Асфальтові та бетонні зізнання в коханні, або Ні душі, ні розуму

Нинішня молодь - не така, як радянська. Схиляюся до цієї думки, бо більшість років прожив за часів «недолугого» СРСР і можу порівнювати дійсність із минулим.

Взятися за цю, вже давно визрілу для мене тему, спонукала телепередача, в якій «зустрівся» з відомим російським кіноактором і режисером Володимиром Меньшовим. Він згадав, як колись листи були душевно-чутливим містком між рідними, коханими, друзями і прирівняв такі послання зі своєрідними літературними витворами.
Підсилив моє бажання і діалог у комедійному американському телесеріалі, на фрагмент із якого випадково натрапив у пошуках чогось цікавого на екрані.
- Ти писав їй (коханій - Авт.) листи?. - здивовано запитує юнак у чоловіка похилого віку.
- Навіть купував конверти й марки. Те місце називалося «пошта»,

...В одній із книгарень Чернігова колись придбав книжечку Євгена Богата «Що водить сонце і світила» (любов у листах видатних людей).
Зроблю кілька коротких цитат зі сторінок, які відкрив навмання:
«Люба Машенько! Багато перешкод позбавили мене щастя цього дня бути у Вас! Кволість мого здоров'я наганяє страхітливі видовища, і лютий відчай крає мені серце... Запевняю Вас, що ніхто в світі не може так сильно кохати Вас, як кохає і поважає Ваш довічно найвірніший друг, нещасливий Василь...». (Василь Гоголь (1777-1825) - батько великого письменника, автор двох жартівливих комедій. Написав цього листа своїй нареченій Марії Іванівні, коли батьки дівчини не давали згоди на їхній шлюб).

«Кохана.
...Скільки листів за небагато днів! Боже мій! Яку я в них відчував і відчуваю потребу! Бо ти - моє життя, все інше тільки біль і журба...». (Джузеппе Мадзіні - Джудітті Сідолі. Мадзіні (1805-1872) - видатний італійський політичний діяч).
«...Ти турбуєшся про мене? Ти, хвора, худенька, мучениця, дівчинка, турбуєшся про мене... Чи думав я коли-небудь! Я думав, що, крім лайок за невіддані 3 крб якомусь там Сорокіну, нічого не буде в моєму житті. Ти, любий, хороший друже мій. ..І я смію ще більше мучити тебе! Твої бліді уста, бліде личко твоє, славна моя, добра, безмежно дорога моя розумнице. Боже! Коли б мені поздоровшати нервами й тілом, як би я беріг кожну хвилину твою!». (Гліб Успенський - Олександрі Барасвій. Успенський (1843-1902) - відомий російський письменник, який свого часу навчався у Чернігівській гімназії. Бараева, котрій Успенський написав цього листа, згодом стала його дружиною).

А як не згадати рядки ліричного Сосюри:
«Так ніхто не кохав, Через тисячу літ
лиш приходить подібне кохання...».
І на цьому світлому тлі - образи закоханих у фільмах «Летять журавлі», «Балада про солдата», «Ще раз про кохання», «Три тополі на Плющисі», «Коли дерева були великими», «Дівчата», «Весна на Зарічній вулиці»...
Можливо, хтось назве мене ретроградом. Хай буде так. Не зачепите! Бо абсолютно переконаний, що нинішні «демократичні» спрощення такого великого почуття, як кохання, очевидні: і в суспільстві, і в культурі. Зрештою, відвертий та нав'язливий анархізм в інтимних стосунках є ніщо інше, як глобальний бізнес і відволікання фальшивою свободою, особливо юних, від багатьох злободенних проблем.
А все це розбещено і негативно-болісно позначається на житті підростаючого покоління. Тому, певен, і з'являються такі «красномовні» відвертості на міських стінах і асфальті: «Р... з квартири..., ти - супер!». «Н..., - ти ш...а». «М..., я тебе кохаю». А через деякий час поруч - вже розчарований напис: «М..., ти - с...».
Щоправда, не менш поширеним є й «цивілізоване-підніжне» виявлення своїх глибоких почуттів: «..., я люблю (love) тебе». Такі зізнання, а їх, нехитромудрих, «зібрав» десятки, які на тротуарах вичовгують і бруднять підошвами тисячі ніг чернігівців і гостей міста.
І пригадалася чи не найулюбленіша з моїх пісень «Троянди на пероні» (слова Анатолія Горчинського, музика Олександра Богачука), яку, на жаль, вже не чув багато-багато років:

На пероні, на люднім пероні,
Де розлуки і зустрічі плачуть,
Хтось розсипав троянди червоні,
І, здається, ніхто їх не бачить...
Приспів:
А троянди, а троянди
До людей пелюстками кричать:
«Ми не квіти, ми - кохання,
А кохання не можна топтать».
В моїм серці чи біль, чи то смуток
Не зустрів ти мене сьогодні.
Хтось дарує комусь поцілунок,
А хтось топче троянди червоні...
Приспів.
На пероні, на люднім пероні,
Вже не чути далекого стуку,
Хтось розсипав троянди червоні,
Чи то зустріч свою, чи розлуку...
Приспів.

Наскільки філософсько-проникливий текст, настільки ж зубожілими на фоні кинутих троянд виглядають холодні написи на асфальті й бетоні. Навіть комічно.
Зі мною цілком погодилася парочка закоханих, якій показав любовне освідчення на паркані, де реклама будівельних матеріалів.
- І навіщо ці дурощі? - хмикнув парубок.

...Молоді люди йшли вперед, міцно і тепло взявшись за руки. Хай вам щастить!

Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянка вільна» №79 (378)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (17)