«Дім – це не просто стіни й дах…» Як родитна Тетяни та Олексія Бондарів з Лемешівки починає нове життя у Смичині
2026-11-16 13:22:37
98
0
У дворі будинку біля затишної альтанки при дорозі у Смичині тепер нові господарі. Тетяна й Олексій Бондар потроху облаштовуються на незнайомому місці, знайомляться із сусідами, звикають до нового ритму життя. А ще тут є коза Марта, кішка Маркіза, кошеня Кокі, собака Джек і кури. Бо куди ж родині без свого господарства? Забирали з Лемешівки все, що могли перевезти, — разом із домашніми улюбленцями та сподіванням, що колись знову житимуть без страху.
Тетяні 39 років, Олексію — 42. Вони виховують трьох дітей: дванадцятирічну Катерину, одинадцятирічного Павла і маленького Максима, якому незабаром виповниться три. Наприкінці серпня родина перебралися з Лемешівки до Смичина.
– Коли наприкінці червня нинішнього року у Лемешівці було оголошено обов’язкову евакуацію, насамперед під неї потрапляли сім’ї з дітьми, – каже господиня Тетяна. – Ми розуміли, що якщо люди, у яких у родині нема неповнолітніх дітей та маломобільних людей, можуть писати заяви про відмову від евакуації, то нам треба виїжджати обов’язково. Інакше евакуація дітей би здійснювалася примусово. Тому, як і всі лемешівські родини з дітьми, почали обговорювати й шукати куди ми можемо виїхати.
Варіанти житла пропонувала Городнянська міська рада. Тетяна каже, їх запросили і запропонували будинки на вибір у різних селах. Оглядали багато, та до душі припав саме оцей, у Смичині, фактично у самому центрі села.
– Тут і транспортне сполучення гарне і з Городнею, і з Черніговом, і ліцей поруч, і навіть дитячий садочок є, – каже Тетяна. – Ми спочатку просто приїжджали сюди, наводили лад у дворі, у господарчих будівлях. А переїхали вже перед самим початком навчального року, у кінці серпня.
Рішення залишити Лемешівку не було легким. Олексій сам родом звідти, а Тетяна, вийшовши за нього заміж, переїхала у село більше десяти років тому. Сама вона родом з Сосниччини. Жили у добротній хаті, збудованій дідом Олексія у 1980-их роках. Чоловік працював спочатку кочегаром у Лемешівській школі, а потім у місцевому сільгосппідприємстві. Тетяна ж – медпрацівник. Останніми роками була у відпустці по догляду за дитиною.
— Не були ми готові їхати. Розгубленість була велика, дуже важко все це переживалося, — згадує жінка. – Не уявляли як кинути городи, господарство. І люди у Лемешівці вже рідними й мені стали. За час роботи медпрацівником знала кожного у селі. І родичі чоловікові поруч. Було спокійно і затишно. Аби ж не проклята війна…
Таня замовкає. У її погляді читається: дім — це набагато більше, ніж стіни й дах, які можна замкнути, залишаючи подвір’я.
ЗАБРАЛИ МАЙЖЕ ВСЕ, ЩО МОГЛИ
Допомогти з переїздом узялася міська рада, яка шукала благодійників, готових підтримати евакуйованих. Транспорт родина знайшла самостійно, а його послуги оплатив благодійний фонд «Право на захист». Підтримку на переїзд також отримали від інших благодійних організацій – і коштами, й обіцяють ще меблями та дитячими речами допомогти. Та найважливішим було те, що вдалося вивезти з небезпечного села не лише необхідні речі, а й домашніх тварин.
— Майже все забрали, що хотіли, — розповідає Тетяна.
Отак і рушили до нового місця: з речами, меблями, господарським клопотом і цілим маленьким домашнім світом. Усе це потрібно було не просто довезти, а ще й розмістити, облаштувати, пристосувати до нових умов.
