«Донечко, як добре, що ти прийшла…» – соціальні робітники завжди знаходять дорогу туди, де на них чекають

Команда невтомних: Зоя Молойко, Катерина Польська, Ольга Маклюк та Тетяна Буша

У світлі нещодавнього професійного свята — Дня працівника соціальної сфери— ми хочемо познайомити читачів із чотирма неймовірними жінками, чиї робочі будні минають у постійних турботах про тих, кого суспільство часто називає найвразливішими. Вони обслуговують жителів двох сіл — Смичин та Дібрівне. Під їхньою щоденною опікою перебуває 51 людина похилого віку – це люди, які залишилися без підтримки рідних, та особи з інвалідністю. Для своїх підопічних ці жінки стали не просто помічницями, а справжнім містком до життя, рідними людьми, на прихід яких чекають із нетерпінням і надією. Кожна з наших героїнь має свій життєвий шлях, свій характер і досвід, але об’єднує їх одне — золоте серце, здатне вмістити чужий біль.

Робочий день соціального робітника триває з 8-ої до 17-ої години з понеділка по п’ятницю, але насправді він не закінчується ніколи. Сухі цифри звітності вимагають розписувати кожну послугу. Офіційний перелік послуг соціального робітника виглядає лаконічно, але за кожним пунктом стоїть колосальна фізична та емоційна праця. Наші героїні зізнаються: зробити лише те, що написано у паперах, просто неможливо. Серце не дозволяє розвернутися і піти, якщо старенька людина просить про допомогу.

• Ольга Федорівна МАКЛЮК — справжня легенда місцевої соціальної служби. Лише вдумайтеся: її трудовому стажу у цій сфері цього року виповнюється 33 роки! Вона прийшла у професію ще наприкінці 80-их років, коли служба соціальної допомоги вдома лише зароджувалася. Ольга Федорівна застала часи, коли доводилося вручну білити хати підопічним, возити борошно на млин, носити тонни води у відрах та нескінченну кількість оберемків дров, щоб топити грубу та піч узимку. Сьогодні під її надійним та досвідченим крилом перебуває 14 підопічних.

• Тетяна Дмитрівна БУША — віддала цій благородній справі вже 15 років. Вона — уособлення спокою, надійності та жіночої мудрості. Щодня Тетяна Дмитрівна поспішає до хат своїх 12 підопічних, для кожного знаходячи саме ті слова, які лікують душевні рани краще за будь-які ліки.

• Зоя Олександрівна МОЛОЙКО — так само як і її колега, працює у соціальній сфері вже 15 років. Її щирість, відкритість та оптимізм здатні розігнати будь-які хмари над головами її 12 підопічних. Старенькі знають: якщо прийшла Зоя, у хаті обов'язково пануватимуть лад, чистота та гарний настрій.

• Катерина Олександрівна ПОЛЬСЬКА — соціальною робітницею працює 8 років. Проте життєвого досвіду їй не позичати, адже до цього вона аж 29 років віддала важкій праці на пошті. Катерина Олександрівна добре знає кожну стежку в селі й характер кожного жителя. Сьогодні під її опікою перебуває 13 людей, які повністю довіряють їй свій побут і спокій.

Вони купують та доставляють продукти харчування, роздобувають дефіцитні ліки, наводять лад у будинках, готують обіди, допомагають поратися на городах і навіть заготовляти консервацію на зиму. Окрім цього, жінки контролюють показники лічильників, сплачують комунальні послуги, а у критичних ситуаціях — викликають лікарів і годинами чергують біля ліжка хворої людини, доки не мине небезпека. Бувають і зовсім екстремальні випадки, коли посеред ночі чи на світанку лунає дзвінок: «Донечко, я впала й не можу підвестися...». І вони, не вагаючись, з ліхтариком у руках, біжать через усе село, щоб підняти, заспокоїти та врятувати свою бабусю чи дідуся.

Праця наших чотирьох героїнь — це не про гучні ордени чи великі статки. Це про тихе, щоденне милосердя. І найвищою нагородою для них є щире людське «Дякую!», яке вони чують щодня. Для багатьох стареньких вони стали єдиними слухачами, яким можна виговоритися, розповісти новини чи просто потримати за руку.

Повномасштабна війна принесла нові, небачені раніше виклики. Постійні повітряні тривоги, страх, стрес та психологічний тиск сильно підкосили здоров'я літніх людей. Багато хто з них замкнувся у собі, став наляканим та ще більш самотнім. Проте ні в часи окупації, ні під час найзапекліших обстрілів соціальні робітниці не залишили своїх підопічних. Коли навколо все гриміло, а вулиці сіл були порожніми й небезпечними, вони пішки чи на велосипедах пробиралися до хат стареньких.

Адже розуміли: діти багатьох з них живуть далеко, сусіди тепер рідко заглядають один до одного через страх, і якщо не прийде соцробітник — старенька людина просто залишиться без хліба, води та ліків наодинці зі своєю бідою. Ця робота — про екстремальні ситуації. Катерина Польська згадує, як взимку о п'ятій ранку пролунав дзвінок: «Катю, я впала серед хати, лежу на підлозі...». І Катерина Олександрівна бігла крізь ніч піднімати свою бабусю. А Ольга Маклюк нещодавно буквально врятувала свою підопічну з деменцією: вчасно викликала швидку при утиску грижі, коли лікарі сказали, що рахунок ішов на години.

Під час війни дівчата стали єдиною розрадою для літніх людей. Коли через обстріли сусіди боялися виходити з хат, а діти підопічних були далеко, ці чотири жінки сідали на велосипеди й везли стареньким хліб та спокій. Вони стали для своїх бабусь і дідусів головними психотерапевтами, заспокоюючи їх та повертаючи віру в те, що все буде добре. Щоденна праця з людьми, які мають важкі долі, хронічні хвороби чи вікові зміни характеру, вимагає колосального емоційного вигорання. Бувають дні, коли від втоми хочеться плакати й кинути все. Але настає ранок — і вони знову збираються в дорогу.

Де ж вони відновлюють свій внутрішній ресурс? Для когось найкращими ліками є власна родина — чоловіки, діти та онуки, розмови з якими ввечері повертають душевний спокій. Багато важить і підтримка всередині колективу: жінки часто зідзвонюються у позаробочий час, діляться болем, підтримують одна одну порадою чи просто доброю шуткою. Вони не чекають орденів. Найвища нагорода для них — коли старенька бабуся, тримаючи за руку, каже: «Донечко, як добре, що ти прийшла».

А ще Смичин та Дібрівне знають: їхні соціальні робітниці мають неймовірний співочий талан. Ольга Федорівна та Катерина Олександрівна вже багато років є активними учасницями художньої самодіяльності. Жінки зізнаються, що саме українська пісня є для них тим джерелом, яке змиває всю денну втому, лікує душу і дає сили наступного дня знову йти до людей.

Джерело: "Новини Городнянщини", Сніжана Гапоненко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)