Жінка, яка дарує тепло: історія соціальної робітниці Олени Северин

Професія соціального робітника — це не просто виконання посадових обов'язків, це особливе покликання душі. Тут не втримаєшся без щирої любові до людей, терпіння та вміння співчувати. Саме такою жінкою, чиє серце щодня відгукується на чужий біль, є Северин Олена Михайлівна — соціальна робітниця, яка вже чотири роки присвячує себе турботі про тих, хто цього найбільше потребує. Наша щира розмова з нею відкрила завісу над нелегкими, але такими важливими буднями жінки, яка щодня несе розраду самотнім серцям.



Олена Северин

Олені Михайлівні 62 роки. Її життєвий і трудовий шлях був багатим на зміни. Свою трудову діяльність вона розпочинала зовсім у іншій сфері — на телезаводі «Агат». Згодом працювала на різних роботах. Проте справжнє покликання наздогнало жінку чотири роки тому, коли їй запропонували спробувати себе в ролі соціального робітника. Олена Михайлівна шукала роботу, і ця пропозиція стала доленосною. Попри початковий страх та хвилювання — чи впорається, чи витримає емоційне навантаження, — вона ризикнула. І не дарма, адже сьогодні жінка з упевненістю каже: робота з людьми — це найкраще, що могло з нею статися.

Зараз під опікою пані Олени перебуває 12 людей. Серед них одинадцять літніх бабусь та один молодий хлопець з інвалідністю. Для кожного з них вона — і помічниця, і розрадниця, і найближчий друг. Робочий день Олени Михайлівни починається о 8:00 ранку. Першою в її маршруті завжди є особлива підопічна — старенька бабуся, яка через поважний вік потребує щоденного догляду. Олена Михайлівна поспішає до неї, щоб нагодувати, адже старенька через слабкість може про це забути. Далі — візити до інших підопічних: закупівля продуктів, ліків, вирішення побутових питань та нескінченні телефонні дзвінки, які не припиняються навіть увечері чи у вихідні.

У розмові Олена Михайлівна щиро поділилася тим, що тримає її в професії:

–– Спочатку було дуже лячно, — ділиться вона спогадами. — Хвилювання брало гору. Але з роками приходить звичка, ми зближуємося. Мої старенькі вже стали для мене як рідні. Вони чекають на мене. Буває, приходиш, а бабуся каже: "Наче сонечко в хаті побувало".

Оце і є найбільша нагорода. А колектив Центру надання соціальних послуг став для мене другою родиною, бо там панують добро, тепло і розуміння. Сьогодні робота соціального робітника стала ще важчою через війну. Олена Михайлівна з болем розповідає, як важко її підопічні переживають розлуку з рідними. У багатьох із цих самотніх бабусь діти опинилися за кордоном.

Раніше вони приїжджали, дарували квіти на дні народження, привозили радість, а зараз старенькі залишилися зовсім самі. Тому пані Олені доводиться бути не просто помічницею по господарству, а справжнім психологом. Вона вислуховує, заспокоює, тримає за руку та допомагає подолати самотність. Щодня, повертаючись додому емоційно та фізично втомленою, вона знає: вона віддала частинку своєї душі тим, кому без неї просто не вижити.

Де ж Олена Михайлівна бере сили для такої виснажливої праці? Її секрет — у творчості та родині. Жінка обожнює малювати картини за номерами. Ця дрібна, кропітка робота заспокоює нервову систему після важкого дня та допомагає перезавантажитися. Окрім цього, вдома на неї чекає велике господарство, город та кохана родина — чоловік, діти та онуки. Попри те, що вік Олени Михайлівни вже натякає на заслужений відпочинок, її серце прагне продовжувати роботу. Вона готова й надалі дарувати свій час та любов підопічним.

Джерело: "Новини Городнянщини", Сніжана Гапоненко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)