65 років разом: історія подружжя Гавриленків із Чернігівщини

Петро і Валентина Гавриленки

Петро і Валентина Гавриленки із села Слобода Іванівської громади Чернігівського району 12 вересня відзначили залізне весілля. За 65 літ подружнього життя згадати їм є багато чого.

— Усього було, — не лукавить пара. — Без суперечок чи сварок не проживеш. Але набольше жили разом добре.

Петро Михайлович показує їхні з Валентиною Василівною фотографії.

— Це вона молода, а це я — обом на цих фото по 18. «В житті тільки раз буває 18 літ», — цитує рядок із пісні.

— У нього тоді був чуб кучерявий і чорний, а зараз он білий як сніг.

— Так мені вже ж 89-й рік пішов від 17 вересня, — каже до мене Петро Михайлович. — А Валя на 6 років молодша.

Вона про одне їхнє спільне фото говорить:

— Тут ми ще до весілля. Якоїсь неділі йшли удвох, зустріли фотографа — ото і зняв нас. А на цьому, — бере інший знімок, — нам уже десь далеко за 30.

На жаль, весільної світлини в подружжя немає.

— Не фотографувались. Тоді й моди на це не було, як тепер — і фата, і фотографування. А на мені були вінок восковий і українська одежа: вишита сорочка, корсетка.

Весілля в нас було таке, як раніше в селі відбували. Один день гуляли в його мами, другий день — у моєї. Жили спочатку у свекрухи. Потім відійшли, почали будуватися. Теж легко не було.

Тяжкі дитинства

«Теж», бо розказало подружжя і про свої життя до знайомства. В обох дитинство було напівсирітським — зростали без батька.

— Я народилась у селі Буди тоді Куликівського району. Тато з війни не повернувся, тож мама зі мною, 9-річною, перейшла до свого батька сюди, у Слободу. Дід мав інвалідність першої групи — не ходив. Мама його доглядала. У 1949-му вона вийшла заміж вдруге, і народився мій брат Іван.

— А я родом зі Слободи. Батько теж на війні загинув, коли гнали німців, у 1944-му. Нас у мами залишилося четверо — я і три сестри. Як же нам важко жилося після війни!.. Уявіть, яка температура в хаті була, коли підходиш кухлик води набрати, а у відрі лід — вода замерзла.

І голодували, ох!.. Мама піде пішки по хліб у місто, днів зо два там, а дід і баба наглядають за нами. Сестри плачуть — їсти хочуть, я їх заспокоюю: «Не плачте, скоро мама принесе хлібця». Було, і я з мамою ходив. Черги — у три шеренги, а за день дають лише по дві хлібини в одні руки, то й на завтра лишалися, щоб іще взяти.

Вирощували тютюн, у кінці року розрахунок — по два кіло цукру й літр олії. Мама купочки цукру кожному з нас чотирьох понасипає. Мало ж, просимо: «Мамо, додайте». Мати в жменю цукру візьме, над купками потримає, ніби досипала…

— Жили тоді з чого? — пригадує Валентина Василівна. — Корова є, але все молочне до останнього — на базар у місто. Попробуй стільки вторгувати, щоб і податки заплатити, і в школу дітей одягнути, взути.

— Я в школу ходив у постолах, які дід сплів, всередину намотував онучі. Яєць ми і смаку не знали — все на базар. Нас чотирьох спробуй мамі одній забезпеч! Вона податок платить-платить, та трохи недоплатить (бо він височенний, а доходи ж у неї які). Голова сільради — був тут такий негодяй! — приїхав до нас, хотів забрати поросятко. А я вхопився за вила — і до нього: «Заколю!» Не віддав поросятка.

Валентина Василівна ділиться і своєю, схожою, історією з тим головою та його посіпаками.

— Як вперше до нас прийшли, то дід на нервах схопив сокиру і прогнав їх. Іншим разом мама поїхала в болото по лозу, щоб було чим хату топити, а вони прознали, що її немає, і знову явились. Я збиралась до школи (у 5-й клас ходила). А вони — до нас у сарай. Там теличка залишилась від корови, яка пропала. Я стала, руки розставила — не пускаю до телички. Так голова сільради взяв мене за грудки — і як швиргоне під сарай! Там була купа гною, її снігом прикрило. Я і втопилась у тому снігу. Та якби не сніг, то могло і хребет мені перебити на тому замерзлому гною. По сей день ті страшні червоні очі голови переді мною стоять…

Я таки пішла в школу, та не вчилась, а плакала. Нікому не призналась про свою кривду і що теличку забрали. Тільки мамі, коли вона повернулась: «Немає вже Липи нашої». Вона вранці пішла на ферму, а ті, хто доглядав телят, сказали: нової телички не надходило. Значить, голова з іншими її зарізали і з’їли. Оце така тоді була влада…

— Кріпко трудно ми жили, але вистояли, вижили!

Робота, одруження і діти — не свої…

— Де ви обоє працювали?

— Я спочатку трудилась на польових роботах. Колись же як було — із 14 років дають тобі норму і роби. Вправляєшся чи ні — нікого не хвилює. А потім я 15 років проробила на свинофермі, відтіль і на пенсію пішла. Загального стажу в мене — 40 літ.

— А я все життя пропрацював трактористом на гусеничному тракторі і ще — комбайнером. Як 1957-го заліз у кабіну — і до 1995-го. Скільки я з’їв пилюки, скільки ночей недоспав!.. А якось мене мало не задавило дизелем. Ми з товаришем, Віталиком, орали ллянище. Мати принесла їсти, я повечеряв і заснув коло борозни. А Віталик вів трактора попід борозною. Обійшов кругом і їде — прямо на мене! Якби я вчасно не проснувся, він би мене роздавив, ще й землею прикидало б, ніхто б і не знайшов!