Олексій уже долучився до місцевих комунальників. На час нашої розмови з Тетяною він якраз проводив роботи по впорядкуванню місцевого кладовища. У Лемешівці він узимку працював кочегаром у школі, а влітку — комунальним працівником. Тож і тут знайшлася робота, до якої він звик. Тетяна поки перебуває відпустці по догляду за Максимом, але сподівається, що згодом зможе повернутися до своєї професії медичного працівника.
ДІТЯМ ЛЕГШЕ, ТА МАМИНЕ СЕРЦЕ ВСЕ ОДНО БОЛИТЬ
Найважче після переїзду, зізнається жінка, було звикнути до думки, що тепер вони живуть не вдома. Перші дні минали в розгубленості. Навіть коли навколо поступово з’являються знайомі обличчя, коли вже знаєш, куди піти до магазину чи звернутися по допомогу, всередині залишається відчуття втрати.
— Трошки вже адаптувалися, але все одно душа болить. Сумно за Лемешівкою, — говорить жінка.
Діти, здається, призвичаїлися швидше. У Смичині більше їхніх однолітків, тож Катерина й Павло вже виходять гуляти, знаходять друзів. У Лемешівці теж були товариші, але війна розкидала дітей по різних населених пунктах: хтось виїхав до Городні, хтось — в інші села, хтось опинився далеко від дому. Дитяче життя, яке ще недавно мало свої звичні маршрути й зустрічі, довелося складати заново.
Навчання поки теж не стало звичним. Через повітряні тривоги діти переважно навчаються онлайн і лише зрідка мають змогу відвідувати школу. Проте Тетяна бачить і практичну перевагу нового місця: тепер не потрібно так рано вставати й організовувати дорогу до навчального закладу, як це було раніше, коли старші діти їздили з Лемешівки до Хоробич у ліцей.
Допомагають і місцеві люди. Із сусідами Бондарі ще не встигли близько познайомитися, але вже потроху входять у життя села. Звертаються до старости, коли виникають запитання, і відгукуються про неї добре — допомагає, підказує, не залишає сам на сам із труднощами.


ТУТ ТРОХИ ТИХІШЕ, АЛЕ ВІЙНА НІКУДИ НЕ ЗНИКЛА
Чи відчуває родина себе в безпеці у Смичині? Тетяна відповідає обережно: тут усе-таки менше летить, ніж у Лемешівці. Але й на новому місці буває чути, як пролітають повітряні цілі, іноді долинають вибухи.
— Там бувало, що серед ночі прокидалися й просто сиділи, прислухалися. Страшно, особливо коли живеш біля кордону й не знаєш, що буде завтра, — розповідає Тетяна.
Саме ця невідомість і робить життя прикордоння таким важким. Людина може звикнути до певних побутових незручностей, навчитися жити без газу, справлятися з господарством, працювати на землі. Але неможливо звикнути до думки, що небезпека може прийти будь-якої миті. Особливо коли поруч діти, за яких відповідаєш і чиє дитинство хочеться вберегти від страху.
Тому рішення про евакуацію Тетяна з Олексієм сприймають неоднозначно. З одного боку, хотілося залишитися у своєму домі, серед знайомих людей, на землі, до якої прикипіли серцем, туди вперто рвуться серце і душа. З іншого — коли небезпека стає щоденною, а в родині ростуть діти, доводиться думати не лише про власне бажання, а й про їхнє життя.
– Ми дуже вдячні Городнянській міській раді і всім її працівникам за те, що вони нам дуже допомогли, – каже Тетяна. – З нами розмовляли, нас підтримували, нам терпляче пропонували варіанти житла для переїзду. Видно було, що людям не байдуже, що вони щиро турбуються і хочуть зробити наш переїзд найменш травматичним. Що роблять все для того, щоб люди не виїжджали далеко за межі громади, а облаштовувались тут, у більш безпечних місцях і комфортних наскільки це можливо. У Лемешівці, наприклад, у нас газу не було. А тут газове опалення, вже клопоту менше, рідше піч топлю.
А ЩО БУДЕ ДАЛІ?
