Евакуював її з оточеного Чернігова й одружився з нею: історія кохання Сергія та Олени

Подружжя Голованів із донечкою Агнесою

Про їхню історію португальці хочуть зняти фільм. І вона того варта! Сам же ветеран російсько-української війни, 33-річний Сергій Головань із Куликівки, зустріч із майбутньою дружиною описав у спогадах і власній пісні «Знову прийде весна», яку присвятив своїй коханій Олені.

Весна і також осінь — знакові для них пори року. У березні вони познайомились, а ще навесні — дні народження в Сергія і їхньої донечки. Олена ж — вереснева, і саме того місяця пара хотіла побратися, але змогла це зробити лише в листопаді, після Сергієвого поранення...

ВІД ОПЕРАТИВНИКА — ДО ВОЛОНТЕРА І ДОБРОВОЛЬЦЯ

— Я, Сергій Головань, у минулому — оперативник карного розшуку, людина, яка звикла дивитися очі в очі темряві. Я ніколи не думав, що настане день, коли світло мого власного життя зародиться посеред апокаліпсиса, — так він починає свої спогади.

З початку повномасштабного вторгнення Сергій вів у телефоні щоденник. Але ті записи, на жаль, не збереглися — під час обстрілу, коли Сергія поранило, постраждав і його айфон. У ньому застрягли осколки. Тож наш герой заново пережите вже після демобілізації. Цими його спогадами перемежовуватимемо нашу розмову з ним і його дружиною, 25-річною Оленою.

— Із 2014-го до 2021-го я проходив службу в секторі карного розшуку, пропрацював 7 років, 8 місяців і 28 днів, — Сергій любить точність. — Звільнився і на початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем.

— 24 лютого 2022 року... Ця дата назавжди вписана в генетичний код кожного українця як початок великої війни за існування. Того ранку російські колони прорвали державний кордон на півночі через Сеньківку та Нові Яриловичі, намагаючись взяти Чернігів у лещата і прорватися до столиці.

Коли небо над Чернігівщиною розірвалося від перших вибухів і гулу ворожої авіації, мій вибір був очевидним: зброя в руки й чітке усвідомлення обов'язку. Ми не чекали наказів, ми діяли за покликом серця. Так виникло наше місцеве військове формування — близько двадцяти відчайдухів, які підпорядковувалися напряму військкому.

— Ми з товаришами займалися контролем і підтримкою порядку на території Куликівської громади, допомагали ЗСУ, прикордонникам та ССО, які виконували тут бойові задачі. Патрулювали вночі, полювали на диверсантів у лісосмугах, затримували мародерів і п'яних водіїв, перевіряли блокпости тощо.

ЕВАКУАЦІЯ

— Пізніше я став більше займатися гуманітарною допомогою. Ми приймали фури з-за кордону, сортували і розвозили гуманітарку. Інші наші хлопці займалися евакуацією людей з оточеного Чернігова. І, як згодом виявилося, за кілька днів до нашого з Оленою знайомства вивозили її брата з сім'єю.

— А ми з мамою спочатку не думали виїжджати, — долучається до розмови Олена. — Та потім наш район почали активно обстрілювати, і я мамі сказала: «Ти виїжджай, а я залишусь». Бо на той час я працювала у відділенні судинної хірургії в Чернігівській обласній лікарні, мене могли викликати з дому в будь-яку хвилину. Та мама сказала, що без мене не поїде. Я думала її вивезти і повернутися за першим же дзвінком з роботи. Ми знайшли номер волонтерів, які евакуйовували людей із міста, зателефонували, домовились, зібрали речі, але...

— Ворог, намагаючись повністю задушити місто в кільці, 23 березня 2022 року скинув авіабомби і знищив головний автомобільний міст через Десну, який з'єднував Чернігів із Києвом. Обласний центр опинився на межі гуманітарної катастрофи. Єдиною артерією життя залишився старий пішохідний міст. Ним продовжували евакуйовувати людей та переправляти вантажі, але росіяни зрозуміли це і почали нещадно крити переправу артилерією.

