«Я хочу, щоб його імені не забували»: мати загиблого льотчика Олександра Мигулі розповіла про сина

У житті менянки Валентини Мигулі було кілька моментів, які вона пам'ятає до найменших деталей: випадкове знайомство в ресторані, зустріч на залізничній платформі, стук у двері під час бурі та останні обійми із сином. Тоді вона ще не знала, що саме ці спогади стануть для неї найціннішими. Її історія — про родину, у якій чоловік і син обрали військову службу, про прості щасливі миті, що залишаються в пам'яті назавжди, і про любов, яка виявляється сильнішою за час і відстань.



Олександр Мигуля

«ДУМАЮ: ЦЕ Ж МІЙ МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК»

Валентині було 18, коли якось вона з подругами пішла до ресторану. Того вечора вона познайомилася з Володимиром.

— Кажу: «Ти будеш моїм чоловіком!» А він: «Так, добре, я запам'ятаю». Ну, такі жарти, я ж драйвова і молода була, — усміхається Валентина Олександрівна.

Після того вони випустили одне одного з поля зору. Зустрілися знову аж через п'ять років — випадково. Валентина любила збирати гриби і того літнього дня 1996 року їхала з іншими грибниками приміським потягом у бік лісового масиву.

Поки чекала на електричку, побачила, як із потяга з Макошиного, де тоді працював зв'язківцем Володимир, вийшов хлопець. Серед них вона раптом помітила його.

— Бачу, хтось допомагає виносити велосипед, а це ж Володя! Я так дивилася на нього, дивилася. Думаю: це ж мій майбутній чоловік.

Ця зустріч мала продовження: Володимир запросив Валентину на танець, після якого вони пішли гуляти. Проговорили аж до ранку. Обоє любили читати, хоча книжки обирали по-різному: Володимир читав практично все, що потрапляло до рук, а Валентина закривала книгу, якщо перші сторінки не захоплювали.

За тиждень була буря. Володимир перед тим обіцяв прийти, але погода була такою, що Валентина вже не чекала його.

— Я думала: та не прийде. Аж тут — стук у двері. Відчиняю, а він стоїть на порозі. У таку бурю! І цим він мене вразив.

За місяць, у вересні, вони одружилися. А 21 квітня 1997 року в родині з'явився первісток — Олександр, якого всі називали Сашком, а бабуся — Шпачком. Через 5 років, у 2002-му, народилася дочка Ірина.

ВОЛОДИМИР

Володимир був дуже добрим і чуйним. Дуже любив дітей. Це Валентина помітила ще тоді, коли своїх дітей у них не було. Була у Володимира ще одна важлива риса — він умів бути батьком навіть тоді, коли його не було поряд постійно.

У 2004 році подружжя розлучилося. Але Володимир не зник із життя дітей. Він приходив, допомагав, цікавився ними. Валентина каже, що все життя тяглася до нього через його добре серце.

У 2015 році Володимир пішов служити. До цього він працював у Менській виправній колонії в Макошиному, мав звання прапорщика. Згодом став старшим прапорщиком. Він служив вісім років. Про свою роботу багато не розповідав. Навіть коли почалася велика війна.

23 червня 2022 року, у свій день народження, Володимир перестав виходити на зв'язок. 27 червня дочка повідомила Валентині Олександрівні, що батько нібито вийшов на зв'язок, передав усім привіт і сказав, що любить їх, а ще кинув на карту велику суму грошей. Це трохи насторожило. А вже ввечері з'ясувалося, що Володимир зник безвісти на Донецькому напрямку під час виконання бойового завдання.

Валентина хотіла знати правду. Після того як минув встановлений законом термін у два роки, родина звернулася до суду. Адвокат знайшов людей, які були свідками останніх подій за участю Володимира. Так судом установили факт його загибелі.

— Я просто хотіла знати, що з ним, як мені в церкві за нього молитися.

ОЛЕКСАНДР

У дитинстві Сашко був рухливим, веселим, любив жарти. Не хуліганив, але й зовсім спокійним його не назвеш.

Він із другого класу займався панкаратіоном. За роки тренувань здобув 26 медалей — золотих і срібних. Але Валентина Олександрівна особливо наголошує не на кількості нагород, а на тому, як син ставився до сили. Він умів битися, знав прийоми, але в бійку не ліз.

