«Срібними шляхами Задесення»: мандрівка Чернігівщиною, сповнена історій і відкриттів

У День туризму на Задесення завітала екскурсійна група з Чернігова. Цю екскурсію присвячую моєму дуже доброму другові-мандрівнику Олександру Коломійцю Олександр Коломієць (Колумб), яку Сосниччина туристична, Менщина туристична і не тільки пам’ятають завдяки його дітищу Кемпінг «Північ», сплавами на байдарках. І який загинув у цій клятій війні, захищаючи нашу землю, яку дуже любив. Світла тобі пам’ять, Саша.



Назва цієї екскурсії визріла не одразу. Хотілося вмістити в час екскурсії багато чого. Що прочитав, що почерпнув з розмов, що побачив. «Срібними шляхами Задесення» - вже скоро почне дробитися на свої окремі маршрути. Бо місць, які ще хочеться показати, тут чимало. І всі вони заслуговують окремого натоптаного маршруту.

Першою зупинкою була околиця села Велике Устя, де Валентина Миколаївна Мовчан подарувала керівниці мандрівників Анжеліці Михайловій (Анжеліка Михайлова тільки напередодні відзначила свій День народження, уявіть її здивування!) розкішний коровай. А потім ми поїхали до села Галайбине сусідньої Височанської громади. В цьому селі зберігся цілісний зліпок пожиттєвого дітища його – шкільний музей села «Пам’ять». Андрій Васильович Стрижак, місцевий вчитель, майстер, художник і дослідник в одній особі, з нуля все життя творив його і залишив як неймовірний по концентрації унікальний зшиток артефактів про село Галайбине та його людей.

Але це не просто музей. Автор цього музею робив його від «А» до «Я». Своїми руками. В голові не вкладається як одна людина могла стільки всього зібрати, стільки всього своїми руками оформити… Це – і стенди, бо був вправним і в цьому, і графіка, і чудовий почерк ручного письма, а не надрукованих на комп’ютері текстів. Фотографії, книги, тексти, особисті речі, рушники (розкішна традиція Галайбинської школи – вишивати випускниками рушник на згадку!).

Автор скурпульозно писав історію села, записував спогади, досліджував місцеву топоніміку, зберігав роботи своїх вихованців – а це вироби з дерева, малюнки (бо був вчителем малювання), щоденники кліматичних спостережень, різного роду поробки, родові дерева, одяг, давні речі домашнього вжитку… Обсяг зібраного в п’яти залах шкільного музею просто вражає. Цьому музею дуже бракує реклами. І розбирати його кудись, переносити, це як заново чудовий злиток минулого ліпити в нову конструкцію, яка точно буде покручем, а не музеєм…

«А не хочете туристів в клуб поряд завести?» - казала мені місцева колега по підготовці екскурсії Валентина Мовчан. – «Там є що показати.».

Місцева – тому що Валентина Миколаївна працювала в цій школі, а сама родом із самого Високого. Потім після одруження і декретної відпустки аж до закриття вчителювала у школі і мешкає досі у с. Велике Устя. Чимало своїх шкільних матеріалів, які зберігає вдома Валентина Миколаївна, стало основою цієї екскурсії. На жаль, матеріали інших дослідників цього краю – нині покійного видатного Михайла Івановича Тимошенка, вчителя – новатора шкіл сіл Бутівка, Бондарівка і Велике Устя були або розпорошені, або - як у випадку Галини Михайлівни Герасименко , філолога і історика школи із села Бондарівка - взагалі безслідно втрачені… Шкода…

Втім, в клубі с. Галайбине був перший експромт цієї екскурсії - нам її господиня, побачивши стільки гостей, попросила почекати, ненадовго зникла, щоб перевдягтись в традиційне українське вбрання і… заспівала… Тужливої, а потім дівчата попросили веселішої. І в світлиці серед гарних сільських вишивок її пісня була неймовірно органічною і цілісною. Так таланти сільських клубів скучають від уваги вдячних слухачів!
Подякувавши Галайбиному ми, дорогою через Великий ліс, повернулися в с. Велике Устя. В селі Велике Устя Валентина Миколаївна оповіла дуже сумну історію про знищення заживо спаленими 24-ьох односельців 4 лютого 1943 року місцевими та нацистськими злочинцями.

Подробиці вражають і холодять душу донині, коли це слухаєш – наречений поїхав у Бутівку змолоти в млині білого борошна до короваю, а повернувся і взнав жахливе – його нареченої із рідними вже нема, заживо згоріли…Цинічність цієї історії доповнив той факт, що виконавці злочину дуже охотно увірвалися до хати, де готувались і весілля. і застілля, і пиячили, закусюючи (куди їм тільки лізло) тими наїдками… В полум’ї також заживо згоріли і дітки 3-5 років, і вже досить дорослі люди, і ще молоді дівчата, яким ще жити і кохати…

Дуже сумна історія, яка, на жаль, нині відгукується у сучасних злочинах рашистів…Потім ми побували в сільському клубі села Велике Устя. Історія побудови у 1961 році цього клубу теж доволі сумна. Радянська влада часто перетворювала на такі об’єкти приміщення культових споруд. В нашому випадку сааме на фундаменті після знищення Свято-Юріївської (Георгіївської) церкви і був збудований сучасний клуб.
Завдячуючи унікальним дослідникам Стефану Таранушенку та Петру Жолтковському цю церкву в 1920-ті роки вдалося не тільки сфотографувати, а і обміряти. Аналіз цих обмірів підтвердив математичний геній будівничого цієї церкви – майстра із с. Киселівка Григорія Куксенка.



