навіщо я це обрала?»

– Жодного разу! Я щиро люблю свою роботу, люблю дітей і, головне, безмежно люблю свої предмети. Хоча хімія об’єктивно вважається складнішою за біологію, я завжди віддавала перевагу саме їй. У мені живе глибока повага до точних наук. Мабуть, саме тому вже кілька років поспіль дирекція доручає мені ще й викладати математику.

Чому сучасні учні втрачають інтерес до природничих наук

– Зараз у багатьох закладах вищої освіти хімію переводять на фізико-математичні факультети. Водночас, за статистикою НМТ, хімію як вибірковий предмет обирає мізерний відсоток випускників. Чому так відбувається?

– Це біль мого вчительського серця. Якщо порівняти з першими роками моєї роботи або навіть із тим, що було 10-15 років тому, різниця вражаюча. Раніше хімію обирала значна частина учнів. Поєднання «хімія – біологія» або «біологія – географія» було дуже популярним. Наші діти виборювали призові місця на районних олімпіадах, а ми регулярно їздили до Чернігова на обласні етапи. Зараз ситуація інша. Навіть ті випускники, які цілеспрямовано вступають до медичних коледжів чи фармацевтичних академій, намагаються уникнути хімії під час складання національного мультипредметного тесту. Вони складають обов’язкові предмети, а четвертим обирають те, що здається простішим – наприклад, іноземну мову, щоб просто «проскочити» й гарантувати собі бал.

– У чому ви вбачаєте першопричину такого спаду?

– Це комплексна проблема. Перш за все – сучасні шкільні програми та підручники. Вони втратили послідовність та логіку викладання матеріалу. Матеріал написано надзвичайно складно. Складні академічні терміни, які ми колись вивчали на 3-4 курсах інституту, тепер умістили в підручники для 12-річних дітей! Замість того щоб захопити дитину красою науки, підручник лише відлякує сухою теорією. Другий фактор – втрата фундаментальності. Раніше матеріал подавався системно, діти слухали й засвоювали знання. А зараз цієї системності немає. Орієнтують на те, що має бути більше демонстрацій і експериментів, але без чіткої послідовності це не дає глибоких знань. Окремий біль – це задачі. З біології та генетики ми ще якось тримаємо планку. А з хімії кількість розрахункових задач у програмах зрізали до мінімуму. Я як учитель «старого гарту» все одно на свій страх і ризик даю дітям складні рівняння й задачі. Але якщо прийде молодий спеціаліст і піде чітко за новою програмою – діти взагалі відвикнуть мислити математично-хімічними категоріями.



– Чи змінилися самі діти за цей час?

– Змінилися дуже сильно. Головна біда сьогодення – діти майже втратили навичку висловлювати свої думки. Нас з усіх боків затиснули в рамки: тести, тести, тести... Учню простіше тицьнути пальцем у варіант «А» або «Б» і вгадати відповідь, ніж вийти до дошки, побудувати логічний ланцюжок і послідовно розказати цілісний параграф. Зникла й практична складова виховання. Наприклад, раніше при школі діяли чудові навчально-дослідні ділянки. Ми з дітьми вивчали сівозміни, сіяли, саджали, а потім доглядали за культурними рослинами, збирали плоди. Сільські діти на практиці бачили, як працює біологічна наука на землі! Зараз про це й мови бути не може. Вивести дитину на ділянку чи навіть попросити витерти шкільну дошку – це одразу трактується майже як порушення прав. Суспільно корисну працю з навчального процесу вилучено повністю. Як наслідок, зникає базове розуміння ціни людської праці.

– Окрім викладання хімії та біології, ви виконуєте обов’язки педагога-організатора. Як удається балансувати між викладанням таких складних предметів та виховною роботою?

– Організаційна робота – це живий океан! Тут дітей набагато легше заінтригувати, бо немає оцінювального тиску. Хоча бюрократія докучає й тут. Зараз у календарі стільки пам’ятних дат, що щодня припадає по 10-20 подій. Наш заступник директора з виховної роботи просто фізично не встигає готувати звітність! Але ми зосереджуємося на головному. Великі свята проводимо так, щоб це запам’яталося і дітям, і батькам. Нещодавно, наприклад, провели неймовірний День українського борщу, поєднаний із великим благодійним ярмарком на підтримку Збройних Сил України.

– Розкажіть детальніше про цей ярмарок! Як усе проходило?

– Це було справжнє родинне свято! Шкільна їдальня зварила для всіх великий казан ароматного борщу. А кожен клас готував власну презентацію «тарілки до борщу». Хтось ніс домашнє сало з проріззю, хтось – духмяний часничок, соковиту зелень, оригінальні квасоляні намазки на житній хліб. Оформили все в найкращих національних традиціях: українські вишиті рушники, польові квіти, старовинні глечики. Після дегустації дійство перемістилося до актової зали. Там виставили домашню випічку, солодощі, крафтові вироби, вазони з кімнатними квітами та навіть розсаду. Поруч стояла скринька для донатів. Батьки, учителі, самі діти донатили – кожен скільки міг. Усі зібрані кошти через шкільне самоврядування ми одразу передали на потреби наших захисників.

– Патріотичний напрям зараз, мабуть, найчутливіший для шкільної родини?