— Ми йому дома пояснювали: якщо ти почнеш свої стосунки із хлопцями з'ясовувати прийомами, ти нічого не навчишся. Ти зробишся звичайним бандитом, і все. Бо справжній майстер ніколи нікого зайвий раз пальцем не зачепить. Дякую і тренерові Миколі Миколайовичу, він їм завжди це пояснював на тренуваннях.

Це правило Олександр запам'ятав.

Валентина Олександрівна згадує, як вони із сестрою могли сваритися, але Сашко ніколи не вдавався до бійки. Міг сам зробити їй зауваження, сам розібратися, але не біг скаржитися.

— Було, що син так сердився на Ірину, що не міг приховати емоцій: стискав кулаки, аж ніздрі роздувалися від злості. А потім дивився на сестру і крізь зуби видавав одне слово: «Іро!». Здавалося, в цих кількох звуках він умудрявся вмістити всю свою дитячу образу й обурення. Тепер ми з дочкою часто згадуємо ті кумедні моменти.

А ще Саша міг годинами сидіти з конструктором LEGO. Спочатку це були прості деталі, потім — складніші конструкції. Згодом з'явилися військові кораблі та інші моделі. Валентина Олександрівна й досі дивується, звідки в маленького хлопчика була така просторова уява.

Після дев'ятого класу Саша міг залишитися у звичайній школі. Але мама помітила, що син почав втрачати інтерес до навчання. Він відростив довше волосся, у нього була компанія з дивними поглядами, а батькам хотілося виховати справжнього дисциплінованого чоловіка.

Тоді Валентина Олександрівна порадилася з кумою, яка працювала вчителькою, і та запропонувала спробувати вступити до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Мама вирішила подати сину цю ідею обережно.

— Кажу: «Сашо, а ти не хотів би 10–11 клас ходити в Чернігові?». Він: «Хочу. А як?»

Вона розповіла синові про ліцей: військові офіцери, хлопці, спорт, проживання, інша атмосфера. Олександр погодився. У 2012 році він вступив до ліцею. Валентина Олександрівна переживала, як син адаптується. Але приблизно через два місяці приїхала до нього — і не впізнала. Не зовні. Внутрішньо. Він став більш зібраним, мужнім, дисциплінованим. Але найголовніше — мама не побачила в його очах розчарування.

Саме атмосфера ліцею, переконана Валентина Олександрівна, багато дала її синові. Там суворо стежили, щоб між хлопцями не було принижень, образливих прізвиськ чи цькування. Якщо хтось відставав фізично, йому давали додаткові заняття — так, щоб це не виглядало покаранням чи приниженням.

Олександр продовжував займатися спортом, їздив на змагання. Навіть побував у Криму. А одного разу під час поїздки до Харкова став свідком розмови двох курсантів про політ і посадку літака. Ця розмова його вразила. Подальший вибір став очевидним — військова авіація.

«МАМО, МЕНІ ТАК СПОДОБАЛОСЯ!»

Олександр вступив до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Він обрав військову кар'єру, а держава забезпечувала його навчання. Після закінчення університету Сашу направили до 40-ї бригади тактичної авіації у Васильків.

Валентина Олександрівна не знала деталей його роботи. І син не поспішав ними ділитися. Іноді показував відео з польотів — якісь фрагменти злету, фігури в повітрі. Але військові подробиці залишалися поза межами сімейних розмов.

— Він багато не розповідав. Я думаю, він не вважав це подвигами. Він вважав це нормальним. Саме таким має бути військовий офіцер.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Валентина Олександрівна не одразу зрозуміла, наскільки все серйозно. Вона була вдома. Син — на службі. Перші дні він просто запитував, як вони. Іноді писав через добу: все добре, живі, здорові. Наприкінці травня Олександр ненадовго приїхав додому. Саме тоді мама вперше почула від людей про «Привида Києва».

Вона до того навіть не розуміла, про кого йдеться. Думала, що це, можливо, одна конкретна людина. Коли запитала в сина, чи не він той самий «Привид», Олександр лише усміхнувся.

— Каже мені: «Мам, не один я. Нас там багато».

Цього було достатньо.

Пізніше Валентина Олександрівна почала розуміти, що означало це ім'я. Їй розповідали про раптові атаки, знищення ворожих цілей і швидке зникнення літака з поля зору. На якому саме літаку літав син, вона теж перепитувала. Він відповів коротко: МіГ-29.