Уявіть тільки якої висоти була ця церква, якщо тільки поряд дзвіниця мала 14 метрів (тінь людини дозволяє зрозуміти масштаб). За своїм типом споруда належала до тризрубних одноверхих дерев’яних храмів - на відміну від більшості тризрубних церков із трьома банями, ця мала лише один купол (верх) над центральною дільницею, тоді як вівтар і бабинець зліва і справа накривалися дахами.
Схематично церква була спроектована і вийшла не тільки доволі величною, але і міцною. Стверджувалось, що склали її без єдиного цвяха. Один місцевий молодик в повоєнні (після другої світової) роки схотів вступити в компартію. Але йому сказали – ось скинеш купол – приймемо. Купол скинув, але долю отримав відповідну – ні одруження, ні дітей…

А який у нас був у Долинському обід! Розкішний! Стараннями місцевого подружжя вчителів – колишного директора Великоустівської школи та вчительки історії Віктора та Тетяни Кравченків та їх помічників подружжя Григорія та Віри Заляз був частково в казані на свіжому повітрі (знатна була уха з риби-щуки!) та в печі (картопля з печі з м’ясом, налисники, каша з родзинками) та чимало інших наїдків (тут же риба жарена, окремо свіжа під олією), частування, жарти, оповіді – це було справжньою окрасою нашої екскурсії!

А що далі? А далі був Олександр Олександрович Володько і його унікальний хутір із справжніми живими страусами! В дуже доступній формі Олександр Олександрович оповідав про своїх страусів – як доглядати, чого остерігатись, яка сила в ногах удару, що їдять, продемонстрував, як ковтають цілими яблука (ми бачили по випуклим шиям, як ті яблука рухались після того, як страус їх проковтнув).
Ну , а потім були справжні шлюбні танці! Самець страус спочатку сам, махаючи крилами, натякав, що треба робити, чекав, коли хтось із дівчат почне те ж саме руками. А потім як істинний кавалєр впадав низько перед танцівницею!
Далі ми попрямували до Бондарівки, де нас зустріла вчителька-пенсіонерка Галина Михайлівна Герасименко.

Вона працювала до закриття в місцевій школі і мріяла написати книгу-дослідження про рідне село. На жаль, про своє звільнення вона випадково взнала під час візиту Сосницького райвідділу освіти напередодні 1 вересня. В школі зберігала свої дослідження, фото, спогади місцевих старожилів, інші матеріали з історії села, мріяла попрацювати ще в архівах, написати і видати книжку. І на жаль, з болем згадувала, що всі матеріали безслідно зникли…

Втім вже майже нічого нині не бачачи, Галина Михайлівна детально розповіла про той трагічний бій 1943 року під час визволення села Бондарівка від нацистів. Тоді в селі загинуло чимало його захисників-визволителів різних національностей. Вчителька згадувала, що завдяки місцевим пошуковим роботам було знайдено чимало нащадків загиблих, в радянські часи в село на 9 травня часто приїздили найближчі родичі загиблих – сини, дочки… Ставали на коліна і плакали. І ніколи оте 9 травня у селі не було святом…

Іще одна несподіванка екскурсії. Серед мандрівниць нашої групи пані Галина зустріла свою ровесницю, з якою разом навчалася в інституті. Це так приємно було бачити! А тим часом день повертав до вечора. Ми, втомлені, вирішили проїхати через Бутівку до Десни на красиве місце – Бутівську кручу. Де можна було б гарно помедитувати, пофотографуватися. А на завершення ми спеціально зупинились на мосту через Десну, щоб сфотографувати найкрасивіший захід сонця.

«Андрію, це справжня кода, фінальний акорд цієї подорожі!».

Звичайно, бо ми всі спільно старались, щоб ця подорож вдалась. Але наші гості поїхали не з пустими руками. В їх мандрівних торбах знайшлося місце і для кудрівських сирів, і для липового меду, і для рапсової олії з Бутівки. Ну, і звичайно, для сосницького сиру!

А всі кошти, якими в Міжнародний День туризму нас щедро задонатили мандрівники, ми традиційно передамо нашим місцевим «бджілкам», які невтомно плетуть маскувальні сітки в с. Пекарів. До речі, повний мікроавтобус бажаючих до цієї екскурсії був набраний через півгодини після оголошення в групі «Мандруй з Анжелікою». Я був вражений! Щиро дякую всім причетним за все, що ця екскурсія відбулась і щиро дякую за довіру.

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Андрій Ткач

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)