Поки Тетяна й Олексій не загадують далеко наперед. Якщо ситуація в Лемешівці зміниться на краще, якщо люди зможуть безпечно повертатися до своїх домівок, можливо, колись вони теж повернуться.
Але якщо село спорожніє, якщо сусіди й знайомі облаштуються в інших місцях, то й родині доведеться вирішувати, де будувати своє майбутнє.
Поки що є будинок у Смичині, робота для Олексія і в перспективі – для Тетяни, діти, які потроху знаходять нових друзів, і щоденні справи, що не дозволяють опускати рук. Є Марта, Маркіза, Кокі, Джек і кури — маленькі нагадування про те, що навіть після вимушеного переїзду життя триває, а дім можна потроху облаштовувати там, де сьогодні безпечніше. Джек, до речі, адаптувався чи не найпершим, вже почувається господарем у власному дворі і навіть намагався мене вкусити, коли ми з Тетяною і Максимком йшли до сараю, де хлопчик хотів показати свою козу Марту.
Та за всім цим залишається головне бажання — щоб війна закінчилася. Щоб люди могли повернутися до своїх домівок не тому, що змушені знову ризикувати, а тому, що нарешті зможуть жити на рідній землі без страху. Щоб діти згадували своє дитинство не за вибухами й евакуаційними переїздами, а за друзями, шкільними пригодами, теплом рідної оселі й запахом пирогів із печі.
А поки родина Бондарів учиться жити на новому місці. Не забуваючи Лемешівку, не втрачаючи надії й тримаючись одне одного. Бо коли доводиться залишати дім, саме родина стає тим, що можна взяти із собою і що допомагає починати спочатку.
Джерело: Новини Городнянщини, спілкувалась Світлана ТОМАШ.
коментарі (0)
Тетяні 39 років, Олексію — 42. Вони виховують трьох дітей: дванадцятирічну Катерину, одинадцятирічного Павла і маленького Максима, якому незабаром виповниться три. Наприкінці серпня родина перебралися з Лемешівки до Смичина.
– Коли наприкінці червня нинішнього року у Лемешівці було оголошено обов’язкову евакуацію, насамперед під неї потрапляли сім’ї з дітьми, – каже господиня Тетяна. – Ми розуміли, що якщо люди, у яких у родині нема неповнолітніх дітей та маломобільних людей, можуть писати заяви про відмову від евакуації, то нам треба виїжджати обов’язково. Інакше евакуація дітей би здійснювалася примусово. Тому, як і всі лемешівські родини з дітьми, почали обговорювати й шукати куди ми можемо виїхати.
Варіанти житла пропонувала Городнянська міська рада. Тетяна каже, їх запросили і запропонували будинки на вибір у різних селах. Оглядали багато, та до душі припав саме оцей, у Смичині, фактично у самому центрі села.
– Тут і транспортне сполучення гарне і з Городнею, і з Черніговом, і ліцей поруч, і навіть дитячий садочок є, – каже Тетяна. – Ми спочатку просто приїжджали сюди, наводили лад у дворі, у господарчих будівлях. А переїхали вже перед самим початком навчального року, у кінці серпня.
Рішення залишити Лемешівку не було легким. Олексій сам родом звідти, а Тетяна, вийшовши за нього заміж, переїхала у село більше десяти років тому. Сама вона родом з Сосниччини. Жили у добротній хаті, збудованій дідом Олексія у 1980-их роках. Чоловік працював спочатку кочегаром у Лемешівській школі, а потім у місцевому сільгосппідприємстві. Тетяна ж – медпрацівник. Останніми роками була у відпустці по догляду за дитиною.
— Не були ми готові їхати. Розгубленість була велика, дуже важко все це переживалося, — згадує жінка. – Не уявляли як кинути городи, господарство. І люди у Лемешівці вже рідними й мені стали. За час роботи медпрацівником знала кожного у селі. І родичі чоловікові поруч. Було спокійно і затишно. Аби ж не проклята війна…
Таня замовкає. У її погляді читається: дім — це набагато більше, ніж стіни й дах, які можна замкнути, залишаючи подвір’я.