ОСТАННІ ОБІЙМИ

Остання зустріч матері із сином відбулася приблизно за місяць до його загибелі. Олександр приїхав власним автомобілем під час планової відпустки. Він повертався з Буковелю, ще навіть не встиг розпакувати багажник. Мамі привіз гуцульський чай — невеликий сувенір. Вони обійнялися.

Валентина Олександрівна згадує, що син зазвичай не дуже любив довгі обійми. Молодий чоловік, якому вже не личило мамине «погладжування» по голові, але дозволяв масажувати плечі.

— Я його підкуповувала. Підійду, візьму за плечі, почну робити масаж. Він затихав, як котик. І сама раділа від того, що маю змогу сина трохи пообіймати, — розповідає Валентина Олександрівна.

Того разу він дозволив обійняти себе особливо міцно.

— Я цю щоку на своїй щоці до сих пір пам'ятаю.

Потім Олександр сів у машину. Мати благословила його, і він поїхав.

«Я НЕ ЗНАЛА, ЩО ДИТИНИ ВЖЕ НЕМАЄ»

Олександр загинув 12 серпня 2024 року (за весь час у нього було 160 бойових вильотів). Того дня Валентина Олександрівна прокинулася, як завжди, пішла на роботу. Зранку згадала про молитву за дітей, яку останнім часом намагалася читати щодня. Після роботи зайшла в магазин, купила продуктів. Прийшла додому, пішла мити руки.

Близько шостої вечора почула шум у дворі. Подивившись у вікно — там стояли люди у військовій формі. Спочатку не зрозуміла, навіщо вони прийшли. А потім побачила їхні погляди.

— Я не повірила. До цього часу в мене є якісь надії.

Олександра поховали. Згодом на його могилі з'явився пам'ятник — із літаком, виготовленим із цілого шматка каменю.

Робота тривала довго. Через відключення електроенергії не працювали верстати, майстри змінювалися, деталі виготовляли в різних містах. Літак вирізали за комп'ютерною графікою, а потім вручну обробляли поверхню, щоб фарба трималася на камені.

Валентина Олександрівна хотіла саме літак. Вона вдячна тим, хто допоміг створити пам'ятник.

«ВІН НЕ ЗНАВ, ЩО ВІН ГЕРОЙ»

Після загибелі Олександра про нього почали говорити побратими. Мати дізналася про те, чого син ніколи їй не розповідав.

— Він не хвалився своїми вчинками, бо не сприймав їх як щось виняткове. Він виконував усе те, що вважав за потрібне, на совість.

Для матері Олександр був насамперед добрим сином. А ще — людиною, яка не робила справ абияк. Якщо починав — доводив до кінця. І вона хоче, щоб саме таким його пам'ятали. Добрим. Відданим своїй справі. Людиною, яка робила те, у що вірила, до кінця.

«Я ХОЧУ, ЩОБ ЙОГО ІМЕНІ НЕ ЗАБУВАЛИ»

Після загибелі Олександра його побратими звернулися до Президента щодо присвоєння йому звання Героя України. Згодом з'явилася петиція, яка набрала понад 25 тисяч голосів. Для Валентини Олександрівни це питання й досі болюче.

— Як мама я, звісно, вважаю, що він найкращий. Але ті подвиги, які оприлюднили військові після його загибелі, те, що розповідають побратими... Мене ображає, що йому не дали Героя.

Вона говорить про це не як про нагороду для себе. Для неї це про пам'ять про сина.

Ще одна частина цієї пам'яті — вулиця в Мені, яку перейменували на честь Олександра. Спочатку таку ініціативу висунули сусіди. Після сороковки військові, які приїхали до родини, підтримали ідею і допомогли звернутися до місцевої влади.

«ГОЛОВНЕ, ЩОБ ЇЙ БУЛО ДОБРЕ»

У Валентини Олександрівни залишилася дочка Ірина. Вона живе в Києві, працює. Додому приїжджає не часто. Але Валентина не ображається. Каже: головне, щоб дочці було добре.

Сама ж 53-річна Валентина Олександрівна залишається тут — у домі, де виросли її діти, де Володимир колись стукав у двері посеред бурі, де Сашко з дитинства розкладав на підлозі деталі конструктора. Тепер тут тихо. Але в цій тиші для Валентини Олександрівни й досі живуть два голоси — чоловіка і сина.

— Я, мабуть, тому, коли говорю про Олександра, найчастіше повертаюся не до його звання, не до літаків і не до війни. А до простих речей — до його усмішки, до обіймів, до звичайного «мам».

Джерело: газета "Гарт", Владислава Тарасевич

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)