– Надзвичайно чутливий і болючий. На фасаді нашого Іваницького ліцею встановлено 11 меморіальних стел на честь загиблих випускників-героїв. Ще 9 наших хлопців вважаються зниклими безвісти... Їхні портрети ми дбайливо зберігаємо й виносимо під час державних пам’ятних днів, зокрема на День соняшника (День пам’яті захисників України). У нашому селі немає жодної родини, якої б не торкнулася ця війна. Майже в кожному класі є діти, чиї батьки, брати чи дядьки зараз на передовій або віддали життя за Україну. Тому, коли ми оголошуємо збір продуктових наборів чи оберегів для захисників, нікого не треба вмовляти. Діти зносять усе з такою теплотою! І що важливо: ті учні, яким важко дається математика чи хімія, у цій патріотичній волонтерській роботі розкриваються неймовірно яскраво. Тут всі діти почуваються потрібними.

Терапія спицями та туга за справжнім рукоділлям

– Валентино Іванівно, вчительська праця – це колосальне емоційне вигорання. Колеги кажуть, що ваше головне джерело відновлення – це в’язання.

– О, в’язання – це моє тихе щастя, моя особиста терапія! Якщо вночі не спиться, тривожно на душі чи крутить суглоби – встаю, вмикаю лампу й в’яжу. Або у вихідний, коли на городі чи у дворі через дощ нічого не поробиш, спиці стають найкращими друзями. В’язати мене навчила подружка ще в 6-му класі. І знаєте, моєю першою роботою був не якийсь там маленький шарфик, а одразу масштабна жилетка! З того часу я зв’язала кілометри пряжі. Більше люблю масштабні речі: кардигани, пальта, довгі спідниці, сукні. Щось велике мені зробити легше й цікавіше, ніж дрібні шкарпетки чи рукавички. Раніше ще й багато вишивала – і хрестиком, і гладдю: у доробку й вишивані рушники, і серветки. Зараз, буває, можу вишити якийсь орнамент чи квітку вже по готовому в’язаному виробу.

– А сучасних дівчат вдається зацікавити цим мистецтвом?

– На жаль, ні. Колись я вела шкільний гурток із в’язання. Були дівчата з неймовірним талантом! У нас навчалася учениця Настя, яка гачком витворяла справжні мереживні дива – я сама в неї вчилася складним візерункам. Зараз дітей до праці руками залучити дуже важко. Вони кажуть: «Навіщо це мені? Усе можна купити в магазині». Тільки-но лунає дзвінок – усі одразу пірнають у смартфони. Зникає спадковість традицій. Раніше ми робили родинні свята, де сім’ї презентували свої ремесла: хтось вироби з дерева, хтось вишивку, хтось бісероплетіння. Це була гордість! Зараз цей інтерес лишився хіба що в наймолодших школярів, які плетуть браслетики-обереги для наших воїнів.

Вишкіл строгістю та надія на молодь

– Порівнюючи початок вашої кар’єри й сьогодення: коли було важче працювати?

– Психологічно – однозначно зараз. Коли я у 1988 році прийшла в Іваницю дівчинкою після інституту, школа була величезною, а директор – надзвичайно суворим. У районному відділі освіти мене навіть застерігали: «Не йди в Іваницю, там директор вимогливий, буде важко!». А моя мудра мама сказала навпаки: «Іди до суворого! Саме там ти пройдеш справжній вишкіл і станеш професіоналом». І мама була права. Я писала розлогі конспекти, розробляла детальні методичні картки, готувала на кожен урок інтерактивні КВК, дидактичні ігри. Усе малювала й вирізала власними руками! Тоді діти мали спрагу до знань, їхні очі горіли. Зараз учитель опинився між кількома вогнями. Психіка дітей стала вразливішою, батьки часто налаштовані гіперкритично: «Не так глянув, не те сказав, принизив оцінкою». Повага до вчительського слова помітно похитнулася. За 38 років я знаю свої предмети так, що можу зайти в будь-який клас без підготовки й провести ідеальний урок. Але знайти психологічний місток до сучасної дитини щодня стає дедалі складнішим завданням.

– І все ж, чи є молоді педагоги, які готові продовжувати вашу справу в селі?

– Є, і це дарує оптимізм! У нашій Іваницькій школі працює чудова молодь. Шкільним психологом працює дівчина – випускниця нашого Ніжинського університету. Є двоє молодих хлопців-педагогів: один ви к ладає анлійсь ку мову в початковій школі, інший – математику у старших класах. Так, педагогічна праця зараз фінансово й емоційно важка. Багато випускників вишів обирають агрономію, IT чи юриспруденцію. Але ті, хто приходить до школи й залишається тут, – справжні ентузіасти.

– Що б ви побажали своїм колегам-освітянам у це професійне свято?

– Насамперед – щоб наша праця була не лише на словах, а й на ділі оцінена державою так, як вона того заслуговує. А особисто кожному педагогу я бажаю міцного здоров’я, затишку в родинах і душевного миру. Нехай наші учні радують своїми досягненнями, батьки будуть нашими мудрими партнерами та союзниками, а шкільні будні дарують радість від кожного відкритого дитячого серця. Миру всім нам, добробуту та процвітання!

Джерело: газета «Трудова слава», Олена Березкіна

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)