ЗАБРАЛИ МАЙЖЕ ВСЕ, ЩО МОГЛИ
Допомогти з переїздом узялася міська рада, яка шукала благодійників, готових підтримати евакуйованих. Транспорт родина знайшла самостійно, а його послуги оплатив благодійний фонд «Право на захист». Підтримку на переїзд також отримали від інших благодійних організацій – і коштами, й обіцяють ще меблями та дитячими речами допомогти. Та найважливішим було те, що вдалося вивезти з небезпечного села не лише необхідні речі, а й домашніх тварин.
— Майже все забрали, що хотіли, — розповідає Тетяна.
Отак і рушили до нового місця: з речами, меблями, господарським клопотом і цілим маленьким домашнім світом. Усе це потрібно було не просто довезти, а ще й розмістити, облаштувати, пристосувати до нових умов.
Олексій уже долучився до місцевих комунальників. На час нашої розмови з Тетяною він якраз проводив роботи по впорядкуванню місцевого кладовища. У Лемешівці він узимку працював кочегаром у школі, а влітку — комунальним працівником. Тож і тут знайшлася робота, до якої він звик. Тетяна поки перебуває відпустці по догляду за Максимом, але сподівається, що згодом зможе повернутися до своєї професії медичного працівника.
ДІТЯМ ЛЕГШЕ, ТА МАМИНЕ СЕРЦЕ ВСЕ ОДНО БОЛИТЬ
Найважче після переїзду, зізнається жінка, було звикнути до думки, що тепер вони живуть не вдома. Перші дні минали в розгубленості. Навіть коли навколо поступово з’являються знайомі обличчя, коли вже знаєш, куди піти до магазину чи звернутися по допомогу, всередині залишається відчуття втрати.
— Трошки вже адаптувалися, але все одно душа болить. Сумно за Лемешівкою, — говорить жінка.
Діти, здається, призвичаїлися швидше. У Смичині більше їхніх однолітків, тож Катерина й Павло вже виходять гуляти, знаходять друзів. У Лемешівці теж були товариші, але війна розкидала дітей по різних населених пунктах: хтось виїхав до Городні, хтось — в інші села, хтось опинився далеко від дому. Дитяче життя, яке ще недавно мало свої звичні маршрути й зустрічі, довелося складати заново.
Навчання поки теж не стало звичним. Через повітряні тривоги діти переважно навчаються онлайн і лише зрідка мають змогу відвідувати школу. Проте Тетяна бачить і практичну перевагу нового місця: тепер не потрібно так рано вставати й організовувати дорогу до навчального закладу, як це було раніше, коли старші діти їздили з Лемешівки до Хоробич у ліцей.
Допомагають і місцеві люди. Із сусідами Бондарі ще не встигли близько познайомитися, але вже потроху входять у життя села. Звертаються до старости, коли виникають запитання, і відгукуються про неї добре — допомагає, підказує, не залишає сам на сам із труднощами.


ТУТ ТРОХИ ТИХІШЕ, АЛЕ ВІЙНА НІКУДИ НЕ ЗНИКЛА
Чи відчуває родина себе в безпеці у Смичині? Тетяна відповідає обережно: тут усе-таки менше летить, ніж у Лемешівці. Але й на новому місці буває чути, як пролітають повітряні цілі, іноді долинають вибухи.
— Там бувало, що серед ночі прокидалися й просто сиділи, прислухалися. Страшно, особливо коли живеш біля кордону й не знаєш, що буде завтра, — розповідає Тетяна.
Саме ця невідомість і робить життя прикордоння таким важким. Людина може звикнути до певних побутових незручностей, навчитися жити без газу, справлятися з господарством, працювати на землі. Але неможливо звикнути до думки, що небезпека може прийти будь-якої миті. Особливо коли поруч діти, за яких відповідаєш і чиє дитинство хочеться вберегти від страху.