— Коли я подзвонила волонтерам іще раз, то відповів уже Сергій, сказав: «Ідіть до пішохідного моста». Там уже був великий натовп людей, нікого не пропускали.

— Цей день — 24 березня 2022 року — змінив усе моє життя. Того ранку на евакуацію мали їхати інші хлопці, але якийсь внутрішній голос змусив мене втрутитися. Я підмінив одного з побратимів і вирушив до пішохідного мосту. Коли ми прибули, там коїлося справжнє пекло. Обстріли не вщухали. Військові, які тримали оточення, одержали жорсткий наказ: нікого не пускати ні в напрямку Чернігова, ні звідти. Мета була одна — не допустити масових жертв серед цивільних на відкритій та пристріляній ворогами переправі.

Мій побратим зателефонував людям, які чекали на нас на тому березі (ідеться про Олену і її маму. — Авт.): «Ми не зможемо вас забрати. Військові не дають коридору. Це вірна смерть...»

У слухавці чулася паніка. Злякані, зневірені голоси людей, які втратили останню надію. У той момент я вирішив: хай чого мені це не вартуватиме, я перейду на другий берег.

Через довгі вмовляння, доводячи військовим на блокпостах критичність ситуації, я зміг вийти на міст. Під звуки вибухів, ризикуючи щомиті залишитися там назавжди, я перетнув Десну і дістався Чернігова. Мій шлях пролягав до Валу — історичного серця міста, яке тепер було переповнене наляканими людьми, що благали про порятунок. Саме там я знайшов тих, по кого прийшов. Це були жінка та її дочка. Вони стояли з купою сумок, а біля їхніх ніг тулилася налякана собака — такса.

— Було страшно переходити міст, ми не знали, що буде далі... — зізнається Олена.

— Зворотний шлях був у рази важчим. Я підійшов до військових в оточенні й упевнено збрехав: «Я їх забираю. Це медики, вони критично необхідні нам на тому березі». Іронія долі полягала в тому, що моя вигадка виявилася правдою — вони дійсно були медичними працівниками (мама Олени, Лариса Михайлівна, до пенсії теж трудилася медсестрою у відділенні судинної хірургії Обласної лікарні, певний час вони з дочкою працювали там разом. — Авт.).

Ми рушили назад. На кожному пункті пропуску нас зупиняли, ситуація загострювалася, обстріли не давали перевести подих. Я тягнув ці важкі сумки, що належали ще зовсім чужим мені жінкам, які з кожним пройденим метром ставали мені дедалі ріднішими. На одному з найскладніших блокпостів, коли нас знову відмовилися пропускати, я не витримав. Подивився в очі військовому і сказав: «Хлопці, будьте людьми! Дайте мені вивести мою сім'ю до себе на той бік». І нас пропустили...

— «Дорогою життя» (через село Анисів) я відвіз Олену з мамою (їхньою таксою Джессі) до Кладьківки (на Куликівщині. — Авт.), де на той час перебували Оленин брат Коля з дружиною і донечкою й його теща. А сам я продовжив розвозити отриману з-за кордону гуманітарну допомогу по селах.

— Зв'язку в нас із Сергієм узагалі не було. Якось, пам'ятаю, стук у двері, ми полякалися. Коля відчинив і каже мені жартома: «Олена, прийшов жених». Сергій побув раз, другий, потім забрав мене в Куликівку на свій день народження — 31 березня.

— Тоді ми більш-менш спокійно повечеряли, бо з 30-го окупанти почали виходити.

ПОРАНЕННЯ, ОДРУЖЕННЯ І АГНЕСА

— Ми з мамою ще з тиждень пожили в Кладьківці й повернулися назад у Чернігів. Із Сергієм продовжили спілкуватися телефоном, їздили одне до одного в гості. Так і зародилися наші стосунки.