Весь час я працював на тракторах — у Слободі й сусідніх Вікторівці, Скорінці, Красному, Золотинці, Топчіївці, Олишівці. Лише в Буді, хоч і близько село, не робив, бо то був інший район. А на зиму збирайсь — і в Красилівку на ремонт, де була машинно-тракторна станція (у Красилівці ж я і вчився чотири місяці, а ще рік — в Острі в танковому училищі). Коли женився, то вже в Слободі зробили майстерню, тут ремонтувалися.

— Як же ви познайомилися?

— У клубі. На гульню ходили — і зустрілися. Я на гармошці грав. Валя була найгарнішою дівчиною в Слободі! Хлопці за нею ганялися, а вона була неприступною. Та я її переміг, — сміється Петро Михайлович.

Із подружнього життя обоє пригадують тяжку роботу.

— Заробляли, недоїдали, а на книжку складали — на старість. Зібрали 40 тисяч рублів — на той час це були великі гроші, можна було купити легковий автомобіль і дві трикімнатні квартири (тоді одна коштувала 9 тисяч). І все до копійки пропало!

На моєму запитанні про дітей обоє смутніють.

— Своїх нам Бог не дав, — відказує Валентина Василівна. — А є прийомні. Мій брат Іван тільки отримав від роботи на будівництві квартиру в Чернігові, тиждень у ній пожив і помер — інсульт. У його дружини Люби було хворе серце, невдовзі її теж не стало. В неї залишилося троє дітей. Я всіх забрала, і ми їх доростили. Свєті було 14, Віктору — 11, Вікторії — 2 рочки. Вона була така маленька…

— Діти називали Вас тьотею чи мамою?

— Та всяк — і бабою, і Валею, бо я змалку, кличучи старших до себе, казала: «Ходіть до Валі». А на діда кажуть тільки «Петя».

Зараз усі троє працюють, в усіх сім’ї. У старших — по дві дочки. У Свєти — Катя і Єва, у Віті — Дарина і Маша. У Віки з чоловіком діток іще немає. Усі до нас їздять, Віка майже щосуботи буває.

В окупацію

У 2022 році Слобода, як і вся Іванівська громада, дуже постраждала від вторгнення ворога. Росіяни зайшли в село 5 березня, а вийшли 30-го. Лише в Слободі знищили 18 будинків, поваляли танками паркани й електричні стовпи.

— Тут у нас страшне коїлося! Ми дивом вижили і хата вціліла. Раз як дало, то люстра розсипалася по всій хаті, мені мало очей не вибило. Снаряд шарахнув — паркан розлетівся.

Коли ж окупанти відступали, зі свого танка направили дуло в наш бік і як почали стріляти через кожен метр! Я вскочила в погріб, а Петя корові сіна взяв і під деревом стоїть. Я кричу: «Ховайсь!» Шість снарядів кругом хати впали! Один — за шість метрів від неї. Мо’, Бог свої ручки підклав, що хата не загорілась. Тільки побило шифер осколками, вікна вибило і фундамент трохи розірвало. Петю мало не вбило. Я опісля показала йому, що на дереві, під яким він стояв, на чверть вище від його голови устиркнувся осколок.

Гавриленки розказують, що з відновленням пошкодженого їм допоміг американський благодійник Делл Лой Хансен.

— Нам вікна нові вставили і на даху 50 листів шиферу замість побитого замінили. Дякуємо! Ця людина нам Богом послана — стільки допомагає всьому селу!

Подружжя й саме не сидить без діла. Незважаючи на поважний вік, вони й досі тримають курей, качок і навіть корівку.

— Я наготую їй, а Петя винесе, погодує. Мене виведе (Валентина Василівна ходить із двома ціпками. — Авт.), посадить — і я дою.

— У мене дід був кріпко трудолюбивий. 90 років прожив і корову весь час тримав. Я теж вважаю, що без корівки не можна.

І важко, і жалко її збувати — ми вже звикли до нашої Марти. Сіно для неї заготовляю сам. Накошу мотокосою, погребу. Мотоциклом із причепом перевезу. Корівка невелика, їй не дуже багато треба.

— До неї в нас була інша корова, то в окупацію не лише нас, а й інших людей годувала. Хоч вже й зовсім мало доїлася, та я все одно давала молоко то одним, то іншим — діткам же так хотілось їсточки.

Нас в окупацію тут семеро жило. Ми з дідом, Віка. Ще Свєтин свекор, який з Іванівки втікав і забрав із собою сусідів — подружню пару із сином. Добре, що в нас є свій млин — Петя сам зробив. То, поки світла ще не розбили, він намолов борошна. Я його сіяла і пекла коржі. А з висівок готувала кашу — трохи води, трохи молока. Картоплю варила. Так і перебули.

З-під умілих рук Петра Михайловича вийшов не лише млин.

— Січкарку вдосконалив: приробив до неї мотор — і не треба рукою крутити. Оце такий велосипед змайстрував, — показує, як до двоколісного приладнав третє колесо, що той за конструкцією став схожий на мотоцикл із люлькою. — Колись, працюючи трактористом, зробив, щоб бульдозер був не спереду, а збоку. Я конструктор ого який! — сміється. — Сам же й хату обклав цеглою.

— І робити важко, і без діла ж не будеш сидіти. Ото потихеньку й соваємось, — каже Валентина Василівна. — Вийду, погомоню до корівки, вона мене полиже.

— Аби хоча б дожити, щоб побачити, чим ця війна скінчиться, — додає Петро Михайлович. — Дай Боже, щоб нашою Перемогою!

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)