Тому рішення про евакуацію Тетяна з Олексієм сприймають неоднозначно. З одного боку, хотілося залишитися у своєму домі, серед знайомих людей, на землі, до якої прикипіли серцем, туди вперто рвуться серце і душа. З іншого — коли небезпека стає щоденною, а в родині ростуть діти, доводиться думати не лише про власне бажання, а й про їхнє життя.
– Ми дуже вдячні Городнянській міській раді і всім її працівникам за те, що вони нам дуже допомогли, – каже Тетяна. – З нами розмовляли, нас підтримували, нам терпляче пропонували варіанти житла для переїзду. Видно було, що людям не байдуже, що вони щиро турбуються і хочуть зробити наш переїзд найменш травматичним. Що роблять все для того, щоб люди не виїжджали далеко за межі громади, а облаштовувались тут, у більш безпечних місцях і комфортних наскільки це можливо. У Лемешівці, наприклад, у нас газу не було. А тут газове опалення, вже клопоту менше, рідше піч топлю.
А ЩО БУДЕ ДАЛІ?
Поки Тетяна й Олексій не загадують далеко наперед. Якщо ситуація в Лемешівці зміниться на краще, якщо люди зможуть безпечно повертатися до своїх домівок, можливо, колись вони теж повернуться.
Але якщо село спорожніє, якщо сусіди й знайомі облаштуються в інших місцях, то й родині доведеться вирішувати, де будувати своє майбутнє.
Поки що є будинок у Смичині, робота для Олексія і в перспективі – для Тетяни, діти, які потроху знаходять нових друзів, і щоденні справи, що не дозволяють опускати рук. Є Марта, Маркіза, Кокі, Джек і кури — маленькі нагадування про те, що навіть після вимушеного переїзду життя триває, а дім можна потроху облаштовувати там, де сьогодні безпечніше. Джек, до речі, адаптувався чи не найпершим, вже почувається господарем у власному дворі і навіть намагався мене вкусити, коли ми з Тетяною і Максимком йшли до сараю, де хлопчик хотів показати свою козу Марту.
Та за всім цим залишається головне бажання — щоб війна закінчилася. Щоб люди могли повернутися до своїх домівок не тому, що змушені знову ризикувати, а тому, що нарешті зможуть жити на рідній землі без страху. Щоб діти згадували своє дитинство не за вибухами й евакуаційними переїздами, а за друзями, шкільними пригодами, теплом рідної оселі й запахом пирогів із печі.
А поки родина Бондарів учиться жити на новому місці. Не забуваючи Лемешівку, не втрачаючи надії й тримаючись одне одного. Бо коли доводиться залишати дім, саме родина стає тим, що можна взяти із собою і що допомагає починати спочатку.
Джерело: Новини Городнянщини, спілкувалась Світлана ТОМАШ.
Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш
Telegram.
Залишити коментар
інші новини
«Дім – це не просто стіни й дах…» Як родитна Тетяни та Олексія Бондарі...
2026-11-16 13:22:37
У Чернігові, під час атаки двох підприємств загинули двоє людей
2026-11-16 13:13:22
У Мені внаслідок удару безпілотника загинули двоє чоловіків
2026-11-16 12:19:21
Колишнього очільника Чернігівської обласної ВЛК Віктора Лугіна засудил...
2026-11-16 12:11:18
Ворог здійснив 2 обстріли у 2 населених пунктах області
2026-11-16 12:06:23
Прилучанин отримав 6 років в'язниці за те, що зберігав та продавав суш...
2026-11-16 11:56:04
Після десяти років перерви: на Чернігівщині відродили мотокрос
2026-11-16 11:47:56
Кол-центри продовжують ошукувати мешканців Чернігівщини на сотні тисяч...
2026-11-16 11:41:39
Кладовище «Яцево» у Чернігові за 45,3 мільйони реконструюватиме фірма ...
2026-11-16 11:29:39
На Чернігівщині попрощалися з військовим Миколою Додем
2026-11-16 11:06:25