— У травні нас перемістили в Ріпки, там була рота охорони. Частина з нас долучилася до 5-го стрілецького батальйону. Я з моменту зарахування став командиром відділення. Знав, що їхатиму на Схід, але не знав, коли саме, тому 6 вересня освідчився Олені.

— На мій день народження. Це було неочікувано для мене. Тоді я потрапила до лікарні за станом здоров'я, думала, вийду і 21 вересня ми розпишемося. Але не встигли — 17-го Сергія відправили на Бахмутський напрямок.

— У Костянтинівку, — уточнює він. — Нас чекало місто-фортеця Бахмут. Я заступив на посаду головного сержанта взводу.

— На моїх плечах лежала не лише відповідальність за власне життя, а й священний обов'язок — зберегти життя моїх хлопців у тому м'ясорубному пеклі.

8 листопада 2022 року... День, коли я думав, що моя історія закінчиться. Я зазнав тяжкого поранення в населеному пункті Андріївка Донецької області. Найстрашнішим був не фізичний біль, а те, що під час евакуації до шпиталю я втратив одного зі своїх побратимів. Цей біль залишиться зі мною назавжди...

— Осколки прилетіли мені в лівий бік: у ногу в двох місцях і в руку. Мене відвезли до Дружківки, потім перемістили в Павлоград, а тоді приїхали мої батьки і забрали мене в Чернігівський госпіталь.

— Я нічого не знала. Чекала дзвінка від Сергія раз на п'ять днів. Коли він телефонував, то говорив, що все добре.

— Не хотів її хвилювати, адже Олена вже була вагітна. І лише дорогою до Чернігова написав: скоро зустрінемось.

— Для мене це був шок. Коли я приїхала і побачила, що він увесь перебинтований, було важко... Та ми з усім впоралися разом. Я робила йому перев'язки вдома після виписки з госпіталю. Сергієві ще було важко ставати на ногу, та ми спішили розписатися, адже не знали, що на нас чекає далі...

— Ми одружилися 25 листопада 2022 року. Без урочистостей, без гостей. Замість пишного свята — тихе розуміння того, що ми живі і ми разом. Я — поранений солдат, який вижив. Вона — моя Олена.

А 30 квітня 2023 року на світ з'явилася наша донечка Агнеса. Її ім'я спало мені на думку ще там, на Сході, у зруйнованій війною Андріївці. Серед смерті та руїн я думав про життя, яке народиться в тилу...

— Я вважаю, це доля, що ми так зустрілися, — підсумовує Олена.

— Португальці, які передавали гуманітарну допомогу, почувши нашу історію, сказали: «Ми після війни приїдемо знімемо фільм».

Зараз молода родина живе в Куликівці. Сергій після звільнення зі Збройних Сил працює завідувачем сектора цивільного захисту населення, надзвичайних ситуацій, мобілізаційної роботи і взаємодії з правоохоронними органами Куликівської селищної ради. Олена — медсестра в терапевтичному відділенні Куликівської лікарні.

— Найкраща моя реабілітація після поранення — сім'я, робота, відпочинок (про нього теж не можна забувати, незважаючи на війну). Треба жити тим днем, у якому ти зараз, бо не відомо, чи буде в тебе завтрашній, — переконаний Сергій. І він вірить: «Знову прийде весна». Так і назвав пісню, яку влітку склав на третю річницю їхніх заручин.

— Слова мої, а музика й озвучка — за допомогою штучного інтелекту. Як вона відреагувала? Сльозами. Ми обоє згадували пережите...

У пісні є такі рядки:

Попри заборони, попри війну,
Я вибрав тебе й нашу першу
спільну весну.
І серед обстрілів, болю і втрат
Ми стали сильніші
за кожен «Град»...

Березень милий
знову прийде колись,
Міст пам'ятатиме
наш перший зміст.
І серед тиші, що прийде опісля,
Наше кохання
залишиться вічним.
Хай так і буде!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)